UA / RU
Підтримати ZN.ua

Перепій — стан співака після кількох концертів

Ви всміхнулися, прочитавши назву?.. Цей жарт лабухів (музикантів жаргоном) близький навіть необізнаним із нотною грамотою...

Автор: Олександр Рожен

Ви всміхнулися, прочитавши назву?.. Цей жарт лабухів (музикантів жаргоном) близький навіть необізнаним із нотною грамотою. У багатьох напередодні Нового року голова йде обертом від самої думки про те, як складно буде прокидатися після проводів важкого високосного року й незліченних тостів за те, щоб у Новому році все в нас було хоч трохи краще.

Ну й гаразд — із цим святом пов’язані запаморочливі клопоти тільки один раз на рік, але як воно тим, кому зі службового обов’язку щодня доводиться по кілька разів відмовлятися (або погоджуватися) від пропозиції випити. У зв’язку з особливостями східнослов’янського менталітету середній вік представників деяких професій у нашій країні — близько 40 років. І все через невміння сказати «ні!». Людині, котра хоче організувати в цій країні щось серйозне, доводиться пройти не тільки через вогонь, воду і мідні труби, як скрізь у світі, а ще й через серйозне випробування «оковитою». Не дивуйтеся, але пропозиція замінити бензин етиловим спиртом в українських автомобілях наштовхнулася свого часу на розумне заперечення: на шляхах коїтиметься щось небачене, а водії зіп’ються...

Багато відомих людей — директори заводів, міністри, академіки, політики — розповідали мені, як їм доводилося розробляти свої способи уникнення чергової чарки буквально в безвихідних ситуаціях, коли питання стояло ребром: мовляв, сьогодні ти з нами не вип’єш, а завтра батьківщину продаси.

Чудовий організатор науки академік НАН України Борис Вєркін колись із гірким гумором розповів, як він у 50-х роках відчув, що час іде й життя треба змінювати радикально.

— Ми сиділи в кімнаті Фізико-технічного інституту в Харкові, — розповів Борис Ієремійович, прикурюючи одну цигарку від іншої, — чотири доктори фізико-математичних наук з одним лаборантом на всіх. Мені й моїм колегам було вже за сорок — вік такий, що якщо не придумаєш чогось екстраординарного, то так і вийдеш на пенсію доктором наук. Загалом, перспектив не було жодних!

Отже, ми сиділи в тісній лабораторії, пили каву, курили і мляво обговорювали повідомлення про запуск нового супутника. Було очевидно, що дослідження Космосу — на зльоті, гроші туди пливуть рікою, і якщо підкинути їм щось вартісне, можна прорватися. Ще не дуже вірячи в перспективність ідеї, я запропонував колегам спробувати зробити для космічної програми... холодильники, — бо хоч польоти й відбуваються в умовах космічного холоду, такий пристрій цілком може знадобитися.

Колегам ідея сподобалася, і невдовзі ми з майбутнім академіком Олександром Галкіним (він згодом організував Донецький фізико-технічний інститут) почали шукати шлях до Сергія Корольова. Коли зустріч відбулася, генеральний конструктор космічних апаратів відразу підтримав нашу ідею й навіть запропонував створити Інститут низьких температур.

Незабаром виділили необхідні гектари в Харкові, й одна по одній почали виростати будівлі нового інституту. Проте, перш ніж усе це розпочалося, довелося попобігати по різних організаціях за дозволами, затвердженням кошторисів, розпорядженням про виділення лімітів. Адже тоді нічого просто так не можна було дістати — доводилося затверджувати ліміти навіть на меблі та інші дрібниці. Скрізь за підпис і погодження доводилося виставляти частування й випивати за успіх нашого заходу. Ми з Сашком Галкіним спочатку мусили продати майже все, що мали, аби забезпечити ці частування. Взагалі-то, не шкода, але невдовзі ми падали з ніг, і не так від утоми, як від спиртного: стільки нам, академічним працівникам, у яких пиття не дуже-то в пошанівку, пити не доводилося. Як усе це змогла витримати наша бідна печінка, не розумію!..

Неписані закони нашого суспільства вимагають «обмивання» кожного заходу. Людині, котра наважилася чогось домогтися в кабінетах, слід оцінити свої можливості з тим алкогольним тягарем, який ляже на неї в такому разі. Багато людей просто не витримують такого випробування і сходять із дистанції, так і не ставши успішними директорами, головними редакторами, менеджерами. Хто успішно проходить нелегкий шлях, зазвичай виробляє свої правила пиття. Які?

Найбільш системне й продумане узагальнення правил поведінки на цій стезі я почув від керівника знаменитої української команди «А», генерал-лейтенанта, доктора юридичних наук, професора Василя Крутова. Гадаю, його висновки знадобляться багатьом... При цьому особливо хочу зазначити, що Василь Васильович — атлет, майстер спорту з кількох видів спорту, володар чорного пояса з карате, п’ятий дан. І зараз він дотримується дуже суворої спортивної дисципліни, підтримуючи свій організм у відмінній формі. Ця ремарка, гадаю, допоможе достойно оцінити все, що розповів В.Крутов про свій унікальний досвід взаємодії з алкоголем у розмові з оглядачем «ДТ».

