Перший епізод
Кожний із нас прагне щастя, усвідомлюючи це прагнення. Та хоч якою благополучною була б людина, вона також усвідомлює, що помре. І щастя в житті можливе лише тому, що дату своєї смерті людина не знає. Жити зі страхом смерті допомагає віра у вищу силу, яка розпоряджається людською долею. Системи віри — світові релігії — становлять основу людської культури.
Еволюція віри від многобожжя до монотеїзму супроводжувалася вдосконаленням інструкцій, як жити. Одвічні питання життя можна формулювати по-різному, та, якщо коротко, усе зводиться до трьох слів: як? чому? навіщо? Упродовж своєї історії людство шукає відповіді, розвиваючи віру та культуру. У наш час двигуном культури стала наука. Спочатку наука служила релігії і була абстрактною. Уявлення людства про світ і про себе майже не змінювалися протягом тисячоліть. Зовсім недавно наука вступила у фазу «вибухоподібного зростання». З величезною швидкістю стали змінюватися наш спосіб існування і середовище проживання. Одне є незмінним: доля кожного з нас сумна. Вічні запитання залишаються. Головне з них — навіщо? Навіщо нам дано свідомість? Кому потрібні наші страхи й муки? Ми живемо «просто так» чи беремо участь у якомусь процесі (чи проекті), сенс якого наразі не розуміємо?
Чи дає нам наука надію на те, що відповіді будуть отримані?
Другий епізод
Згідно з наукою, життя виникло три мільярди років тому у формі одноклітинного організму (тут і нижче часи мають оцінний характер). Це був наш перший спільний предок. Так життя і тривало, поки сто мільйонів років тому не виникли багатоклітинні організми. Їхня поява різко прискорила процес змін, який ми називаємо еволюцією. На арену життя вийшла система-«управителька», нервова тканина. Така, як ми, людина з’явилася сто тисяч років тому. Наука не каже нам, чому вона з’явилася, проте за всіх драматичних наслідків це був лише невеличкий набір мутацій: геном людини відрізняється від генома мавпи, яка не знає про свою смерть, менш ніж на один відсоток. Цього відсотка вистачило, щоб виникла істота, яка мала свідомість і мову.
У процесі еволюції мутації випадкові, проте закріплюються в природі ті з них, що дають своїм організмам-носіям перевагу в боротьбі за виживання. Немає аргументів, які б серйозно суперечили теорії Дарвіна. Комп’ютерні моделі показують: коли виникає молекула, здатна себе відтворювати, еволюція — ймовірний розвиток подій. Проте поява самої молекули — для науки поки що таємниця. Чи впала молекула на Землю з космосу, чи зародилася тут, у бульйоні, який випадково виявився живильним, усе одно незрозуміло, як вона виникла: що це — реалізація дуже малоймовірного випадку чи, навпаки, виявлення порядку речей, закладеного в основу будови Всесвіту?
Ми не знаємо, але дуже хочемо дізнатися. Розмірковуючи логічно, без цього знання запитання «Навіщо?» годі й ставити.
Недавно наука дала нам дуже важливе розуміння. Стало ясно: свідомий мозок — це щось якісно інше порівняно з рештою форм живої матерії.
Третій епізод
У кожної істоти є набір уроджених і набутих рис.
Ось метелик вийшов із лялечки — і вже летить до квітки. Образ квітки закладений у її мозок, метелик знає майже все, що йому потрібно знати, аби жити. Проте здатність навчатися в нього мала, отже, і можливість пристосовуватися.
Еволюція тривала, і от прямий нащадок динозаврів, курча, уже більше готове до пристосування: вилупившись із яйця, воно вважає мамою предмет, який рухається та який воно побачить першим.
Порівнювали пацюків, які живуть у звичайних норах, із тими, котрі зросли в особливих умовах, немов на ігровому майданчику. Виявилося: в останньому випадку пацюки зростали розумнішими. Мало того, з’ясувалося, що між нервовими клітинами їхнього мозку утворилося набагато більше зв’язків: у ссавців мозок формується навколишнім світом.
Відкривши очі у світ, людська дитина Кай потрапляє на ігровий майданчик, створений для нього попередніми поколіннями. Він — спадкоємець культури. Цей подарунок минулих поколінь від народження починає вкорінюватися в його мозку і швидко його змінює. Ми відрізняємося від наших предків не структурою, яка кодує тіло Молекули, а структурою мозку — він складніший.
