У «Дзеркалі тижня» №36 опубліковано статтю Віктора Бідненка «Відплив мізків — розкрадання інтелектуальної власності». Як метод боротьби з «відпливом мізків» автор пропонує ввести для спеціалістів-емігрантів компенсацію за отриману державну освіту. «У цьому немає порушень прав людини. Але це справедливо стосовно платників податків, які інвестують «безкоштовне» навчання. І, нарешті, запровадження цієї міри вимагає Основний Закон. Норми Конституції написано для громадян України. Та коли якийсь індивід через еміграцію перестає бути її громадянином, то й зобов’язання держави стосовно нього, відповідно до статті 53 (забезпечення доступності і безкоштовності освіти в державних і комунальних навчальних закладах), також втрачають силу», — пише Віктор Бідненко.
Що ж, давайте обговоримо. Припустимо, якась молода людина Х у країні Y здобула безкоштовну освіту, а тепер бажає емігрувати. Питається, за чий рахунок вона здобула освіту? Відповідь, на перший погляд, очевидна: навчання оплатила держава за рахунок платників податків. Але для розрахунку будь-якої компенсації треба з’ясувати, за кошт яких саме платників податків держава Y оплатила навчання спеціаліста X. Може, серед цих платників податків були і його тато з мамою, і дідусі з бабусями? А може, вони за своє довге трудове життя заплатили стільки податків, що їх вистачило на навчання не лише спеціаліста X, а й декількох чужих дітей і онуків? Якщо ми вирішили, що платники податків мають право заднім числом вимагати з навчених плату за «безкоштовне» навчання, то чому такій сім’ї, що виїжджає за кордон, не зажадати від держави Y компенсації за «переплачені» податки (завдяки чому навчено ще кілька спеціалістів, які залишаються в країні Y)? Хто і як буде проводити для емігрантів відповідну калькуляцію? Як при цьому врахувати період гіперінфляції, коли ціни піднялися за рік разів у триста? Як бути зі знеціненими внесками в Ощадбанку? За якими відсотковими ставками стягувати з держави Y пеню за виплачені із багатомісячним запізненням зарплати й пенсії?
Утім, усі ці питання суто гіпотетичні. Жодний закон, який встановлює відповідальність громадянина перед державою, зворотної сили мати не може. Якщо брати за «безкоштовне» навчання плату чи обставляти його якимись додатковими умовами (наприклад, за аналогією з радянським правилом обов’язкової роботи за розподілом протягом трьох років), то всі ці вимоги мають бути обов’язково обговорені ще до початку навчання. Тому для тих спеціалістів, які вже навчені чи навчаються, жодних компенсацій за еміграцію держава Y заднім числом уводити не має права — інакше ні про які права людини та правову державу не може бути й мови. Говорити можна (і, напевно, доведеться) лише про умови договору, який підписуватимуть із державою нові абітурієнти. Тут допускаються різні варіанти: наприклад, навчання за державний рахунок може розглядатися як позика на певну суму, яку слід «списати» при виконанні обговорених умов чи виплатити при їх невиконанні. Можна придумати і такий собі «фонд освіти», за аналогією з пенсійним фондом, куди батьки сплачуватимуть чи відраховуватимуть внески, і в такий спосіб вони потім зможуть повністю або частково оплачувати «безкоштовне» навчання своїх дітей. Якщо такі варіанти суперечать вище процитованій статті Конституції про безкоштовність освіти, то тим гірше для цієї статті. У кожному разі, «і безкоштовність зберегти, і капіталу набути» не вийде. Однак це вже інша тема.