На чий млин ллєте воду?..
Сергій РЯБЧЕНКО, членкор НАНУ
— У нашому суспільстві вже давно ведеться дискусія щодо необхідності реформувати організацію науки. Така реформа дійсно потрібна хоча б тому, що в державі змінився політико-економічний устрій. І наука має бути організована так, щоб за умов нового політико-економічного устрою бути максимально корисною суспільству.
Але реформування наукового, і насамперед науково-технологічного сектора треба робити зважено і обережно. Бо ми навіть не Індія, яка, здобувши незалежність, розбудовувала науку з нуля. Науковий сектор в Україні був, і ще залишається достатньо потужним. Кадрів світового рівня поменшало, але ще є. Незважаючи на згубну в цілому політику попередніх урядів, наука є одним із потужних факторів, що здатен бути рушійною силою розвитку держави. Тому ідеї типу «...до основанья, а затем ...» тут є згубними. А сьогодні від представників нової влади ми чуємо заяви, що ведуть саме до такого підходу.
На жаль, думки деяких цілком поважних науковців ллють воду саме на такий млин, а конструктивні пропозиції, що вже роками формулюються людьми, котрі розуміють стан науки в Україні та її важливість для виходу України на рівень сучасних держав, залишаються без уваги. Негативну роль тут відіграють, на жаль, і засоби масової інформації, котрі не дають трибуни обговоренню конструктивних думок, а друкують переважно революційно-руйнаційні пропозиції. І «ДТ» тут, на жаль, не є винятком.
Я з повагою ставлюся до наукових здобутків О.Кришталя, але його думки щодо шляхів реформації науки в Україні не здаються мені вірними. Частина відзначених ним фактів має місце в сьогоденні наукової сфери, частина притаманна лише його вузькому напрямку. Їх не можна аналізувати у відриві від загальноекономічної ситуації в державі. Отже, їх необгрунтоване поширення на проблеми організації науки в цілому може завдати багато шкоди.
Не все як слід в організації роботи президії НАН і її зворотному зв’язку з науковою громадськістю. Скажімо, на загальних зборах НАНУ її прти існуючі недоліки.
І в інститутах існують проблеми. В першу чергу від безгрошів’я і адміністративно-командної диктатури казначейства. Дійсно, в інститутах можна когось скоротити, піднявши забезпеченість найбільш продуктивних співробітників. Але ж Мінфін одразу забере фінансування і залишить все на тому ж рівні, як і було. Директору не дозволяється перевести частину коштів на статтю «придбання обладнання».
Питання організації науки в Україні без руйнації наявного потенціалу, а з оптимізацією його використання для найшвидшого розвитку України є чи не найважливішим політичним завданням для нової української влади. Підтримуючи її під час виборів, виступаючи зі зверненнями до нашого народу і міжнародної наукової громадськості, науковці сподівалися, що після перемоги на виборах ці проблеми будуть вирішуватися, що науково-технологічна політика буде однією з важливих складових державної політики…
То як усе-таки допомогти українській науці?
Ігор АНДРІАНОВ, професор:
— Обговорення у «ДТ» винесеного в заголовок запитання показало, як багато розумних людей в Україні і... як страшно далекі вони від народу, тобто від реалій українського життя. Мені здається, єдине, що можна було б справді зробити, — принаймні не заважати науці та її працівникам. Що я маю на увазі?
Давати квартири вченим, які повертаються з-за кордону, ніхто не буде, але давайте хоча б визнавати їхні докторські дипломи, без будь-яких перезахистів, нострифікацій тощо.
П.Лазаренко ввів свого часу податки на Соросівські стипендії і взагалі на все, що одержують учені за кордоном. Він уже давно там, де й має бути, але податками вчених душать, як і раніше. Скасування податків на гранти та закордонні стипендії було б реальною допомогою ученим — якщо вже держава не дає грошей на науку, то нехай принаймні не відбирає того, що дають інші!
Досить важливе питання — розподіл убогих коштів, які виділяються на науку. Зрозуміло, що всередині України говорити про їх справедливий розподіл не доводиться. Свого часу Сорос створив міжнародний комітет із розподілу грантів, стипендій тощо. Можливо, варто його відродити?