А тепер порівняємо швидкість розвитку заснованої на науці культури зі швидкістю еволюції: десятки років проти сотень мільйонів! Нейрофізіолог Чарлз Дана запропонував на початку минулого століття термін «енцефалоз», позначивши ним процес еволюційного розвитку мозку. Він вважав, що тільки-но мозок виник, саме його розвиток став визначальним чинником еволюції. З огляду на виникнення свідомості, із цим важко не погодитися.
Пограємо в гру. Згадаємо давні поганські часи, коли нас у тодішньому світі оточувала безліч богів. Там були і бог вогню, і бог першого крику. Назвемо нашу Молекулу богинею життя. У неї була мета — вижити в цьому світі. Молекула виживала мільярди років, удосконалюючи для цього свої знаряддя. Вона придумала очі, зуби, крила — і нарешті винайшла свідомий мозок, у якому зародилася безліч запитань.
Пригадаємо: мета Молекули — вижити. Вчені так її і називають: «машина виживання». Наукові факти вказують на нездоланну завзятість Молекули в цьому прагненні. У цьому сенсі, як тепер кажуть, вона досить егоїстична. Отже, коли інстинкт розмноження в нас, щоб не вимерли, то страх смерті, мабуть, щоб шукали безсмертя?
Четвертий епізод
Людина стає особистістю, сказавши собі «Я». Відчуття власної ідентичності залишається потім на все життя. І багато хто, напевно, погодиться з такою метафорою: життя — це кінофільм, у якому «Я» виступає як головний герой.
Для науки вже не проблема розшифрувати механізми мозку, що дозволяють бачити цей фільм і навіть довідатися, які частини мозку включаються при його усвідомленні. Проте загадка залишається. Бачиш світ, кажеш собі: «От я бачу світ», — і дивуєшся глибині безодні, що утворилася і називається «рефлексією».
Утім, завжди приємно струснути з себе серйозність буття: закрити очі, аби дійсність не заважала уяві, стрибнути на дерево й у компанії інших мавп посміятися над небезпеками світу, що залишилися на землі?
Не лише людина, а й вищі мавпи спроможні впізнати в дзеркалі себе. Проте ніхто, крім людини, не буде вражений, ставши між двох дзеркал і спостерігаючи себе у багатьох відбитках: ось нескінченність, а ось «Я» в ній.
Наскільки цей «Я» собі хазяїн?
П’ятий епізод
Хасидська мудрість каже: «Гірше, що може зло зробити з людиною, це змусити її забути, що вона Син Божий».
Згідно з наукою, ми — просто діти Молекули. І все одно нам є чим пишатися, зіставляючи себе навіть не з іншими її творіннями, а зі світобудовою взагалі: кількість можливих комбінацій у зв’язках між нейронами людського мозку більша, ніж кількість атомів у Всесвіті. Утім, те саме міг сказати б про себе пацюк, хоча в нього зв’язків набагато менше, ніж у нас. Можливо, саме тому пацюк не розмовляє.
Володіючи такою могутньою будовою та здатністю усвідомлювати свої думки, спробуємо наказати собі думати про щось певне й простежимо за ходом процесу.
На запитання: «Як я мислю?» — відповідь однозначна: «Не знаю», оскільки думки усвідомлюються вже в готовому вигляді. Правильна думка чи ні, такою вона прийшла. Різними мовами ми так і кажемо: «Спало на думку». Розв’язуючи якусь проблему, можна відчути: от, рішення вже є, зараз воно прийде. Справді, у таких випадках рішення часто приходить, і тоді ми вигукуємо: «Ага!» Проте може не прийти, і тоді залишається тільки сказати собі: «Думай», — єдине, чим свідоме «Я» здатне допомогти несвідомому процесу власного мислення.
Такі спостереження приводять багатьох учених-психологів до висновку: наша свідома воля — лише ілюзія, а свідомість — допоміжний феномен, що супроводжує роботу мозку — потужного комп’ютера, який дістався кожному з нас по праву народження. Будемо скромні у своїй гордині: наш розум не зовсім наш. Комп’ютер персональний, але за Стіною.
Коли Кай відкриває очі, щоб уперше побачити свій ігровий майданчик, його мозок уже налаштований сприймати навколишнє «як треба». Загальнолюдський набір мотивацій та емоцій стоїть на фундаменті уроджених інстинктів, об’єднуючи нас із усім живим.
