Пам’ятається, за радянських часів партійні лектори-пропагандисти безупинно мусували одну, недоказову за визначенням, тезу: «міжнародна обстановка постійно погіршується». Його аналогом нині є глибоке переконання суспільства, що ми живемо дедалі гірше, причому стосується це всіх граней буття. Єдина, але суттєва відмінність між цими твердженнями, що мають загальний і вкрай абстрактний характер, — нинішня правляча верхівка надміру часто зловживає протилежним, бадьористим гаслом-заклинанням: «жити стало краще, жити стало веселіше!».
Насправді, в Україні відбуваються зміни складного характеру, вони не завжди підкоряються поворотам керма невидимих керманичів, і це вельми втішно. Проте є сфера людської діяльності, у якій і провідна тенденція, і судомні порухи окремих чиновників призводять до монотонного засмоктування в трясовину хаосу й невігластва. Я говорю про науку й освіту. Причини негараздів, що обрушилися на наш учений світ і конкретних його представників, різні й пов’язані зі становищем науки в інших країнах і навіть на інших материках. Їхнє коріння тягнеться в історію людства й людської психології. Смішно було б обмежитися посиланнями на підступи конкретних індивідуумів, хоча кожен із них може запустити механізм розпаду, наступивши на горезвісного метелика американського фантаста Рея Бредбері. Проте об’єктивні чинники усе-таки переважають, і це робить осмисленою зроблену тут спробу аналізу головного питання: чому падає престиж науки в Україні?
Первісне людство, щойно вийшовши духовно за межі тваринного світу, почало пізнавати навколишній світ, керуючись цікавістю, притаманною вищим тваринам, але спираючись на значно сильніші розумові можливості. Метою пізнання, лише частково усвідомленою, було багатогранне поліпшення власного життя. Для досягнення цієї мети необхідно впорядкувати й безперервно примножувати дані про навколишній світ. Потрібна концепція буття і його відповідності духовній сфері. Таких концепцій лише три, хоча як окремі особистості, так і будь-яке співтовариство людей можуть керуватися і часто керуються на практиці певною еклектичною сумішшю доктрин. Отже — це релігія, магія та наука. Тут не місце для докладного аналізу основоположних понять, блискуче досліджених у чудовій книжці британця Джеймса Джорджа Фрезера «Золота гілка». Обмежимося стислою суттю.
Релігія значно звужує сферу пізнання, відносячи все незрозуміле до царини сакрального Божого промислу, тим самим стримуючи та засуджуючи будь-яку допитливість розуму, що виходить за межі побутових дрібниць. А магія та наука вітають пізнання світу і практикують його, але докорінно відрізняються методологічно. Наука (мається на увазі природознавство, sciences) відштовхується від експерименту, узагальнює його та висуває потім гіпотези, що піддаються подальшій перевірці. Тим часом магічні рецепти не потребують ніякої верифікації дослідом. Вони є нагромадженням традиційних і (або) вигаданих на хвилі кон’юнктури нісенітниць, які розвиваються в рамках живильного культурного середовища, прихильного до суб’єктів магічної діяльності: шаманів, чаклунів, жерців, оракулів, медіумів й інших подібних персонажів. Уся історія науки — це жорстока, іноді кровопролитна, боротьба як із релігією, так і з магією.
Дуже часто така боротьба відбувається в душах окремих людей, приводячи до формування інтелігенції — тонкої освіченої верстви на поверхні вируючої маси марновірного народу.
Наука, вимагаючи не тільки природних здібностей, а також вільного часу й відсутності примітивних турбот про хліб насущний, у Стародавньому Середземномор’ї та в Середньовічний Європі була привілеєм вищіх класів. Інакша ситуація склалася в Китаї, де стан чиновників споконвіку формувався за здібностями й був шанованим у народі, до чого досі не доросла, зокрема, Україна. Сила китайської традиції особливо яскраво проявилася останнім часом, коли західний світ як єдине ціле вступив у смугу морального й інтелектуального загнивання. Хоч що там було б, а в Римській імперії поголовна письменність, вивчення фундаментальних наук, нехай і на тодішньому примітивному, доекспериментальному рівні, розвиток будівельної техніки (акведуки, багатоповерхові будинки, бетон), будівництво доріг, удосконалення озброєнь привели до створення предтечі сучасної держави — єдиної структури, де наука перестає бути приватною справою талановитих особистостей. Щоб оцінити рівень інтелекту стародавніх римлян, рекомендую порівняти твори Марка Аврелія або Цицерона з дисертаціями в галузі філософії та соціальних наук, схваленими ВАК України за останні роки.
