Фактів безрадісного становища нашої науки накопичилося чимало. Давно настав час серйозно поговорити про причини, що їх породжують. На мій погляд, існують дві основні — неефективна організація держави загалом і самої Академії наук. Ситуація в НАНУ багато в чому повторює вищезгадану проблему — хоч би скільки коштів виділялося на науку, ефективно витрачатися вони не будуть. Я навіть не маю на увазі такі очевидні речі, як те, що шведський король, приміром, як і інші громадяни, сам їздить на своєму автомобілі, а в злиденній Україні адміністратори від науки не можуть обійтися без державної машини і персонального водія. Мова про головне — не може ефективно розвиватися наука в умовах адміністративної залежності більшості наукового співтовариства від відносно невеликої групи титулованих людей, в середовищі яких багато що взагалі визначається думкою однієї людини. Йдеться, звісно, про президію Академії наук, що поставила себе над науковим співтовариством. Сумна правда зводиться до того, що ці люди самі себе обирають, самі себе оцінюють, самі себе призначають і самі себе оплачують. Тобто відбувається те, що в нормальних країнах суворо заборонено. Хто і за що гідний академіка з довічною доплатою за звання в 500 у.о., а хто — член-кореспондента з доплатою в 300 у.о.? Чим гірші інші вчені, серед яких є і більш здібні, і чому вони мають адміністративно залежати від цих? На подібні запитання немає розумної відповіді.
Від початку академіками Академії наук Російської імперії були вчені, які періодично збиралися для обговорення спільних проблем. Оскільки країна була великою, а дороги поганими, то взяти участь у зібраннях могли лише ті, хто перебував поблизу столиці. Інші члени академії висловлювали свою думку з обговорюваного питання письмово і надсилали поштою. Звідси і назва — член-кореспондент. За радянських часів з метою контролю науку організували за армійським зразком. Штаб — президія академії. Академіки — генерали, член-кореспонденти — молодші генерали. Інші вчені — челядь у підпорядкуванні й у загальній «черзі за хлібом». Періодично члени президії дообирали собі кадровий склад, природно, під жорстким контролем компартії. Така система не могла не виродитися, що ми повною мірою сьогодні спостерігаємо. Сьогодні в академіки (із довічною доплатою за звання, що перевищує основний заробіток на робочому місці) можуть бути обрані політики, які взагалі не займаються науковими дослідженнями. Про наукові досягнення мова навіть не йде!
Вихід із цієї ситуації давно відомий. Не гріх скористатися досвідом демократично розвинених країн. Інститути повинні складатися з наукових лабораторій, керівники яких мають базове і не залежне одне від одного фінансування. Завлаби (професори) складають учену раду наукової установи і по черзі виконують функції директора інституту. Оскільки директорство відволікає від науки і нічого, крім додаткових турбот, не приносить (у нас поки що ситуація інша), погоджуватися на це, як і в інших країнах, будуть без особливого бажання. Не влада над іншими, а можливість займатися дослідженнями, наукові досягнення, ім’я і репутація — найвищі нагороди для справжнього вченого. Для цього не потрібно привласнювати звання і пільги виборним шляхом.
Звичайно, люди, які звикли наказувати і бути співавторами чужих робіт, зустрінуть такі пропозиції без захвату. Не сподобаються вони також чиновникам і політикам, які купують наукові ступені і публікації. Втім, залишається надія, що серед нас ще є справжні вчені, які зможуть із науковою суворістю проаналізувати становище, що склалося, і виробити нові загальні правила.