Підкоряючись вмонтованому в нас механізму оргастичності, ми даємо нове життя своїм генам. Підкоряючись інстинктам добувачів і власників, намагаємося забезпечити своєму нащадку найкращі умови розвитку.
Один із найважливіших елементів налаштування нашого внутрішнього комп’ютера — співчуття. Ми здригаємося, бачачи що хтось відчуває біль. Позіхаємо, дивлячись на того, хто позіхає. Зовсім нові наукові дані вказують, що співчуття «вмонтоване» у нас навіть глибше, ніж підсвідомість. Це дає наукову основу для «категоричного імперативу»: Іммануїл Кант постулював наявність у нас механізму, який перешкоджає заподіянню зла іншим. Можна думати, Нагірну проповідь сприйняли як божественне одкровення тому, що це був заклик жити у відповідності зі своєю природою. Відтоді одним із найважливіших релігійних символів став хрест — нагадування про страждання, аби ми не забували співчувати.
Співчуття засноване на нашій здатності уявляти, що відчуває і думає в процесі життя інша особистість. Зосередивши увагу на тому, про що думаєш, неважко переконатися: Я — просто найближчий зі всіх інших.
Мовою сучасних психологів здатність до читання думок називається «теорією розуму». Завдяки їй, звісно ж з допомогою мови, ми утворюємо інтелектуальний континуум — систему взаємозалежних осіб, які створені культурою й утворюють соціум.
Ми називаємо себе «особистостями».
Шостий епізод
Тим часом як мислителі все ще вирішують питання про свободу волі? Чи не очевидно, що це свобода на повідку?
Риторичне запитання: чи може бути інакше в дітей егоїстичної Молекули? Вона — наш Ляльковод.
І справді, спроба думати свідомо призводить до жалюгідних результатів, хоча радість припинення спроби завжди за нами — і тоді час насолодитися жвавістю свого розуму. Адже ти з тієї ж породи, що й Моцарт, чий мозок «виливав» музику потоком, або творці квантової механіки, які переступили поріг образного уявлення понять. Не кажучи вже про шахіста, який обігрує комп’ютер. Процес мислення автоматичний.
Та ось думка прийшла. Її потрібно усвідомити, зробити доступною собі та іншим, urbi et orbi. Найделікатніший момент: думка стає словами, а Я відчуває радість свідомості. Кожна фраза, якщо не кожне слово, включає — чи готує до включення — безліч образів, які живуть у розумі кожного з нас. У нашому столітті можна сказати: мова — «культурний гіпертекст». Тривіальність такого стану речей самоочевидна: скажи собі будь-яке слово. Спільність людського досвіду лише підкреслює міжособистісні його розбіжності. У вигуку Толстого: «Які всі люди різні, але, Боже мій, які вони всі однакові» обидва твердження рівнозначні, їх можна поміняти місцями. В умах різних адресатів думка якщо й не набуває різних значень, то вже точно пробуджує різні сигнали. Російський поет Тютчев висловив крайню точку зору: «Мысль изреченная есть ложь». Кожний із нас — у клітині свого розуму: перегукуємося, як арештанти з одиночних камер, думками, що приходять з індивідуального комп’ютера, який за стіною і тільки відкриває нам свої вікна для спілкування. Іноді на наше прохання, іноді сам по собі.
Наш комп’ютер не мислить словами. Настільки малопотужний послідовний код йому доводиться використовувати лише для спілкування з іншими комп’ютерами за посередництвом свідомих Я.
Ризикнемо висловити гіпотезу: свідоме Я — процесор спілкування. Його роль — створення соціуму з усіма наслідками, що спостерігаються, включаючи науку.
Якщо грати в Молекулу, то в попередній фразі слово «роль» можна замінити словом «мета». І тоді наша дослідницька діяльність коли не виявиться, то вже точно здасться дуже логічним продовженням справи Молекули як машини виживання.
Сьомий епізод
Від успіхів науки голова може піти обертом, а тим часом схоже, період великих відкриттів уже закінчився. У фізиці — б’ємося чолом об стіну, щоб проникнути в глиб будови речовини: для цього потрібні прилади, які ми не можемо собі дозволити. Мрія Ейнштейна — створити спільну фізичну теорію — можливо, нездійсненна. Виходячи з теорії відносності, польоти до зірок нереальні. Щоб упоратися зі складними системами — на кшталт атмосфери (передбачення погоди і т.п.) — створили теорію хаосу, теорію катастроф. Доречний умоглядний приклад: махнув метелик крилом, піщина покотилася з вершини гори, тягнучи за собою всі нові піщини — і вся гора зруйнувалася. Цього могло не статися за мікроскопічної зміни початкових параметрів моделі. Погоду передбачаємо непогано, та лише на кілька днів наперед. А далі — неможливо. Безвихідь.
