У «ДТ» №24 опубліковано цікавий матеріал «Перспектива — український Кувейт». У статті не лише висвітлюють суто технологічні питання, а й зачіпають проблеми соціальні. Зокрема тут зазначають, що «у Європі та деяких інших країнах сільське господарство слугує джерелом головного болю для їхніх урядів», і орієнтація на «зелену енергетику» дозволяє цей головний біль зменшити.
Для України проблема сільськогосподарського виробництва може виявитися в соціальному плані значно хворобливішою, ніж для згаданих країн. Причому хоч як парадоксально, ця хворобливість буде тим більшою, що швидше ми вводитимемо в дію інноваційні чинники економічного зростання. Це пояснюється тим, що, займаючи близько шести відсотків загальноєвропейської території, Україна має більш як 19% від загальноєвропейських сільськогосподарських угідь. Водночас основні зусилля нашої сільськогосподарської науки спрямовані на вдосконалювання технологій виробництва традиційної для України сільськогосподарської продукції. Але що ж ми будемо робити з нею, якщо раптом справді досягнемо бажаної досконалості? Адже при цьому, по-перше, доведеться на порядок зменшити кількість працівників, зайнятих у сільськогосподарській сфері. І навряд чи у когось сьогодні є уявлення, де ці люди працюватимуть. По-друге, європейський ринок сільськогосподарської продукції так перенасичений, що якби Україна взагалі відмовилася від виробництва сільгосппродукції, Європа відреагувала б на це з більшим ентузіазмом, оскільки могла б спокійно прогодувати населення нашої країни.
Тому, якщо зайнятися активним перепрофілюванням сільськогосподарських угідь під вирощування культур, які дозволяють виробляти біологічну сировину для нових видів палива, можна було б розв’язати не тільки проблему технологічного прориву в енергетиці. Ми підійшли б до вирішення великої соціальної проблеми, пов’язаної зі звільненням величезної кількості працездатного населення. Ну і, крім того, Європа перестала б ставиться до нас із побоюванням як до можливого джерела нових соціальних конфліктів влади з виробниками сільськогосподарської продукції.
Усе питання в тім, чи здатна Україна кардинально поміняти технологічні орієнтири не тільки в сфері виробництва енергії, а й сільськогосподарській. На жаль, такі перспективи не проглядаються. Про це, зокрема, свідчить і позиція академіка Д.Мельничука, котрий у своїх коментарях у даній статті основний акцент робить на технологічних аспектах проблеми. Головне його побажання і для вчених, і для уряду — «встигнути сісти в поїзд» розробки проблем водневої енергетики.
За такої постановки завдання ми можемо вкотре наступити на граблі «клонування» закордонного досвіду — якщо на Заході вдало розв’язують якусь проблему (у даному разі енергетичну), то й нам теж хочеться у той же спосіб вирішувати ту ж проблему.
Напевно, спеціалістам у конкретній технологічній сфері важко зорієнтуватися в наслідках тих чи інших технологічних новацій для суміжних галузей, а проблем соціального плану вони взагалі воліють не торкатися.
Справді, з таких принципових технологічних проблем, які порушено в публікації О.Рожена, необхідна дискусія з участю спеціалістів, політиків, чиновників. Причому її метою має бути прагнення вийти на спільність позицій, а не тільки спроба звинуватити опонента в неправоті.