На жаль, створені передумови не привели до, здавалося б, неминучих благотворних наслідків. Під напором войовничих неосвічених варварів, котрі щойно прийняли християнське вчення, культурний Рим не встояв. Згубними для нього стали втрата моральних цінностей минулого внаслідок прийняття нової релігії, а також втрата громадянських свобод і волі до свободи в римському суспільстві. У п’ятому столітті нової ери, коли ще жив «останній римлянин» Боецій, на Форумі вже паслися кози.
Для відновлення рівня, досягнутого античною наукою, Європі знадобилася майже тисяча років! Проте диво сталося, і спадкоємці франкських, англосаксонських і скандинавських розбійників і душогубів, котрі колись розчавили середземноморську цивілізацію, створили аристократичну систему, що піклується про науку. Ще в XIII столітті сицилійські араби писали про шотландців із презирством, як про плем’я вівцекрадів, а в XVII столітті ісламські країни вже безнадійно відставали від Західної та Центральної Європи. Важко сказати, чому так сталося. Можливо, відіграла свою роль несподівана плодотворність розкольницького розмаїття християнства, на відміну від ісламу, що зашкаруб у догматах і не відчував потреби в освіті простих мусульман. Адже наука — як основи мореплавання, мануфактурного виробництва, військової справи — була потрібна й у рамках інших культурних співтовариств того часу. Проте християнська цивілізація впевнено перемагала. Різні ділянки романо-германського світу поперемінно захоплювали чільні позиції. Особливо процвітали протестантські країни (Англія, Шотландія, Нідерланди, Прусія), але й католики, як до, так і після контрреформації, робили помітний внесок у сукупність європейських досягнень.
Тільки європейські народи, що сповідують православ’я, століттями перебували під впливом, а часом і під ярмом тоталітарного Сходу, залишалися в тіні прогресу в розвитку наук. Навіть після щеплення західних досягнень на непідготовлений грунт вони не прижилися в народі. Саме в цьому коріння ненависті до інтелігенції в Росії та в Україні. Пам’ятаєте, як Пугачов наказав повісити німецького астронома «поближче до зірок»? І справа тут не тільки в неприйнятті представників далеких етносів і культур. Річ у тому, що народна культура східних слов’ян залишилася на донауковому рівні, вона просочена потаємними поганськими магічними обрядами й віруваннями. Популярність вітчизняних «цілителів», що одним порухом виліковують від усіх хвороб чи знімають зурочення, або псевдовчених, котрі добувають енергію з нічого для багатостраждального народного господарства, пов’язана з тими самими глибинними процесами, про які говорив у XIX столітті мудрий етнолог Фрезер.
Безумовно, пориви назад, у рай магічного блаженного незнання, притаманні всім країнам і всім цивілізаціям. Навіть у Німеччині 1933 року переміг нацизм із його первісною аморальністю і приголомшливою дикістю. Та й нинішні США, найрозвиненіша країна сучасного світу, поступово втрачають англосаксонську культурну й наукову перевагу і технічну першість. Але в них це відбувається на благотворнішому економічному тлі. Їм можна трішки розслабитися, потураючи народній темноті й лінощам. А нам відступати нікуди. Якщо суспільство загалом, чи хоча б реально правляча верхівка не усвідомить необхідності збереження та примноження освітнього рівня народу й життєздатної наукової меншості в усіх галузях природознавства й гуманітарних наук, скочування України на доіндустріальний рівень мислення неминучий, навіть за наявності комп’ютерів, мобільних телефонів і мікрохвильових печей.
Порівняння становища науки й освіти в різних країнах, як і раніше, показує, що природознавство досі залишається явищем західноєвропейським (включаючи сюди англосаксонську периферію — США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію). Усі пізніші успіхи росіян, китайців, японців, корейців або індусів на цій ниві неминуче супроводжуються прийняттям західної культурної традиції. Тож європоцентризм не має нічого спільного з расизмом. Навпаки, натуралісти всіх рас, сприйнявши європейську наукову методологію, сприяють об’єднанню людства на шляхетній і плідній основі.
Важливо наголосити: наука й гуманітарна культура Заходу — це єдине ціле. Для багатьох стало несподіванкою, що сприйняття інтегрального числення чи квантової механіки невіддільні від визнання прав особистості, від вільнодумства в гуманітарній сфері, від розвитку літератури й музики. Тому природний плин подій зірвав спроби керівництва Радянського Союзу обмежитися технічною складовою сукупності західних досягнень. Тому ні до чого доброго не може привести декларована в Україні псевдогуманітаризація освіти й громадського життя.
Антинаукові балачки, що заполонили засоби масової інформації нашої країни, супроводжуються реальним катастрофічним погіршенням матеріального становища науки, розгромом природничої освіти й цілковитим занепадом наукомісткої промисловості. Причини такої зневаги до величезної сфери людської діяльності почасти названо вище. Проте це ще не вся правда. Головне — в соціальному походженні й істинній сутності правлячої верстви України, яка методично руйнує перспективи виживання батьківщини, а про її можливості посісти належне високе місце на континенті годі й говорити.