На своїх нинішніх межах наука втратила умоглядність: її результати не можна зрозуміти й пояснити в термінах повсякденного досвіду чи навіть метафор мови. Понад те, у деяких галузях наука сама доводить свою обмеженість. За влучним визначенням Джона Хоргана, вона стає «іронічною», займаючись деталізацією й уточненнями — корисними, але не принциповими.
Уся надія на нову біологію. Її успіхи вселяють ейфорію: із нашою допомогою Молекула себе розшифрувала, і тепер на зміну біологічній еволюції йде біологічна революція, хоч як страшно це звучить. Цілком риторичне запитання: чи готове людство, яке глибоко роздирають протиріччя, до такого переходу? Найближче майбутнє обіцяє нам колосальний «виклик відповідності» із можливістю вже не техногенних, а біогенних катастроф і тероризму. Виклик закладений у соціумі. Як глибоко — ми тепер науково розуміємо: у рамках різних субкультур мізки різні!
Більш благополучні сценарії розвитку малюють майбутнє, коли освічені люди, вичерпавши свої можливості пізнання, їдуть до віртуальної Полінезії на заслужений відпочинок. Автор віддав би перевагу острову Балі: через свою віртуальність вибір напевно буде можливий.
Та де ж наше «per аspera ad аstra»? У праісторії з клітини першого спільного предка утворилися багатоклітинні організми. Чи не утвориться колись у майбутньому з роздроблених на особистості свідомостей Світовий Розум? Багато розумних мрійників, від теологів до фізиків, пророкують людству саме таке майбутнє. За Тейяром де Шарденом звучить особливо гарно: «точка Омега». Хотілося б гарно й продовжити: «Світовий Розум знайде відповіді на вічні запитання».
На уявлюваному шляху можна, звичайно, попереживати за особистість: що ж буде з нею? Чи знайдеться відмінність між зникненням міжособистісних меж і буддистською Нірваною небуття? Та тільки думки про можливе втілення Світового Розуму наразі не рухаються далі прямолінійних ідей про вживляння силіконових чіпів у мозок.
То що, наше розуміння в безвиході?
Восьмий епізод
Розуміючи обмеженість мови, ми тим самим подаємо собі сигнал, що з неї уже виросли. Евристичність мислення, знайома кожному з нас («ага!»), свідчить про те, що комп’ютер за Стіною використовує мову вищого рівня, оперуючи поняттями та образами в недоступній для слів повноті. Невже ця «метамова» наглухо упакована в черепні коробки?
Негативна відповідь тривіальна і пропонується у формі риторичного запитання: «Що дозволяє нам ділитися образами та почуттями?»
«Прототип метамови — мистецтво», — каже автор собі й читачу, співчуваючи своїй нездатності краще пояснити думку, щоб вона осінила розум читачів відчуттям «ага». Таке пояснення вже було б продуктом метамови. І його різниця з тим, що написано, була б такою самою, як, приміром, між картиною та її описом. Утім, опис теж можна написати — або проспівати — метамовою, але тоді він стане жити власним життям, маючи лише такий стосунок до картини, що описується, як полум’я до іскри.
Зачатки метамови з нами вже від того моменту, як перші ми стали малювати мамонтів на стінах печер і разом розглядати свої малюнки, знову співпереживаючи подробиці полювання. Метамова — базові елементи Ноосфери.
Майбутнє — уже не наше майбутнє — покаже, чи успішним виявиться цей проект Молекули.
І відразу, можливо за допомогою метамови, до автора приходить заперечення: майбутнє, хоч яким воно було б, все-таки й наше. Тому що завдяки культурі та властивостям мозку досвід акумулюється.
Саме час надіслати подумки привіт не лише всім покійним людям, а й динозаврам. Метамова дозволяє відчути: ось Ми, усі разом, — і дає нам надію на об’єднання умів.
Дев’ятий епізод
У ХХI столітті ми дуже прагматичні. Тому скептик скаже: «Та який же з видів людської діяльності суб’єктивніший, ніж мистецтво? Нехай за часів глобалізації трапляється, що мільйони співають ту саму пісню — усе одно: скільки людей — стільки смаків. Спробуй зрозуміти, чому мільйони вибрали цю пісню».
