Широкого розголосу на цьогорічному зібранні академіків НАН України набув переконливий і щиро патріотичний виступ академіка Бориса Олійника. Як ученого і публіциста мене найбільше у тому виступі зачепила за живе тривога автора про те, чому без найменшого нашого спротиву рідний духовний простір окуповує знахабніла іноземщина, чому, здебільшого нашими ж руками, вихолощує вона з наукового вжитку душу нації — українську мову.
Репресовані... словники
Про специфічний підтекст валуївського та емського указів знає вже й пересічний читач: згідно з цими, санкціонованими на «височайшому» рівні, документами, можна було писати й показувати привселюдно різноманітні водевільчики, де виставлялися на загальне посміховище усілякі пришелепкуваті стецьки-вареникоїди, охоче русифіковані шельменки-денщики та возні з виборними. Проте видавати мовою українців навчальні підручники або базовані на історичних джерелах наукові тексти — зась. А от про небувалий досі в історії світової цивілізації розгром більшовицькою владою значного числа українських учених, які об’єдналися 1921 року в Інститут української наукової мови (ІУНМ) і протягом 20-х років закладали підвалини національного термінотворення, нагадати варто.
Свого часу при цьому інституті було утворено 34 секції, головним завданням яких була підготовка до видання термінологічних словників за всіма галузями знань. В основу створення таких словників учені брали передусім споконвічно свою, національну, термінологію, а не чужомовну. І в цьому був один із засадничих методологічних підходів творців концепції нового українського словникотворення. Вже у 1926 році інститут уклав угоду з Державним видавництвом України на випуск 34 словників загальним обсягом понад 600 друкованих аркушів.
Деякі із цих словників устигли побачити світ. Однак із швидким згортанням українізації, усе надруковане у цій царині було знищене (за винятком одного-двох контрольних примірників), а колосальний матеріал для майбутніх видань надійно й надовго запроторений у своєрідні рукописні концентраційні табори для особливо шкідливих, на думку носіїв нової ідеології, україномовних текстів — так звані спецфонди. Більшість українських учених-термінотворців проходили незабаром у справі Спілки Визволення України як шкідники радянської влади. Та й саму академічну інституцію було також знищено. На її уламках за вказівкою Москви було створено прообраз майбутнього Інституту мовознавства ім. О. Потебні, керувати яким, як знущання над українством, було призначено горезвісного Лазаря Кагановича.
З роками всі напрацювання попередників у царині національного наукового термінознавства були забуті. Більше того, з остаточним розгромом українського національного руху наприкінці хрущовської відлиги і прискореного форсування запланованого на верхах злиття націй у єдину спільність — радянський народ — дедалі частіше стали звучати заяви про неможливість творити українською мовою наукові тексти, особливо в негуманітарних галузях знань.
Пізніше, на виконання партійної постанови про поліпшення вивчення російської мови в національних республіках (правильніше б сказати — про посилення русифікації околиць радянської імперії), в Україні було видано чималими накладами тритомний «Російсько-український словник». Цим виданням влада зробила широкомасштабну спробу максимально наблизити мову «старшого брата» до «молодшої сестри»: на першому місці перекладений з російської на українську відповідник терміна чи поняття подавався у калькованому варіанті, істинно ж українське слово, що набиралося другим після кальки, позначалося курсивом «устар.» («устаревшее»).
Здавалося, з набуттям незалежності у нас з’явилася реальна можливість не лише ствердити українську наукову термінологію, а й захистити її неповторність, красу і силу. На початку, за президентства Л.Кравчука, дещо було зроблено. В колишньому Держкомвидаві України народилася і частково зреалізувалася ініціатива щодо видання всіма державними видавництвами мільйона примірників нового «Російсько-українського словника». До планів деяких видавництв було включено й ряд репресованих у 30-ті роки двомовних словників із природничих наук. Верховна Рада України затвердила живильну для українського друкованого слова законодавчу норму: звільнявся від податку на додану вартість той видавець, який продукував на ринок не менш ніж 75 відсотків українською мовою. Проте незабаром, з обранням нового президента України Л.Кучми, розбурхана хвиля українського відродження стала помітно приглушуватися адміністративними методами.
Новотвори чи потвори?