Потрібна постіндустріальна парадигма
Микола ЮРЧЕНКО, керівник «Аналітичної групи постіндустріального розвитку»:
— Необхідно щонайшвидше розробити та почати реалізацію загальнодержавної політики переведення України на шлях постіндустріального розвитку. Є сенс нагадати, які провідні галузі формують обличчя різних технологічних циклів:
l перший технологічний цикл — виробництво чавуну, будівництво каналів;
l другий технологічний цикл — сталеливарна промисловість, залізничний транспорт;
l третій технологічний цикл — базова хімія, кольорові метали, важке машинобудування, електротехнічна промисловість, лінії електропередач, будівництво суден, матеріаломісткі споруди;
l четвертий технологічний цикл — органічна хімія, штучні матеріали, автомобільна промисловість, будівництво літаків, точне приладобудування, побутова техніка;
l п’ятий технологічний цикл — тонка хімія, мікроелектронні компоненти, оптичні волокна, засоби телекомунікації, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, інформаційні мережі, будівництво роботів, космічна промисловість;
l шостий технологічний цикл — біотехнології, нанотехнології, інфотехнології, ноотехнології — технології розвитку людини.
Країна, яка бажає стати членом ЄС, мусить мати конкурентоспроможну економіку. Це вимагає від України фактично розбудови постіндустріальної економіки, яка репрезентує п’ятий та шостий технологічні цикли.
Лиховісний симптом
Гаррі ЛИТВИНСЬКИЙ, професор:
— Вважаю, що НАНУ отруєна духом чиношанування і чиномислення. Вона багато чим нагадує величезну громіздку канцелярську машину, в якій потрібно зайняти місце «гвинтика», і все піде торованим шляхом...
Треба, швидше за все, обговорити альтернативні конструктивні пропозиції щодо реорганізації науки в системі НАНУ, а не обмежуватися «плачем Ярославни»!
Ключовий механізм — і в цьому автори статті мають рацію — за яким принципом і як фінансувати дослідження? Як створити й запустити систему, при якій новаторські ідеї і підходи здобудуть об’єктивну підтримку?
Як організувати (або створити) інше, сприятливіше середовище для науки, коли результати фундаментальних досліджень будуть потрібні прикладникам, а результати прикладних розробок — промисловості?
Як прогодуватися ученому, який із часом «витиснув» із себе все й повинен паразитувати на творчості інших? Як варіант відповіді: дати йому можливість плавно вписатися у педагогічну роботу (що дозволяє університетська наука).
Як бути молодому вченому, котрий в університеті має величезне навчальне навантаження і не може реалізувати своїх ідей (які, до речі, швидко стають, умовно кажучи, «нічийними»). І ще тисяча й одне запитання...
Те, що на ці запитання не можуть дати відповідь учені мужі, обтяжені солідними ступенями та званнями, — теж лиховісний симптом і своєрідна відповідь на запитання про перспективи розвитку наукової організації...
Треба слухати не тільки митників та податківців
Борис МАЛИЦЬКИЙ, професор:
— 15 березня ц.р. у Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.Доброва НАНУ відбулася робоча нарада-семінар експертів та представників технопарків з проблем сучасного стану та розвитку інноваційних структур економіки. Економічна стабільність України, можливості входження України до європейської спільноти залежать від технологічного рівня виробничого комплексу країни. Аналіз показує, що у нас стан справ у цій сфері не відповідає критеріям розвинутих країн.
Україна має реальний досвід створення інноваційної інфраструктури виробництва лише на прикладі технопарків. З погляду фахівців, цей досвід свідчить про перспективність подальшого розвитку системи технопарків. У той же час практикою доведено, що слід негайно переходити до більш повної системи інфраструктурних елементів, враховувати, що для технопарків, які спрямовані на прискорення впровадження наукових результатів в практику, і технопарків, які спрямовані на виведення на конкурентоспроможний рівень окремих галузей, потрібні різні нормативні основи і різні державні стимули.
На жаль, у даний час є спроба знищити систему технопарків в Україні. Слід звернути увагу уряду і Верховної Ради, що одним із важливих принципів побудови технопарків в Україні є використання їх державою як концентраторів додаткових коштів і спрямування їх на наукові дослідження, конструкторські розробки та створення дослідних зразків. Це означає, що, по суті, існуючі технопарки не мають фінансових пільг, а лише виконують завдання держави щодо цільової підтримки наукового забезпечення високотехнологічних напрямків розвитку виробництва.
Основні недоліки в діяльності українських технопарків пов’язані з украй недосконалою системою супроводу цієї діяльності. Державна комісія з технопарків не займалася вдосконаленням інноваційного законодавства. Більше того, ті зміни, які були здійснені в нормативній базі щодо функціонування технопарків, віддалили їх від інноваційного процесу як елементу економічного розвитку.