— Хто в 60-х минулого століття побував у селі на весіллі або на проводах в армію, знає, як уміють наші співвітчизники «відриватися», — розповів Василь Васильович. — Роблять вони це щиро, самовіддано, часто дуже творчо. Важливо, щоб під час цього процесу було багато музики. Я з дитинства грав на баяні, тому, запрошуючи, мене завжди просили «грати побільше». І хоча в селі жили переважно бідно, столи завжди вгиналися, і було, звісно ж, багато самогонки. Музикант стояв на другому місці після головних винуватців торжества, тому йому підносили без міри частувань, і треба було багато пити. Вік (я грав на весіллях років із десяти) у такому разі не вважався достатньою підставою для порушення усталеного правила.

Не легше було, коли доводилося грати й на похороні. Ця процедура передбачала обід для всіх присутніх із трьома повноцінними 100-грамовими чарками-гранчаками горілки: першу — під борщ, другу — під котлету з товченою картоплею й третю — під узвар. На жаль, багатьох музикантів, яких я знав, ця стихія віднесла у світ віртуального буття. Вже підлітком я розумів наявність загрози. Тому, незважаючи на те, що відразу по закінченні школи працював музикантом у трьох місцях, заробляючи величезні, як на свій вік, гроші, я вирішив облишити творчу практику і в неповні сімнадцять років поїхав із рідної домівки навчатися в місто.

Тепер, аналізуючи минуле, навіть не припускаю, чим могли скінчитися різні жорсткі епізоди мого життя, якби не пройшов таких специфічних, як на свій вік, випробування й підготовки і не виробив чіткої лінії поведінки. Це дає мені право стверджувати, що людей, і передусім чоловіків, треба своєчасно навчати правильного підходу до вживання спиртного.

Очевидно, фахівці, які практикуються на антиалкогольній діяльності в нас у країні, й загалом наш Мінздоров’я, повинні зняти табу на цей аспект життя людини, дати суспільству перевірені наукою й життєвою практикою спеціальні методики. Нас же не дивують незліченні комплекси й методики, спрямовані, скажімо, на вдосконалювання статури, опанування численних медіативних практик, правильне й лікувальне пиття води тощо.

У вкладці до кожного лікарського препарату є чіткий опис, як його приймати. Передозування таїть у собі величезну загрозу, як і надмірна кількість спожитого спиртного. То чому ж в одному випадку ми перестерігаємо людину, уточнюючи дозу до міліграмів, а в іншому — все віддаємо на відкуп емпіричному досвіду й зиґзаґам долі окремої людини?

Статистика смертей і втрат здоров’я в Україні від зловживання спиртними напоями б’є всі мислимі й немислимі рекорди — це тисячі й десятки тисяч життів наших співвітчизників, причому здебільшого продуктивного віку. Просто говорити, як це роблять нині представники охорони здоров’я, що пити — здоров’ю шкодити, на мій погляд, абсолютно недостатньо. Прикладів можу навести безліч.

Ось один із мого життя. 23 листопада 1969 року закінчувався перший рік моєї строкової служби. Солдати-земляки запропонували після відбою о 22.00 відзначити перехід на другий дембельський рік служби. Це вважалося серед солдатів майже містичною подією. Порядки в нашій військовій частині були дуже суворі: якщо рухаєшся територією сам, то тільки бігом, якщо вдвох — то колоною по одному і з піснею тощо.

Ми спільно вибрали місце проведення зустрічі — військовий кунг, що являв собою герметично закритий кузов спецмашини, поставлений без коліс на землю. Після повної закупорки він не пропускав ні звуку, ні світла, ні повітря. Тут нас ніхто б не виявив...

Чудова атмосфера вечірки непомітно перенесла солдатів у світ цивільного життя, де було так багато доступного, радісного, бажаного. Реальність відступила на другий план, служба забулася, відчувалася повна свобода. Скільки було випито й скільки викурено під час задушевної розмови молодих хлопців, сказати важко, але повітря перетворилося на пекельну суміш парів спирту, нікотину, в якій майже не залишилося кисню...

— Не знаю, скільки минуло часу, та в певний момент я раптом відчув, що давно ні з ким не спілкувався. Роззирнувшись у пелені густого тютюнового туману, я побачив непритомних друзів. У кожного з них навколо рота й на підборідді висіли кущі білої піни. Я швидко підхопився з місця, з труднощами відчинив дверцята кунга (в цьому пристрої є свої особливості) й витягнув хлопців на повітря. Холодна земля і сильний вітер, а також мої, хоча й непрофесійні, зате енергійні дії відіграли позитивну роль. Друзі поступово почали приходити до тями. Тільки через кілька днів вони повернулися в казарми після лікування у стаціонарі. Ми ще довго перебували в шоковому стані від самої думки про те, чим це свято могло скінчитися...

На жаль, наш менталітет передбачає перевірку вміння людини пити спиртне. Міркують так: «Із цим працюватиму, він уміє тримати удар, а з цим — ні: він навіть пити не вміє. Як я зможу на нього покластися в серйозніших питаннях!»