Останніми роками ми стали свідками не лише свідомого спротиву пущених на початку 90-х років паростків українізації, а й відвертої русифікації України, особливо її центральних та південно-східних теренів. Наша наука знову почала русифіковуватися. Скажімо, обов’язковою вимогою для оформлення авторефератів дисертацій стає розлога анотація російською (поряд із скороченою вдвічі англійською). Що вже говорити про розроблений у Москві (без участі українських фахівців) і несподівано нав’язаний нам два роки тому новий стандарт із бібліографічного опису (з посиланням на підписантів — керівників країн—учасниць СНД про обов’язковість вживання на всій території СНД), який фактично поставив на коліна не лише науковців, а й видавців, бібліотекарів, і який за суттю своєю веде нас не до Європи, а в протилежний бік.
Саме на цей період і припадає зародження тенденції, розвиток якої сьогодні набирає загрозливого характеру: на тлі посилення нової хвилі зросійщення української науки посилюється і засмічення наукової мови недоладно перекладеними термінами і поняттями із західних мов — насамперед англійської.
Візьмімо, для прикладу, найближчий для автора цих рядків блок наук, переведених нещодавно із філологічного напряму і об’єднаних під новим дахом — «Соціальних комунікацій». Сюди увійшли передусім журналістика, видавнича справа та редагування, книгознавство, інформація та бібліотекознавство, реклама та зв’язки з громадськістю. У наукових публікаціях представників нового покоління дослідників-журналістикознавців усе рідше стали звучати терміни «журналістика», «журналістський», натомість усе частіше — нові, незвичні й неприродні для української мови: медіа, комунікація, медійний, комунікативний, масмедійний, ньюз-румний, паблік рилейшен, джинса, тинейджерство, копіедитор. Створюється враження, що ці новотвори вже поглинули традиційне уявлення про журналістику як літературно-публіцистичну діяльність у газетах, журналах, видавництвах, органах масової інформації, радіомовленні й телебаченні і перетворили її лише на одну з форм масово-інформаційної діяльності.
Про те, що тенденція до англізації чи іноземізації термінів у сучасному журналістикознавстві стала набирати загрозливого характеру, свідчить зокрема проблематика наукових конференцій, що відбуваються в різних інститутах або на факультетах журналістики України останнім часом. Для прикладу, назвемо деякі з тем, озвучених на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України» у Львові в березні 2009 року, що проходила на базі факультету журналістики ЛНУ: «Трансформація стендапу на українському телебаченні», «Брендинг як основний вид комунікації у сучасному медіа-світі», «Онлайнова журналістика: вербальні форми експресивності мультимедійних проектів», «Емаіл-маркетинг та особливості розвитку бренду як фактора реклами» тощо.
Делікатність ситуації полягає в тому, що теми з такими неприродними для української мови новотворами були заявлені на конференцію, присвячену ювілею заслуженого професора Львівського університету Олександри Сербенської — неповторної особистості в нашому науковому цеху, багатолітнього борця за культуру українського мовлення, безкомпромісного оборонця душі нації — української мови.
Що таке едито-паблішологія?
Спостерігаючи за процесами термінотворення в журналістиці, рекламі та зв’язках з громадськістю, доходиш невтішного висновку, що черга до необгрунтованого і невиправданого науковою доцільністю витіснення істинно українських термінів іноземними прийшла й до суміжної з ними науки — видавничої справи і редагування. Початок такої тенденції в редакторсько-видавничій проблематиці проглядається із середини 90-х років минулого століття і пов’язаний з так званою революцією в редакційно-видавничій справі. Саме ця обставина й спонукала, за висловом деяких дослідників, до так званої революції в теорії видавничої справи та редагування.
Справді, з технологічного боку для великих і малих видавництв усього пострадянського простору саме в ту пору розпочалася незвідана доти доба суцільної комп’ютеризації усього складного й тривалого в часі редакційно-видавничого процесу, пов’язаного зі створенням та тиражуванням того чи іншого виду видавничої продукції. Деякі керівники видавництв, особливо з числа новоутворених, де не була достатньо відпрацьована стара, або класична, як її тепер називають, схема цього процесу, поспішили змінити перевірену століттями технологію редакторської роботи з авторським оригіналом. Ліквідовувалися коректорати, запроваджувався безпаперовий (лише на електронних носіях) обмін між редакторами, авторами та поліграфістами перших, других і підписних версток, стискувалися в часі нічим не обґрунтовані графіки проходження у видавничих підрозділах оригінал-макету майбутнього видання, замінювалися назви посад у штатному розкладі.