Оцінювати ефективність діяльності технопарків треба системно, враховуючи не лише думки митників та податківців. В ситуації, яка склалася, необхідно:
1. Провести детальний аналіз діяльності технопарків із залученням незалежних, у тому числі і зарубіжних, експертів.
2. Підготувати пропозиції щодо розвитку українського інноваційного законодавства з урахуванням орієнтації України на євроінтеграцію. В тому числі необхідно врахувати необхідність створення повної інфраструктури інноваційного розвитку виробничого комплексу України.
3. Розробити законодавство щодо створення і функціонування в Україні системи венчурного фінансування, без цього інноваційні підприємства не можуть працювати як елементи ринкової економіки.
Для реалізації цих пропозицій необхідно створити робочу групу при відповідних комітетах Верховної Ради і до 1 травня ц.р. провести аналіз та експертну оцінку. Результати цієї роботи доцільно обговорити на парламентських слуханнях. Остаточне рішення стосовно діяльності і подальшого розвитку технопарків слід приймати лише на основі об’єктивної і виваженої оцінки цієї проблеми в Україні.
Консенсус-прогноз
Євген КАБАЦЬКИЙ, аспірант:
— Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.Доброва здійснив дослідження специфіки діяльності технологічних парків в Україні. В основу його лягло анкетне опитування, проведене з 20 лютого по 4 березня серед керівників сімох українських технопарків.
У результаті встановлено, що живильним середовищем, яке створює українські технологічні парки, є переважно структури НАН України, що дозволяє дійти висновку про технопаркотворчу роль академії. Це — одна з головних прикметних особливостей України. Як базові структури технопарків можна відзначити також університети технічного профілю і промислові підприємства.
Близько половини технопарків зосереджені у двох-трьох регіонах України. Зазвичай усі вони мають представництва у столиці. У географічній структурі технопарків найширше репрезентовано південь (Одеса, Крим) і схід (Донецьк) України, менше — захід (за винятком Львова та Рівного) і зовсім мало — центральний (окрім Києва) та північний регіони. Більш як половина областей України не має на своїй території структур — учасників технопарків.
Три технопарки (від загальної кількості) повністю орієнтовані на внутрішній ринок, два — переважно на зовнішній. Лише один охоплює весь комплекс інновацій. Для інших характерна зосередженість на інноваціях одного-двох типів. При цьому всі технопарки слабко орієнтовані на інновації муніципального значення.
Серед досягнень у цій галузі 2004 року було відзначено: освоєння нових видів продукції, послуг і ринків збуту, а також знаходження нових іноземних партнерів, створення нових робочих місць і організацію малих підприємств для виконання інноваційних проектів. Такі досягнення характерні переважно для структурно розвинених технопарків. Це свідчить про те, що українські технопарки укорінюються і розширюють свій вплив на нашу економіку. Все це фактично зближує їх із технопарками Європи, де такі організації виконують творчу роль у сфері підприємництва та створення нових робочих місць.
Половина технопарків у 2005—2007 рр. планують збільшити витрати на дослідження, третина — на маркетинг, виробництво та формування місії (соцпроекти, благодійність, імідж). Усе це може свідчити про початок процесу перерозподілу внутрішніх ресурсів технопарків і про орієнтацію технопарків на розробку довгострокових стратегій. У найближчій перспективі (2005—2007 рр.) українські технопарки планують збільшити частку експорту (дві третини опитаних); підвищити і розширити масштаб інноваційності продукції (дві третини опитаних).
Що перешкоджає розвитку вітчизняних технопарків? Дефіцит фінансів, недосконалість державної політики, а також нестача нових ідей і якісних розробок. На останній із зазначених перешкод акцентують увагу переважно технопарки, які виробляють інновації регіонального та національного масштабів. Це може свідчити про наявність конкуренції на внутрішньому ринку та брак протекціонізму з боку держави.
Серед інших недоліків були відзначені: відсутність суміжної інфраструктури, яка дозволила б інвестору, вченим і потенційному замовникові знаходити одне одного, недосконалість законодавства й нестача компетентного менеджменту. Найбільш негативний вплив на розвиток технопарків приписується ДПАУ. За нею йдуть Державна митна служба та Мінфін.
Побажання, яке найчастіше висловлювалося щодо державної науково-технічної й інноваційної політики: «не заважати працювати».