— Пригадується випадок, що стався в найактивніший період становлення міжнародних зв’язків і контактів Служби безпеки України зі спеціальними службами та правоохоронними органами різних країн світу. Як керівник апарату голови СБУ, керівник спеціального підрозділу «А», а потім заступник і перший заступник голови СБУ, я був тісно пов’язаний з роботою із забезпечення міжнародних зв’язків СБУ. Один із таких незліченних контактів у середині 90-х відбувся в Києві зі стратегічним партнером із числа країн Співдружності незалежних держав на рівні перших осіб спецслужб.

У рамках зустрічі, що проходила в дусі щирості (у межах, допустимих для спецслужб), довіри і дружби, було розглянуто широке коло проблем, які стосувалися невідкладних і перспективних питань взаємодії. Переговорний процес затягся допізна. За північ ми виїхали з центрального офісу на вул. Володимирській, 33, у Кончу-Заспу, де містився об’єкт для прийому гостей СБУ. У вечері брали участь сім чоловік. За столом панувала атмосфера розкутості, звучало багато тостів, лунали жарти, сміх, анекдоти.

Наприкінці вечері, коли було вже близько третьої години ночі, знову торкнулися офіційної теми переговорів. І раптом керівник дружньої нам спецслужби каже: «Ми багато говорили про взаємодовіру. Отож існує традиція і пов’язане з нею повір’я: велика чаша наповнюється спиртним і пускається по колу. Якщо в останнього учасника чаша порожня, тоді справді все, про що говорили й що обіцяли, — правда. Якщо ні, то все це — розмови неспроможних людей».

Після цього він підводиться, підходить до приставленого столика, бере велику чашу з фруктами, вивільняє її й наповнює вмістом двох 750-грамових пляшок горілки. Стоячи надпиває трохи й передає помічникові, який стоїть праворуч. Чаша пішла по колу. Останнім був наш керівник, бо він сидів поруч із головним гостем. А передостаннім у цьому колі був я.

Коли чаша дійшла до мене, я відразу зрозумів, яка міра відповідальності в цій по-своєму божевільній ситуації випала мені: за час ходіння по колу вміст чаші майже не змінився. Учасники пили мало. Ситуація видавалася складною: не можна було перекладати виконання цього завдання на свого керівника, якого я поважав за його справжні людські й професійні риси. Напевно, можна було б спробувати перевести все у розіграш, гру. Але, як мені тоді здалося, нас це не врятувало б від певного взаємного розчарування. Можливо, навіть виникло б відчуття неспроможності відповідати за свої слова і взяті зобов’язання. По суті, банальна ситуація могла розладнати або принаймні негативно позначитися на чудовому рівні порозуміння й довіри.

Довелося, як це неодноразово траплялося в житті, повністю покластися на свою «спецпідготовку» й за максимумом виконати екстремальне завдання. Після чого передав чашу «міцної і непохитної дружби» своєму керівникові. Він під одностайні оплески присутніх завершив почесне коло.

Коли вранці зустрілися з керівником дружньої спецслужби, він відзначив важливість для нашої професії вміння тримати удар і все доводити до завершення. Надалі з ним встановилися конструктивні професійні й особисті стосунки, однією з важливих причин яких, не виключаю, стала й та спустошена чаша...

Аналізуючи численні аналогічні випадки, Василь Васильович доходить висновку: щоб вижити у складних ситуаціях, які підсовує людині життя, слід володіти найрізноманітнішими навичками та вміннями, добре знати межі своїх можливостей, мати надійну моральну основу.

Так склалося життя самого В.Крутова, що в дитинстві він потрапив у побутові умови, які зламали не одну долю. І тільки його сильний характер, аналітичний розум дозволили з честю вийти з непростої колізії. Проте не всі здатні самостійно виробити правильні норми поведінки в таких ситуаціях. Молоді люди часто потребують кваліфікованої допомоги. Потрібно дати їм чіткіші знання про поведінку організму в критичних ситуаціях, мотивувати потребу не переступати межу, допомогти виробити міцніші моральні критерії.

— За великим рахунком, нашу мляву, святенницьку боротьбу з алкоголізмом, яка майже нічого не дає, — підбив підсумок розмови В.Крутов, — потрібно замінити науково обґрунтованими креативними методиками, які вже давно розроблено світовим співтовариством. Гадаю, почати слід із визнання того, що алкоголь допомагає людям зняти стрес, розслабитися, нарешті — отримати задоволення. Встановлено — споживання склянки натурального вина на день (особливо червоного) допомагає процесам метаболізму в організмі. Треба навчити співвітчизників не вживати алкоголь величезними дозами, як це в нас заведено. У західному світі норма міцного спиртного, яку наливають у барі, — 15—20 грамів, а подвійна — 30—40! Там люди привчені пити малими дозами. Такі навички та знання індивідуальних можливостей свого організму допомагають людині уникнути спокус і не переступити бар’єр, за яким її чекає небезпечне алкогольне болото небуття...