Я — жайворонок. Для науковця не найкраща риса: з раннього ранку змагають сумніви щодо слушності власного життєвого вибору, а після десятої вечора ти вже не працівник, перед телевізором засинаєш, а про те, щоб прочитати що-небудь «наукове» чи написати рецензію на дисертацію, годі й говорити...
Ось уже тридцять років я працюю на одному місці — в Інституті хірургії і трансплантології АМН України, і мій маршрут на роботу досить одноманітний: тролейбусом або пішки (коли не слизько!) до метро, метро з пересадкою на Хрещатику, потім трамваєм від вокзалу або «Політехнічної». Є, щоправда, одна особливість, у цьому контексті незначна: на наукову роботу я йду проспектом Науки — потішно.
Йдучи можна поміркувати, а в транспорті й почитати — як правило, від дому до «Либідської» у тролейбусі є сидячі місця, потім перебуваю в такому самому положенні до «Майдану Незалежності», а, якщо пощастить, то й у трамваї аж до зупинки «Героїв Севастополя». Пишу так докладно, бо це і є ті місця, де обмірковуються наукові плани, читаються невичитані матеріали, подумки проговорюються доповіді й виступи, ведуться німі діалоги з начальством. На роботі для всього згаданого вище часу вже немає, починається гонка, відповіді на запитання, студентські проблеми (я ще й декан), експерименти, лекції, учені ради — інститутські, захисні й таке інше, у чому й полягає суть мого життя-буття.
Вир життя так засмоктує, що оговтуєшся знову в дорозі, але вже... з наукової роботи, поки що, слава Богу, у переносному значенні.
На жаль, шлях науковця не безхмарний (даруйте мені, атеїсту, щасливчики, котрі вірують у Бога), але я порівняв би його зі шляхом сина Божого на Голгофу з усіма перешкодами, перенесенням тягарів, спотиканнями та приниженнями... У кожного по-своєму, але в усіх не без цього...
Так, кожен науковець несе свій хрест, і закінчується все це чимось на кшталт публічного розпинання, коли просять зійти з тяжкого шляху, щоб завершити його чи то пенсією, чи то консультативною роботою. Адже так рідко вистачає мужності самому визначити свою вичерпаність і замість публічної страти тихо відійти від справ на затишній дачці на березі, ну якщо не Мертвого, то хоча б Київського моря.
«Голгофа» рядового науковця починається, зазвичай, із підготовки й захисту дисертацій. З кандидатською легше — вона простіша й коротша (хоч досвіду немає, але є зацікавлений у її успішному та швидкому завершенні науковий керівник), зате складніше захищається. Певна річ, процес списування з готового можливий, особливо коли за начальника чи «елітне» дитятко це роблять підлеглі — можна не в того списати або хтось пред’явить права на використаний матеріал. Потім потрібно пережити процес схиляння перед опонентами і явлення на очі голови Вченої ради — а вони далеко не завжди найзатятіші поборники наукового прогресу. Та й узагалі, дисертант — особа підозрювана в усіляких викрутасах і хитрощах, його поміщають за «колючку» концтабірних правил, сформованих ні, ні, не в ГУЛАГу, а в установі із зовсім іншою абревіатурою — ВАК. Але правила ці не менш жорсткі й дуже регламентують свободу, бо передбачено все — кількість сторінок, публікацій, перелік осіб, котрих можна залучати в опоненти, консультанти, керівники, необхідність організовувати відгуки, розповсюджувати автореферат тощо. З вуст в уста передаються й неписані правила: як віддячувати опонентам, влаштовувати після захисту бенкети, кланятися, вдаючи покірність долі та скромність. Ясна річ, жінкам із яскравою зовнішністю трохи легше — вони вміють відвертати увагу від суті захисту, якщо, звісно, опоненти й більшість членів ради чоловіки, котрі ще не втратили інтересу та смаку до життя.
Важко захиснику кандидатської — його майже ніхто не знає, але він — зміна, йому більше потурань і поблажок... А вже коли він захищається в раді свого закладу, тут і взагалі ні про що говорити. Головна умова, щоб усі папери було оформлено правильно, а науковий керівник не налаштував проти себе добру половину своїх колег і вони не вирішили йому насолити «втемну».
