Відкритий доступ до результатів наукових досліджень — одна з п’яти найважливіших наукових подій 2003 року за версіями The Scientist та Nature, один із семи наукових проривів 2003-го, якому слід приділити максимум уваги 2004 року (Science Magazine), зрештою, одна з десяти найгучніших подій року (The Wall Street Journal). Відкритий доступ — безкоштовний доступ читачів до онлайнових наукових публікацій із правом читати, завантажувати, копіювати, поширювати, друкувати, шукати, посилатися на повнотекстові статті, індексувати тощо. Тобто використовувати з будь-якою законною метою без фінансових, юридичних чи технічних перешкод. Відкритий доступ — сучасна практика наукової комунікації для тих, хто зламав усталені принципи наукового спілкування останніх чотирьох сотень років і вийшов за межі традиційного наукового часопису зразка Le Journal des Savants чи Philosophical Transactions of the Royal Society of London 1665 року видання.
Нині нараховують від двадцяти чотирьох до сорока тисяч наукових часописів залежно від того, який тип видань вважати такими. Візьмемо цифру Стівена Гарнада — двадцять чотири тисячі, — що означає близько 2 млн. 500 тис. відрецензованих статей щороку, у яких науковці Гутенбергової ери прагнуть поділитися результатами своїх досліджень і засвідчити авторство свого наукового доробку. Ідеться саме про якісні дослідження, які витримали незалежне рецензування, і про збережені наукові результати, оскільки бібліотеки подбали про їхнє архівування для нащадків. Звична й усталена модель, перевірена часом, якби тільки не стала залежність від передплатників, які, власне, й покривають вартість рецензування наукових статей і друкування часописів у паперову добу.
Вочевидь, жодна наукова інституція не може дозволити собі передплату всіх двадцяти чотирьох тисяч часописів ні у друкованому, ні в електронному вигляді. Щоправда, електронна періодика пропонується у пакетах, де вже містяться «найкращі» і «найвпливовіші» видання, але ці пакети повільно оновлюються і містять порівняно небагато гуманітарних часописів. Іншою вадою нашої традиційної моделі є вартість передплати: за даними Асоціації дослідницьких бібліотек (ARL) вартість передплати наукових часописів з 1986-го до 2002 року зросла на 227%, тоді як споживчі товари подорожчали лише на 64%. За лютневими даними The Bookseller, британські бібліотеки вперше витратили на наукову та технічну періодику більше коштів, ніж на книжки — вартість передплати часописів 2003 року зросла на 23% у порівнянні з 2001 роком, тоді як вартість книжок — лише на 2,9%. Тринадцять провідних і найбільш фінансованих американських дослідницьких бібліотек передплачують лише сімдесят із сотні найцитованіших часописів (цей перелік не враховує медичних дисциплін, позаяк вузи, при яких працюють ці бібліотеки, не мають медичних факультетів). Отже, проблеми доступу до наукової періодики турбують не тільки нас із вами, й у мережеву, так само як і у паперову добу науковий потенціал двох мільйонів п’ятисот статей щороку використовується лише почасти.
З огляду на мовні, інституційні та фінансові бар’єри у переліку авторів цих часописів українських прізвищ практично немає. Навіть якщо наших і друкують, то через локальну специфіку публікації лишаються фактично непомітними для західних науковців. І зовсім непомітними для українських колег-науковців — через брак доступу до цих світових часописів. Наші вчені стоять у чергах на публікацію у вітчизняних виданнях чи збірках, наклади, як правило, не перевищують двохсот примірників, а система поширення так і лишається загадкою.
Нині є близько тисячі електронних наукових часописів відкритого доступу, що становить п’ять відсотків від вже згаданих двох мільйонів п’ятисот тисяч статей щорічно (всі ці видання зазначені у директорії часописів відкритого доступу: www.doaj.org). Для читачів вони безкоштовні, вартість рецензування й публікації сплачується науковою інституцією, у якій працює автор, чи самими авторами. Для авторів решти двадцяти трьох тисяч часописів, які дбають про читацьку аудиторію, розроблені механізми архівування повних текстів публікацій у відкритому інтернет-доступі на сайтах наукових інституцій чи у тематичних архівах. Над деякими, щоправда, і досі тяжіє правило Франца Інгельфінґера, колишнього редактора The New England Journal of Medicine, який відстоював виключного права першої публікації у часописах. Але, зрештою, вийшло ж з ужитку право першої ночі, тож з часом має відійти і це. Такі впливові видання, як Nature і The British Medical Journal вже дозволили своїм авторам архівувати статті на сайтах своїх наукових інституцій у режимі відкритого доступу.
