Якщо вірити підприємницькому фольклору, то страшнішим від гангстерського рейдерства в нашій країні може бути хіба що державний рекет. Приклад того — дивна ситуація навколо технопарків. Пільги для них багато разів урізали, призупиняли і нарешті скасували взагалі. Правда, потім, після голосування у Верховній Раді за внесення змін до Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (яке проводилося тричі, причому щоразу більшість депутатів натискала кнопку «за») та підпису під ними президента, пільги було повернуто...
Проте, хоча відтоді минуло вже півроку, почати працювати за новими правилами технопаркам так і не вдалося — ще не готові документи, потрібні для запуску всього механізму з їх реанімації. І це при тому, що на підписання інструкцій та необхідних підзаконних актів передбачено всього три місяці. Знавці нашої бюрократичної кухні стверджують, що реально на збирання підписів під такими документами інколи витрачаються роки...
На круглому столі в Інституті електрозварювання ім.Є.Патона НАНУ, в якому взяли участь Б.Патон, А.Гуржій, ряд відповідальних чиновників із різних міністерств та директори українських інноваційних організацій, була спроба знайти вихід із нинішньої ситуації, коли технопарки юридично начебто й існують, але фактично ось уже другий рік перебувають у підвішеному стані...
Президент НАНУ, який відкрив засідання, висловив маловтішну думку — у країні відчутне прагнення остаточно поховати технопарки. Образливо, що це відбувається тоді, коли в усьому світі такі структури бурхливо розвиваються. Наприклад, Російська академія наук серйозно розвиває все, що сприяє впровадженню інновацій. Особливо успішно справу налагоджено в її Сибірському відділенні. Там, на відміну від нас, повідомив Борис Євгенович, не вишукують із допомогою незліченних комісій з перевірками, куди вчені витрачають кошти, зароблені завдяки наданим пільгам. У Росії влада виділяє чималі гроші на розвиток інновацій, тобто робить так, як ті уряди, які хочуть, щоб економіки їхніх країн були конкурентоспроможними на світовому ринку...
Представник Міністерства фінансів поділився своєю правдою. Не будемо лукавити — вона також вдавалася переконливою. Він навів аргументи, вже неодноразово озвучені Віктором Пинзеником, про те, що український уряд охоче підтримає всі інноваційні почини і навіть виділить на це кошти безпосередньо. Однак, мовляв, будь-які пільги — лише привід для розкрадань і зловживань, із якими теперішня влада бореться на смерть, тому й не робитиме винятків ні для кого. Пільги — ще одна «дірка у бюджеті».
На думку директора технопарку інституту Олександра Мазура, міф «про дірку в бюджеті» легко дезавуюється: досить перевірити фінансові документи технопарку. Тут податкові виплати набагато перевищують так звані пільги.
Те, що ніде у світі немає податкових преференцій технопаркам, — друга казка. Навпаки, стверджує О.Мазур, вони є скрізь, де країни хочуть розвиватися: у Китаї, США, Польщі, Туреччині... До речі, українські урядові делегації, котрі часто відвідують США або Китай, могли на власні очі в цьому переконатися.
Третя вкрай шкідлива містифікація — «закон про технопарки створений для розкрадань». Результатом такого пасажу стало те, що технопарк Інституту електрозварювання протягом року відвідало 14 комісій із перевірками, які витратили багато сил і державних коштів, щоб довести наявність розкрадань. І нічого протизаконного не знайшли!..
Проте такі побрехеньки створюють негативний імідж, і, будемо відверті, сьогодні слово «технопарк» викликає в урядової бюрократії на Печерських пагорбах прямо блювотний рефлекс. Він сформований почасти помилками самих керівників технопарків, але здебільшого – неправдивою інформацією, що поширюється усно, пресою, в Інтернеті. До речі, у цій інформаційній війні НАНУ абсолютно німа і зарозуміло-неповоротка сторона — в неї немає ні власного потужного друкованого органу, який би читали бодай самі вчені, ні хоч трохи вмілого і фахового прес-відділу, який би пояснив суспільству хибність і небезпеку такого підходу до проблеми. Все пустили на самоплив...