Автор розуміє, що відповіді в нього немає: через Стіну нічого не підказали. Однак він вірить: відповідь з’явиться, і скоро.
На основі методів, які дозволяють бачити в реальному часі картину активності мозку, нині виникає ціла серія «епінаук». Швидше, це підходи до «функціональної динаміки» роботи мозку. Отож, приміром, результати нейроекономіки дозволяють пояснити (у термінах залученості в наші реакції різноманітних структур мозку), чому виграш 100 доларів у казино може справити більше враження, ніж заробіток мільйона в результаті багаторічних добре спланованих зусиль. Парадоксальним чином цей результат дозволяє «передати привіт» стародавнім римлянам. Коли Іоанн Златоуст проповідував новаторські ідеї Ісуса (які, безсумнівно, належали метамові), його слухав великий натовп. За саркастичним свідченням історика, юрба слухала, допоки не розпочалися біги.
Нейроестетика аналізує активність мозку при сприйнятті мистецтва, наприклад зображень чи слів. Виявляється, емоційне обличчя підсвідомо виділяється увагою, навіть перебуваючи на периферії видимої картини, а заряджене емоцією слово гасить здатність запам’ятати інші, неемоційні слова.
Результати, на кшталт згаданих, безсумнівно піддаються скепсису та критиці, як усе в науці. Проте вчені-скептики просто використовують інші підходи, а шукають відповіді на ті самі запитання.
Не потрібна надмірна фантазія, аби уявити собі, що можливість оцінювати глибину та забарвлення емоцій і вражень (як свідомих, так і підсвідомих), а також можливість оцінювати вплив емоцій і вражень на прийняття рішень змінять наші відносини з Персональним Комп’ютером. Простіше кажучи, ми навчимося взаємодіяти з Вікнами в Стіні.
Вікно, крізь яке музика лилася до Моцарта, було величезним. Читач, звичайно, розуміє, що використання лінійних розмірів для оцінки — суто метафора, так само як Вікна і Стіна. Та що вдієш, автор належить до покоління, яке лише має свідомо навчатися метамови.
Десятий епізод
Автор — не футуролог, а нейрофізіолог. Тому він не може передбачити, що відбуватиметься з нами під час оволодіння власною операційною системою. Та в нього є велика підозра: наш світ дуже швидко стане зовсім іншим.
Спочатку, поки не встигне забутися метафора «промивання мізків», люди намагатимуться протидіяти процесу. Та ця протидія буде зметена розчуленням: кожний батько бачитиме, як швидко розумнішає його маленький Кай. Гуманістичні цінності — в основі законів сучасних демократій. Як же заборонити те, що спрямоване на благо?
У більш віддаленому майбутньому (хоча, я думаю, це навіть не сотні років) можна побачити те, що вже бачилося нашим мудрецям. Вікно між нашими персональними комп’ютерами стане «величезним», і процесор спілкування, Я, перетвориться на рудимент.
Шлях до Світового Розуму?
Тож яке майбутнє в Особистості? Невже Нірвана небуття? Коли так, що буде з вічними запитаннями? Адже особиста смерть втратить значення, а співчуття, ставши безмежним, зникне. Втім, зникнення запитань, може, й є істинна на них відповіді? Приміром, автор не може уявити себе Особистістю у світі, в якому об’явився Бог. Тому що в доступному авторському Я Вікні відразу з’являється образ Кім Чен Іра.
І все-таки в автора є мрія. Він мріє, що його пра...онук збереже за собою невеличку радість життя, улюблену пра...дідом: нехай на хвилину, закрити очі, щоб дійсність не заважала уяві, стрибнути на дерево й посміятися над проблемами світу, які залишилися на землі. Мені здається, що й мавпа відчуває себе особистістю в такий момент.
Автор не виключає, що Світовий Розум прийме спеціальну програму захисту Особистості: адже захищаємо ж ми пам’ятки культури. Збережені Я позбудуться необхідності нести тягар життя і перестануть перейматися запитаннями. Вони все-таки будуть відпущені коли не до Полінезії, то до інших місць за смаком. Відпущені до тих радощів, які вписав у них Ляльковод. Адже любимо ж ми, приміром, спів птахів, та й запахи квітів нам приємні відразу — цього не доводиться навчатися, ми так побудовані.
Тож продовжимо розвивати Науку! А що ще здатне привести нас до Раю?
Утім, заклик зайвий: хіба не туди веде нас Ляльковод?