У мережеву добу маємо вдалу нагоду зекономити на виготовленні й поширенні паперових примірників та доповнити традиційні часописи як засіб наукової комунікації інституційними чи тематичними архівами. Якщо функціями часописів є реєстрація авторства, сертифікація якості дослідження (шляхом незалежного рецензування), наукове спілкування та збереження результатів досліджень, то інституційні архіви можуть виконувати як мінімум три з цих чотирьох функцій — реєстрації, наукового спілкування та збереження-архівування. Нині нараховується близько 250 архівів із більш ніж трьома мільйонами одиниць інформації, де окрім друкованих статей архівуються статті ще недруковані, бакалаврські і магістерські дипломи, докторські дисертації тощо. Такі наукові цифрові колекції дають змогу оперативно працювати з різним цифровим контентом, швидко підготувати онлайнові навчальні матеріали, електронні часописи й книжки.
Інституції виграють шляхом політики систематичного збереження інформації, науковці відчують потужніший вплив їхніх досліджень шляхом розширення доступу до них. Під результатами досліджень мають на увазі як надруковані тексти, до яких мають безперешкодний доступ інші науковці та наукові інституції для подальшого використання, так і просування щаблями наукової кар’єри, підвищення платні, зростання впливу наукових досліджень, наукової продуктивності та престижу науковця і науково-дослідницької інституції.
За даними Ґреґа Шварца щодо Astrophysical Journal, 72% статей, які друкуються у відкритому інтернет-доступі (переважно у фізичному архіві ArXiv), цитуються вдвічі більше від решти 28% статей, що друкуються тільки у режимі передплати часопису. Пітер Субер на підставі звіту найбільшого видавця наукових часописів Reed Elsevier порахував, що середня кількість «завантажень» статей у ScienceDirect за останній рік становить 28, тоді як у випадку часопису відкритого доступу BioMedCentral ця кількість сягає 2500. Отже статті, надруковані у режимі відкритого доступу, використовуються у 89 разів частіше у біомедичних дисциплінах та у 35 разів частіше у фізичних дисциплінах. Серед інших переваг — здобуваємо широкий і вимірювальний доступ читачів, легкість пошуку потрібних текстів, потужну читацьку аудиторію, інтеграцію до глобальних наукових баз даних, зменшення наукової ізоляції та нові можливості для спільних наукових проектів.
Переваги відкритого доступу відчули й організації, які фінансують світові наукові дослідження (The Howard Hughes Medical Institute, The Welcome Trust, державні установи Австралії, Великої Британії, Голландії, Греції, Індії, Італії, Канади, Норвегії, Німеччини, Угорщини, Франції). На розгляді у Конгресі США лежить «Білль Сабо» про відкритий доступ до досліджень, що фінансуються з федеральних бюджетів. Адже окрім сенсу фінансування досліджень існує не менший сенс максимального поширення їхніх результатів. Ідеться не про якийсь абстрактний публічний продукт, а про чіткий шлях зробити наукову літературу кориснішою і про справжню дію інвестицій, вкладених у наукові дослідження. Тож політична підтримка відкритого доступу до результатів наукових досліджень проголошена у міжнародних політичних заявах, відкритих до приєднання (Будапештська ініціатива з відкритого доступу, Bethesda Statement про видавництво у режимі відкритого доступу, Заява Welcome Trust про підтримку видавництва у режимі відкритого доступу, Берлінська декларація про відкритий доступ до знань у царині природничих та гуманітарних наук, Заключне комюніке зустрічі комітету OECD із наукової та технічної політики на рівні кабінетів міністрів «Наука, технології та інновації у XXI столітті» щодо відкритості наукових даних, декларація Міжнародної бібліотечної федерації (IFLA) «Відкритий доступ до наукової літератури та дослідницької документації», декларація «Принципів побудови інформаційного суспільства: глобальний виклик у новому тисячолітті» світового саміту з інформаційного суспільства щодо відкритого доступу до наукових публікацій, Підтримка відкритого доступу асоціацією наукових і професійних видавців (АLPSP) тощо).