Зрозуміло, в таких умовах працювати важко — найактивнішу мовчазну частину наукового співтовариства постійно пресингують по всьому полю. Частину проектів технопарків зупинено. Решта – доробляються, але, звичайно, в іншому темпі і на загальних засадах. Втрати при цьому величезні, зокрема й для державної скарбниці. О.Мазур навів кілька цифр: зростання ВВП за рахунок запровадження нових технологій в Україні – всього 0,7 відсотка, тоді як у розвинених країнах воно сягає 60 і навіть 90 відсотків. У світовому рейтингу ми посідаємо 39-те місце. І це при тому, що Україні дісталися з нашого минулого, коли наука підтримувалася й інтенсивно розвивалася, свої літаки, ракети, атомні станції та багато іншого, що й тепер має далеко не кожна у першій десятці розвинених держав світу.
Показники української економіки, вважає Олександр Анатолійович, були б ще гіршими, якби у країні не було технопарків. Завдяки їм буквально останніми роками: у Дніпропетровську створено інтегровані схеми енергозбереження на «Весті» з 42 патентами; видано п’ять патентів (у тому числі американські, австрійські) на зварювання тканин. Обсяг реалізації лише технопарку Інституту електрозварювання нещодавно сягав 2,2 млрд. на рік. Із його допомогою було створено тисячу робочих місць...
Заступник міністра Андрій Гуржій спробував пояснити присутнім, чому після змін у закон про технопарки останні, замість того щоб набути нового дихання, почали виявляти ознаки повної ядухи. Як пояснив заступник міністра, бюрократичним танцюристам завадили вибори, які розтягнули ланцюжок погоджень і залагоджень. Андрій Миколайович пообіцяв, що після 20 липня всі підзаконні акти і все решта має бути підписане. Однак...
Тут годилося б згадати, що під змінами до Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» немає підпису могутнього міністра фінансів, а слабосиле МОН, до того ж не схильне гнівити високе начальство, не дуже поривається на передову за ідеї. Ось і виходить — відомства, як бульдоги, вчепились у так звані пільги для технопарків і рвуть їх на шматки. Особливо знущається митниця...
Щоб хоч якось скрасити невтішну картину, заступник міністра розповів про намір уряду в досяжному майбутньому спрямовувати частину коштів від приватизації не на проїдання, а на інноваційну діяльність... Проте на цей варіант бюрократичного комунізму ніхто в залі не клюнув. Наживка була занадто наївною...
Промова високого чиновника, в якій він спробував за загальними фразами приховати відсутність у МОН ефективного плану дій, свідчила тільки про одне — в уряду взагалі немає ефективної програми розвитку науки, а МОН має намір і далі виконувати роль підбирача м’ячів у важкій грі між НАНУ й не дуже прихильною до академії владою...
Суперечка опонентів справила сумне враження — противники обмінювалися обвинуваченнями і ні в чому не могли переконати один одного. У результаті ніщо конструктивне не могло народитися. Так тривало доти, доки черговий промовець не запросив присутніх зазирнути в глиб кризи й розібратися, який проект взагалі є сенс розробляти в українському технопарку.
Виявляється, що в цьому винахідницькому раю «пройде» тільки надрентабельний проект, та ще й із величезним бюджетом. Лише тоді на жалюгідних нинішніх пільгах можна щось заощадити. Проте для найбільш ходових проектів із крихітним бюджетом у сучасний український технопарк звертатися марно. Якщо інженер або вчений спробує реалізувати тут свою ідею, на нього відразу ж навалиться багато лих: наскочить перевірка — від МВС і СБУ до митниці та Мінфіну. У сучасному українському технопарку не змогли б творити ні Генрі Форд, ні Томас Едісон, ні Білл Гейтс. Гадаю, Микола Бенардос не винайшов би тут зварювання... До речі, це вже давно зрозуміли багато серйозних українських учених, тому вони навіть чути не хочуть про організацію аналогічних структур у себе в інститутах.
Тож навіщо нам потрібні такі технопарки? До того ж, будьмо відверті, претензії у міністра фінансів Віктора Пинзеника щодо якості роботи часто цілком обґрунтовані — рядовому українцеві важко пояснити причетність пільгового імпорту «ніжок Буша» до технопарку. І хоча такий фінт викинув лише один «інноватор» – брудна тінь лягла на всіх!.. У цьому світлі не такий уже й абсурдний той факт, що рівень інноваційності проектів часто визначають... ДПА або митна служба вже після того, як МОН і Академія наук дали свій висновок. А чому б і ні: може, десь замість приладів знову завозять якісь ніжки?..
