Бінокулярний зір дає нам істинне уявлення тільки про найближче наше оточення, вважають британські вчені. Про все, що розташоване подалі, ми маємо хибне уявлення.
Учені з Оксфорда провели експеримент, під час якого з’ясувалося, що людина не помічає, як простір, у якому вона перебуває, збільшується в кілька разів. Вона також не в змозі оцінити реальні розміри розташованих на певній відстані від неї предметів. Ці результати ставлять під сумнів придатність бінокулярного зору для «дальнього бачення».
Ендрю Гленнерстер запропонував добровольцям подорож віртуальним простором найпростішої конфігурації — було потрібно лише почепити на ніс спеціальні окуляри. Учасники мали постійно притримуватися правого боку, водночас дивлячись на протилежну стіну.
Поки вони «йшли», простір «роздувався» вчетверо. Програмне забезпечення стежило за тим, щоб у міру того, як предмети збільшувалися в розмірах, вони віддалялися на відповідну відстань. З погляду статичної фотографії це означає, що зображення в різні моменти виявилися б однаковими.
Проте люди у віртуальному просторі постійно рухалися, дивилися по боках і, отже, покладаючись на просторове сприйняття та інші «підказки», не могли не помітити змін. Проте не помічали. Єдина виявлена ними дивина — зміна довжини кроків, утім, її вони списували на нерівномірність ходи.
Потім дослідники спробували дістати якісну характеристику цього обману сприйняття. Для цього вони помістили до віртуальної кімнати куб і попросили учасників запам’ятати його розміри. Коли їм запропонували порівняти його з таким самим кубом у роздутому просторі, з’ясувалося, що він здавався меншим удвічі-вчетверо.
Намагаючись оцінити розміри об’єктів і відстані до них, ми, як правило, покладаємося на просторове сприйняття, яке виникає внаслідок порівняння інформації, що надходить від кожного ока. Проведений експеримент доводить: наша спроможність сприймати навколишній світ у повному його обсязі недосконала, ми схильні до помилкових уявлень про нього.
Результати можуть знадобитися не тільки розроблювачам комп’ютерних ігор, а, наприклад, медикам, яким доводиться управляти хірургічними інструментами на відстані.
ДНК видає прізвище господаря
За зразками ДНК, вилученими з місця злочину, можна визначити прізвище підозрюваного, вважають британські фахівці. Засіб небездоганний у своїй точності, але він може бути хорошою підмогою для поліцейських.
Співробітники Університету Лестера ще 1984 року зайнялися розробкою методу, який дозволяє зв’язати Y-хромосому чоловіка з його прізвищем. Він грунтується на тому, що ця хромосома — справжнє джерело чоловічого генетичного матеріалу, який передається від батька до сина, як, утім, у більшості випадків і прізвище. Тому є всі підстави вважати, що носії одного й того самого прізвища матимуть схожі Y-хромосоми. За винятком, звичайно, найпоширеніших — Смітів, Тейлорів, Вільямсів.
Доктор Марк Джоблінг і його колеги вважають, що створення бази даних, де зберігатиметься інформація хоча б про 40000 прізвищ і відповідні їм «зрізи» ДНК, могло б допомогти в розслідуванні злочинів. Утім, за наявності й інших доказів. Список підозрюваних, який часом складається з тисяч імен, можна було б істотно скоротити.
Запропонований ученими підхід найрезультативніший для не надто поширених прізвищ, у цьому разі точність «передбачення» — близько 34%, що, на їхню думку, охоплює майже 42% населення Англії, тобто близько половини.
Дослідники екстраполювали ці дані на 25—65 убивств і 300—400 згвалтувань, які не розкриваються щорічно, та виявили, що могли б допомогти в 10 і 60 випадках відповідно.
Макс Хоук з Університету Західної Вірджінії вважає, що сам по собі цей метод навряд чи може принести істотну користь під час розслідування. Та відмовлятися від нього в жодному разі не варто. Для слідства може виявитися важливим, наприклад, що злочинець, можливо, має рідкісне прізвище або належить до певної етнічної групи — повідомляє агентство «ІнформНаука».