Залагоджено і технічний бік справи: сучасний науковий процес уже не мислиться без комп’ютерів та Інтернету, розроблені зручні безперешкодні технологічні крос-тематичні платформи для пошуку наукових результатів, стандарти обміну даними (Ініціатива відкритих архівів), безкоштовне програмне забезпечення з відкритим кодом для створення електронних часописів, інституційних чи тематичних архівів. Спільноти науковців, які практикують нові моделі наукової комунікації, залюбки діляться своїм досвідом. Розроблені механізми захисту авторських прав та інтелектуальної власності на продукцію у публічних доменах (Creative Commons). Існують посібники щодо започаткування електронних часописів відкритого доступу чи трансформації передплатних електронних часописів у часописи відкритого доступу, створення інституційних архівів. З нашого боку потрібна лише добра воля й бажання змінити трьома століттями узвичаєний перебіг подій.
Ми звикли до акселерації у повсякденному житті, але не використовуємо її переваг у процесі обміну знаннями. Ми знаємо, що друковану літературу дорого купувати, зберігати і в ній важко шукати потрібні нам цитати. Чим більше її стає, тим важчими й дорожчими стають ці процеси. З іншого боку, ми звикли безкоштовно користуватися мережевою літературою, при творенні якої фінансові й людські ресурси розподіляються між багатьма учасниками. Ми користуємося ефективнішими засобами мережевого пошуку, сортування, індексування й фільтрування інформації. Ми читаємо новини в Інтернеті, листуємося електронною поштою, вітаємо один одного електронними листівками. Інтернет стає частиною нашого побуту, але чомусь аж ніяк не частиною наукового спілкування, хоча створювався WWW, власне, для цього.
Ми змирилися, що нам не бачити більшості впливових західних часописів та індексу цитування і переживаємо власну унікальність у цій трагедії. Але ж ми знаємо, що науковий індекс цитування (SCI) враховує максимум 8500 із 24000 чинних часописів, причому відсоток гуманітарних часописів з усіх дисциплін тут найнижчий. Його розробники засвідчили, що він не є безпосереднім визначником якості досліджень, залежить від дисципліни, типу й розміру часопису, є досить повільним, фактично неавтоматизованим і коштовним. 25 лютого ISI Web of Science та NEC пообіцяли нам створити частково відкритий мережевий індекс цитування, до якого мають потрапити 80% відрецензованих статей, а також дослідження, які існують у мережі, часописи та архіви відкритого доступу, ще недруковані статті, матеріали конференцій, технічні звіти тощо. Але паралельно реалізується ширша ініціатива, всі дані якої будуть у режимі відкритого доступу — Індекс цитування досліджень відкритого доступу, — що ґрунтується на чинній системі Citebase Тіма Броуді, знахідках Джона Кляйнерга та Масачусетської лабораторії пошуку знань.
Якщо ми переймаємося проблемою наукової комунікації, то виникає ряд логічних запитань. Чому б нашим університетам і науково-дослідним інституціям не запровадити політику розміщення у режимі відкритого доступу результатів наукових досліджень? Чому б факультетам, департаментам, кафедрам і відділам не створити відкриті інтернет-архіви? Чому б університетським бібліотекам не архівувати результати досліджень у цифрових бібліотеках? Чому б науковцям не публікувати свої тексти у чинних часописах відкритого доступу чи започаткувати нові, чому б не архівувати свої тексти в інституційних чи тематичних архівах — ми ж звикли зберігати ці тексти на своїх домашніх чи робочих комп’ютерах? Чому б організаціям, які опікуються фінансуванням наукових досліджень, не зробити відкритий доступ до результатів наукових досліджень умовою фінансування цих досліджень й при ухваленні рішень орієнтуватися на онлайнові CV науковців із посиланнями на повні тексти їхніх публікацій? Чому б академічним видавцям не спробувати поекспериментувати з електронними часописами й книжками у відкритому доступі? Ці кроки роблять не тільки наші західні, але й індійські, китайські, бразильські колеги. Якщо ж для нас усе це звучить утопічно-фантастично, то, може, не варто продовжувати називати себе науковцями, вкладаючи у це слово такий же зміст, як і наші зарубіжні колеги?..
І наостанок чергова здорова й успішна історія. Керівництво Oxford University Press, одного з найпотужніших академічних видавництв, у якому щорічно видається понад 4500 нових книжок і 180 наукових часописів, запропонувало авторам Nucleic Acids Research нетрадиційний вибір — продовжувати друкуватися у традиційному електронному часописі, що поширюється за передплатою, чи розпочати друкуватися у часописі відкритого доступу, сплативши за таку публікацію. Якими, ви гадаєте, були результати вибору? Дев’яносто відсотків авторів погодилися на публікації у режимі відкритого доступу. Здається, досить вдалий приклад для наслідування.