У такому суцільному «комп’ютеризаційному запалі» й серед науковців знайшлися охочі поставити з ніг на голову не лише окремі теоретичні постулати, а й оголосити загалом революцію в теорії видавничої справи та редагування.
Сутність «революційної» теорії полягала насамперед у прагненні запровадити кардинальні зміни за двома напрямами.
Перший. Змінити серцевину класичного розуміння редагування як процесу передусім творчого, спробувати його математизувати і формалізувати, цілковито нехтуючи видовими, типологічними, творчими, культурологічними ознаками того чи іншого видання.
Другий. Ствердити в теорії видавничої справи та редагування нові терміни. А відтак підвести під них нову систему понять і, відповідно, термінів.
Щодо першого напряму, то тут важливо акцентувати увагу на такій деталі. Спроби формалізувати творчість (письменника, журналіста, редактора, митця взагалі), поділити й полічити «творчі й нетворчі операції» робилися не раз. Але вони щоразу зазнавали невдачі. З тієї простої причини, що в таких підрахунках ігнорується Особистість, нівелюються критерії Творчості.
Тепер щодо нового термінотворення. Ініціатором таких спроб, як і в першому випадку, виступає доктор філології, колишній викладач Української академії друкарства, а нині завідувач кафедри Запорізького приватного класичного університету Зіновій Партико. За його ініціативи було створено «едитологію як прикладну суспільну науку, що досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень (видавничого процесу)». У навчальному посібнику цього автора «Загальне редагування» зустрічаємо цілих два параграфи, у заголовку яких зазначено незвичний досі термін — едитологія: «Едитологія та її складові» і «Навчальні дисципліни едитології».
Український термін «редагування» оголошується З.Партиком завузьким, неспроможним означити певний науковий напрям, тому авторові видається ліпшим замінити його на едитологію. Справді, звучить коротко, чітко, науково, по-новаторськи і що найголовніше, не по-нашому (за аналогом, партологія, тюркологія, валеологія).
Зазвичай новий термін завжди доречний у випадках, коли треба назвати щось нове. Термін «бібліологія», скажімо, з’явився не задля заміни існуючого, а як слово, що назвало нову прикладну науку, яка тільки спиналася на ноги. У нашому ж випадку йдеться не про нову галузь прикладних знань, а про галузь, котра вже мала узагальнюючі роботи і виробила свою термінологічну систему.
Діяти за принципом «хай гірше, аби інше» — навряд чи доцільно. Йти таким шляхом — значить механічно пропонувати замінювати усталені українські терміни модною нині іноземщиною. З таким же успіхом, поважаючи більше не латину чи англійську, а, скажімо, німецьку мову, можна теорію редагування назвати бухологією (від booh — книга), а теорію видавничої справи — верлагологією (verlag — видавництво). А що нам заважає всю теорію видавничої справи та редагування величати едито-паблішологією або бухо-верлагологією? Звучить справді абсурдно, необгрунтовано, неприродно для нашої мови.
То чи не доцільніше було б обійтися звичними термінами? Виявляється, що це не по-модньому, як казала б хрестоматійна Проня Прокопівна, бо по-нашому, по-українськи.
Потрібен Державний комітет захисту української мови
Я торкнувся у цій статті лише окремих фрагментів величезного айсберга іноземщини, що невмолимо наблизився до наших українських берегів. Певною мірою провину за ситуацію, що утворилася, мають узяти на себе українські вчені. Вони працюють сьогодні в цілковито відмінних від недавніх, ідеологічно зашорених радянських часів, умовах. Допоки ми, нова генерація українських науковців, будемо носіями хохляцько-малоросійського менталітету? Чому так довго і вперто не дбаємо, а то й зневажаємо корінну мову країни, в якій живемо й працюємо?
Як нам бракує французького духу, політичної волі керманичів цієї країни в плані захисту національних інтересів самих же французів. Там суворими законодавчими нормами поставлено заслін невиправданому проникненню іноземних слів у функціонування їхньої державної мови в усіх сферах суспільного життя, а не лише у справу наукового термінотворення.
Вважаю пропозицію глибокоповажного Бориса Олійника про потребу утворення Державного комітету захисту української мови вкрай актуальною. От тільки цікаво, до якої межі треба загострити ситуацію, скільком совісним, патріотично налаштованим і небайдужим до долі нашої України авторитетам нації треба ще звернутися до владного олімпу, скільки ще текстів написати на цю тему, аби там їх почули, прочитали? І належно зреагували.