Почнемо здалеку. Як навчає історія, аби максимально продуктивно використовувати інтелектуальний потенціал усього народу, аристократичні правителі багатьох країн Європи вітали просування ієрархічними щаблями найталановитіших вихідців із нижчих і середніх верств. Зокрема, це стосується видатних учених-природознавців, талант котрих — справжній національний скарб. Яскравим прикладом є аристократична за зовнішніми ознаками Великобританія. Починаючи з часів «славетної революції» 1688 року, вона посилено матеріально й морально підтримувала своїх видатних співвітчизників за наукові заслуги, зараховуючи їх за життя в найвище коло знаті. Назвемо хоча б Ісака Ньютона, Майкла Фарадея, Вільяма Томсона (Лорда Кельвіна), Ернеста Резерфорда (Лорда Резерфорда).
У буржуазно-демократичних Нідерландах про якісь там станові обмеження не йшлося вже з XVI століття. У Німеччині професура формувалася винятково за діловими чеснотами, а її місце в суспільстві й матеріальне становище були унікально міцними для Європи другої половини XIX — початку ХХ століття. Навіть у Російській імперії простим людям надавався певний шанс зробити кар’єру в науці. Назву хоча б нашого земляка, сина кріпака, відомого біолога Данила Заболотного. Винятком була неухильна й жорстока дискримінація осіб іудейського віросповідання, що згодом призвело до загибелі і самодержавство, і царську родину.
Та ось відбувся жовтневий переворот. Ленін проголосив прихід до влади горезвісної «куховарки», або, відповідно до естета Дмитра Мережковського, «прийдешнього Хама». Ясна річ, цілком позбутися інтелігенції більшовики не змогли, та й не схотіли, але культурне співтовариство вони зруйнували надовго — до 60-х років минулого століття. Єдина обставина врятувала освічених людей у радянських республіках від вимирання — необхідність мати сильну армію та адекватні цьому завданню озброєння. Технічна інтелігенція, науковці повинні були бути численними внаслідок екстенсивного, безглуздого ведення справ у колишньому СРСР. Крім того, були невеличкі переваги в якості життя інтелігентної верстви порівняно з наскрізь проспиртованим «гегемоном» і гнаним із рідних гнізд слов’янським селянством (ситуація на Кавказі й у Середній Азії була інакша, але її аналіз виходить за рамки цієї статті). Це спричиняло постійне долучення до кола освічених людей усе нових і нових когорт населення.
З одного боку, це сприяло проникненню знань навіть у «ведмежі закутки». Але, з іншого боку, інтелігенція вбирала в себе занадто багато особистостей, не спроможних не те що до творчості, а навіть до сприйняття культурної спадщини Європи. У Москві, Ленінграді та спеціальних наукових центрах Росії, куди рвалася талановита молодь усієї країни, становище було кращим, оскільки частковий добір за здібностями (а не за анкетою) таки проводився. Мобілізація талановитих людей для науки — справа, взагалі, копітка. Їх просто бракує. Приміром, за даними американського дослідника, професора Давида Гудстейна, кількість кандидатів наук із фізики (Ph. D.), підготовлених у США, зростало з 10 чоловік на рік 1900 року до 100 1930-го й до 1000 1970 року. Тоді почалася криза, й відтоді цифра не змінилася, хоча потреба у фізиках зростає і американці покривають її за рахунок імпорту, зокрема й із України.
В Україні з вирощуванням інтелектуалів завжди було значно гірше, ніж у Росії. Саме це й призвело до тутешнього браку кваліфікованих кадрів і тотального торжества аморальності після розвалу Союзу. По-перше, під час громадянської війни Україна зазнала значно більших втрат, ніж Росія. По-друге, російськомовна інтелігенція типу змальованої в «Білій гвардії» Михайлом Булгаковим, виїхала в Європу чи в Росію. По-третє, найдіяльнішу частину українського етносу —селянство — звірячо винищено голодомором. Ще раніше розправилися з нечисленною українською творчою інтелігенцією, яка намагалася відродити вітчизняну культуру на передовому, а не «хутірському» рівні. Нарешті, страшного удару завдала Україні Друга світова війна й наступні події.