У майбутнього доктора проблем більше — не два, а три опоненти, невпинне жорсткішання правил «гри»: то така кількість наукових публікацій, то вдвічі більша; то такі часописи «зараховуються», то зовсім інші; то патенти «тягнуть» на одну роботу, то на одну потрібно вже два патенти тощо. Запам’ятати все це можуть лише вчені секретарі, та й то не завжди. Й авторові довелося зі своїм докторантом із Тернополя пережити моторошну історію перезахисту, хоча перший пройшов одноголосно й одним з опонентів був патріарх нашої хірургії, — ВАК виявив нестачу двох-трьох робіт... На жаль, постраждав не лише дисертант, а й розформували лояльне керівництво ради за місцем захисту. Отакий наш український ВАК, і на цьому тлі колишній союзний здається сонмом янголів, які співають райські арії...
І ось нарешті остання глава в житті кожного науковця, котрий не махнув за кордон разом зі своїми ідеями, внучкою та кривдами: оформлення наукової пенсії.
Колись з’явилася вимога вищих інстанцій: звільняти наукових працівників на період проходження ними конкурсу на посаду. Це була щаслива можливість для керівника закладу без розмов про непокірливість чи некомпетентність працівника позбутися його, обминувши дозвіл профспілок та інших умовних захисників прав трудящих. Звільнений — і немає проблем!
Автор тридцять років тому зіпсував стосунки з колишнім директором Київського інституту туберкульозу та грудної хірургії ім. академіка
Ф.Яновського, де не просто успішно працював, а ще й був головою профкому — необережно став на захист «скривджених» такими правилами наукових співробітників, до речі, на їхнє прохання. Це коштувало йому кар’єри та зміни місця роботи.
Здавалося б, за 30 років зникли чиновники, що придумали давно скасоване правило, але ні — вони просто змінили місце роботи. І на межі століть науковець, щоб одержати законну пенсію в розмірі 80—90% окладу, знову мусить... звільнятися на час її оформлення та ставати тріскою в бурхливому потоці навколонаукових пристрастей. І його подальша доля в руках того ж таки директора: захоче — візьме на контракт на довільний термін (від одного до п’яти років), захоче — переведе на півставки чи на нижчу посаду (особливо якщо сам не досяг пенсійного віку і не відчув на собі всієї його «чарівності»).
Більше того, заклад зобов’язують виплатити звільненому шість місячних окладів, а де він їх візьме? Я чесно обдзвонив усі можливі соцзабези, знайомих юристів і завкадрами — всюди сваволя, бо ніхто й нічого, як завжди, не передбачив і не продумав до кінця.
Цей директор зараховує своїх співробітників на контракт наступного дня після подачі заяви про звільнення, той — тільки після одержання довідки про встановлення пенсії, третій — взагалі відмовляє поновити на посаді (треба щось заощадити для інституту, ти ж і так будеш як сир у маслі кататися...). А четвертий хутенько зводить рахунки — ідеш, до побачення, не дуже ти мені й потрібний!
А «сир у маслі» не дуже й розкатається — мій максимум з усіма надбавками за вислугу років та звання не сягає навіть 100 у.о., а приятель у Польщі, до речі, випускник Національного держуніверситету, без ступенів і почесних звань, пропрацювавши все життя шкільним викладачем біології, одержує втричі більше!
Але парадокс не лише в цьому — звільнений з роботи, я продовжую керувати своїм відділом, який сам створив і яким завідую майже 30 років, підписую табелі, вимоги в аптеку, заяви співробітникам, ходжу на п’ятихвилинки, пишу рецензії, беру участь у роботі Вченої ради, входжу в комісії з перевірки і при цьому... не розписуюся в журналі приходу і відходу, повністю перейшовши на нелегальне становище «поручика Кіже». Ось так, уперше в житті!
Добродії вчені, подумайте, чи не досить вам у прожитому науковому житті принижень, чи варто наражатися на нові? Чиновник виживає за будь-якого режиму, він пильнує, і ніяка «незалежність» йому не завадить. ... А трамвай мій гальмує, і застуджений голос водія відриває від міркувань на вибрану тему — час виходити, моя зупинка.
А так не хочеться...