І все-таки це не більше ніж життєві дрібниці, які, було б бажання, можна відрегулювати. Проблема корениться, як зазначали промовці, у тому, що вся інноваційна система в нас у країні створена під дуже однобоку філософію розвитку.
На світанку незалежності — на початку дев’яностих — у країні працював комітет сприяння малим підприємствам. Він готувався до створення бізнес-інкубаторів. Було сформовано дуже непогану програму, і, здавалося, ось-ось полетимо у XXI століття, давши можливість усім винахідникам реалізовувати свої ідеї! Проте коли голова комітету, як заведено, об’їздив пів-Європи, побував у США і більш-менш розібрався, що робити, й навіть підготував план розвитку, комітет перевели одним із відділів у Мінекономіки, де він благополучно розчинився.
Невдовзі із Харкова до Києва приїхав ініціативний В.Семиноженко з грандіозними інноваційними ідеями. На моє перше запитання – про перспективи відновлення програми створення бізнес-інкубаторів – академік тоді відповів, що це не той масштаб. Мовляв, у нашій високотехнологічно розвиненій країні потрібно створювати технопарки і навіть грандіозні наукові технополіси — тільки вони здатні реалізувати великі ідеї, які піднімуть країну. Природно, цей погляд відповідав ідеям, що їх розвивали в різний час інші наші академіки, чия психологія була виплекана в океані безмежного фінансування у ВПК. Ну що їм якісь там бізнес-інкубатори з їхнім «копійчаним» фінансуванням!
Академік Б.Патон, який завжди відчував подих часу, ще в радянську добу почав створювати науково-технічні центри для втілення в життя грандіозних проектів. Певною мірою нинішні технопарки з їхнім масштабом — продовження тих ідей. Не дивно, що в новітній час саме технопарк Інституту електрозварювання почав бурхливо розвиватися. Його продукція витіснила з українського ринку зварювальну апаратуру близького і далекого зарубіжжя і навіть почала інтенсивно тіснити західних конкурентів на закордонних ринках. Почав дуже прибутково працювати і технопарк у Харкові у В.Семиноженка. А кого пригадати в цьому ряду ще?
Та чи не здається вам дивним, що науково-інженерний центр, який колись успішно працював у рамках Інституту електрозварювання, попри старання надзвичайно енергійного Б.Патона, в інших інститутах академії приживався дуже туго? Впроваджувальні ланки, створені під ті грандіозні проекти, які розроблялися в Інституті електрозварювання для величезного ринку, важко пристосовувалися і буксували, коли виконувалися менш значні проекти. Така сама сумна особливість і в нинішніх українських структур. Отож що ж робити з ними в сучасному дуже агресивно налаштованому навколишньому середовищі?
Круглий стіл не дав вичерпної відповіді, але одна з пропозицій вочевидь видавалася креативною — необхідно подивитися на нинішні технопарки як на один із важливих, але недостатніх інструментів для створення інноваційного клімату в країні. Тому, на додачу до системи технопарків, треба почати створювати широку й розгалужену інноваційну структуру, що міститиме бізнес-інкубатори, інноваційні регіональні центри, інноваційні банки тощо. Напевно, МОН варто не штопати закон для одного виду інновацій, а створити систему, в якій би почувалися комфортно винахідники з ідеями різного масштабу.
Націленість тільки на масштабність неповноцінна в зародку. Досить пригадати новітні приклади зі світу вищих досягнень науки і техніки. Так, коли найбільші світові корпорації у фармакології знехтували першими досягненнями біотехнології, їм невдовзі, щоб не розоритися, довелося перебудовуватися на ходу... Або інший новітній приклад — недавно світовий комп’ютерний гігант IBM відмахнувся від студентської іграшки — портативного комп’ютера, створеного в гаражі. Що було далі, ми знаємо...
Ой, який нині небезпечний однобокий гігантизм! У житті важливі не лише «метри». Свою важливу роль відіграють дециметри і навіть міліметри. Тож не дивімося на них зверхньо — з великих дрібниць складається все наше життя.