Кадри для вищих навчальних закладів і академічних установ черпалися за трьома принципами: кандидат на місце мав бути етнічним українцем, вихідцем із робітників і селян (в умовах тодішньої України це означало — із селян) і членом комуністичної партії. Прокоментувати це можна як (а) дискримінацію та вичавлювання євреїв у Росію, а потім і в еміграцію з СРСР, (б) недопущення або, принаймні, ускладнення виникнення спадкової інтелігенції, (в) заохочення аморальності, брехливості й кар’єризму. Вказані критерії добору спрацювали на славу, постачаючи правлячу верству вихідцями з найбіднішого селянства, нащадками тих невдах у сільськогосподарському виробництві, котрі доносили на сусідів-«куркулів», пиячили й ледарювали. Ясна річ, такими людьми не обмежувався весь рекрутський набір в інтелігентське середовище, але саме вони дедалі більше переважали в міру сходження службовими щаблями. Найстрашніше, що цей клас місцевої номенклатури відбирав собі подібних. У науці говорять, що мав і має місце позитивний зворотний зв’язок, а він, як відомо, загрожує вибухом.
Вибух, якщо можна так висловитися, стався непомітно. Сформувалася така страшна, бездарна, порочна, злочинна й ненаситна «еліта», яка вже не допускає свого відлучення від влади. Цих панів неможливо ні слухати, ні бачити не здригаючись. Вибори не приводять до зміни становища як унаслідок фальсифікації та підкупу виборців, так і через поширення ганебної злодійської моралі серед усіх верств населення. Безвихідь, у якій опинилося суспільство, нагадує ситуацію у фашистській Німеччині, яка сама вже не могла звільнитися від ярма нацизму, й була врятована вторгненням англосаксів із Заходу. Є також величезна відмінність: ті, хто може виїхати з України, виїжджають. Сотні докторів наук, тисячі здібних молодих науковців залишають батьківщину.
Руйнується і той мізер позитивного, який залишився нам від радянського минулого. Це — шкільне навчання фізиці, хімії, математиці. Не характеризуватиму те, що було та зникло в полум’ї розграбування залишеної спадщини. Старше покоління це й так пам’ятає, а молоді — уявити собі не можуть. Скажу про те, що відбувається нині. Передусім, з усіх трибун лунають пустопорожні балачки про гуманітаризацію в ім’я людини та з метою наближення до Західної Європи. Це — навіть не убога простодушність, а продумане лицемірство. У нашій країні як процвітало завжди право сильного, так і процвітає, причому тепер воно не обмежене вищестоящим партійним комітетом. Українська культура як животіла, так і животіє.
Якщо гуманітарні наміри влади є беззмістовним блефом, то їхнє прагнення знищити природничі науки в усіх їхніх іпостасях — від шкільної фізики до прискорювачів елементарних частинок — щире і практично втілюється в життя. Найсерйознішим ударом для фундаментальної вітчизняної шкільної освіти стало зменшення кількості годин, присвячених об’єктивним наукам.
На жаль, ця політика зустрічає підтримку й у трудящих мас. Ось вона, перемога магічного мислення над науковим, ось він, вплив поганського неприйняття вченості на конкретну модель поведінки. Коли стало невигідно відправляти дітей у технічні вузи, батьки юрбами кинулися в школи, насідаючи на вчителів із проханнями про потурання при вивченні природознавства й математики. Вони щиро не розуміють, навіщо потрібна «ця фізика» їхній «гуманітарній» (читай, бездарній і ледачій) дитині. Народне невігластво радісно вітає безкультур’я влади. Страждають при цьому ті талановиті діти, тільки на котрих ми й можемо сподіватися в майбутньому. В умовах повсюдного неприйняття конкретних знань і загальної культури їхні здібності будуть або незатребувані, або подаровані іншим країнам зі щедрістю простачка.
Намальована картина далека від карикатурності. Більше того, вона відбиває загальносвітові тенденції. Тільки нам від цього не легше. Аби виправити «пошкодження моралі», треба ввести в практику такі засади: якщо ти нічого не тямиш у якомусь питанні, це не означає, що питання не заслуговує на увагу; у своїх діях будь обережний, не зашкодь, бездіяльність краща від дилетантського ентузіазму; нічого не вирішуй одноосібно, спирайся на колективний розум учителів, професорів, дослідників-природознавців — і їх неодмінно мають сповідувати чиновники, відповідальні за освіту й науку.
А нам із вами, громадськості, тим, хто любить батьківщину й відданий науці, слід, не звертаючи уваги на метушню нагорі й наївну віру простого люду, працювати, примножуючи суму знань загалом і піднімаючи рівень знань у кожному конкретному місці, де ми живемо та працюємо. Треба домагатися відновлення науково-популярного мовлення на радіо, підтримувати просвітницькі проекти, творчість авторів альтернативних шкільних і вузівських підручників природничого циклу. Найголовніше, слід домагатися підвищення зарплати працівникам, котрі забезпечують майбутнє країни. Ситуація, коли недорікуватий міністр роз’їжджає на «мерседесі», коли двірник одержує вдвічі більше від учителя і стільки ж, скільки професор із фізики, поступово перетворить індустріально-аграрну країну на країну чиновників і двірників.