Щоразу, проходячи повз барельєф Віталія Никифоровича Гріднєва, біля входу створеного ним Інституту металофізики НАН України, мимоволі згадую три десятки років, протягом яких мені пощастило спілкуватися з цією видатною людиною. Навмисне не говорю про нього як про вченого, котрий створив свою школу, зробивши акцент на його людських якостях, що стали моральним стрижнем колективу науковців. Потрібен був великий талант організатора, щоб із різноформатних фігур, які зібралися навколо В.Гріднєва, скласти чітку та яскраву мозаїчну картину однієї з найвідоміших наукових шкіл у металознавстві, термічній обробці, матеріалознавстві і металофізиці.
Моє перше знайомство з металофізикою відбулося приблизно за два роки до першої зустрічі з Віталієм Никифоровичем. Ще студентом Київського політехнічного інституту мене направили на практику в керований Г.Курдюмовим інститут металофізики ЦНДІЧорМет. Тут довелося відразу ж зануритися у високу науку, одержати завдання, устаткування і з ними — цілковиту самостійність у виборі рішень. Тоді я ще не знав, що Віталія Никифоровича і Георгія В’ячеславовича на той момент пов’язувала більш ніж двадцятирічна дружба і наукова співпраця, які почалися ще в 30-х роках у Дніпропетровську.
Однією з притаманних Віталію Никифоровичу якостей була та мудрість, яка виявлялася в уважності до всього оточуючого, перебігу подій і обставин, що складаються, у чуйному поводженні з іншими та відсутності завзятості у відстоюванні своїх, навіть законних, прав начальника і шефа.
Рівень же вимог до наукового працівника Віталій Никифорович завжди тримав гранично високо. Та якщо вдавалося його доказово переконати, то негайно надавалася підтримка у вигляді заохочення для продовження роботи.
Глибоку повагу оточуючих викликали його статечність і та внутрішня гідність, що не були плодом зовнішнього хизування, а складалися із суми вчинків і прийнятих рішень. Цим Віталій Никифорович і відрізнявся від тих, хто вміння тримати себе подавав як ознаку великої вченості.
Відкритий для всіх і готовий вислухати і зрозуміти всіх, Віталій Никифорович свої негаразди і тривоги ніколи не виносив на широке обговорення. Конфіденційність, із якою Віталій Никифорович міг ввійти в контакт, поширювалася на дуже обмежене коло людей і суворо дозувалася. Він не належав до числа тих, про кого кажуть «відвертої вдачі». Не був Віталій Никифорович і стоїком. Мабуть, усе те, із чим Гріднєв зіштовхувався, навчило сприймати життя у всій його складності і неоднозначності, але миритися з негативними його виявами не навчило. В останні роки роботи директором інституту Віталій Никифорович зазнавав певних труднощів у спілкуванні зі своїми молодшими співробітниками-адміністраторами. Я свідомо вжив термін «співробітник», згадавши, що давні греки так називали вола, що запряжений у те ж ярмо і несе спільний тягар. Горезвісний конфлікт батьків і дітей прорізався і в інституті. Віталій Никифорович твердо стояв на своїх позиціях, вважаючи, що будь-яку «реформаторську» сверблячку потрібно перетерпіти, аби уникнути непрогнозованих наслідків.
Тут можна було б багато і переконливо говорити про те ламання усталених поглядів на принципи термічної обробки, що були наслідком робіт представників наукової школи Віталія Никифоровича. Про нові техпроцеси і спеціальне устаткування, що дали змогу вирішити завдання надзвичайно широкого переліку, який виник і був затребуваний авіаційною, суднобудівною, оборонною і металургійною галузями промисловості. Віталій Никифорович зумів знайти свою нішу в науці. На такий шлях стали згодом і всі його найближчі учні — кожен, хто чогось досяг у науці, став лідером в обраному напрямі. Той же, хто не зміг розірвати ідейну пуповину й «обкатував» чужі ідеї, якось непомітно розчинився в масі собі подібних, вигравши за рахунок душевного комфорту і спокійного життя в науці.
Згадую, як після чергових виборів до Академії наук України Віталій Никифорович без зайвих емоцій розказав про випадок, що стався на загальних зборах з одним із його учнів, свіжообраним тоді членом-кореспондентом. Цей безсумнівно, талановитий і обдарований учений під час відкритого голосування, коли було сказано, що голосують і новообрані члени академії, піднявши руку, через надмір почуттів, але так, щоб почули оточуючі, сказав: «Як приємно голосувати!» На що академік М.Амосов, який сидів поряд, із властивою йому прямотою зауважив, що голосувати тепер він буде завжди, навіть якщо це буде і неприємно.
Нехитромудрість Віталій Никифорович цінував вище, ніж лукавство. Пам’ятається, він говорив про те, що в житті кожного є справи і думки, яких згодом доводиться соромитися, тому жити в гармонії із самим собою завжди було непросто. Ось чому не можна суворо судити людей за мимоволі виявлені ними слабкості. У Гріднєва було те моральне чуття, що допомагало бачити суть людини. Це робило його проникним щодо людей і мотивації їхніх учинків.
Віталій Никифорович зазвичай ніколи і нікого зі «своїх» не проштовхував нагору, не допомагав їхньому кар’єрному зростанню. Він вважав, що достойний сам проб’ється через усі адміністративні рогатки і перешкоди. Та якщо хтось був занадто активним і без достатнього наукового багажу рвався нагору, Гріднєв намагався вберегти його від швидкого підйому і попередити можливу духовну катастрофу. От чому майже всі його найближчі працівники по три-п’ять років «сиділи» на готових докторських дисертаціях, чекаючи, доки громадська думка в інституті дозріє до того, щоб вважати їх докторами.
Однією з особливостей характеру Віталія Никифоровича було вміння «переварювати» всі позитивні або негативні емоції всередині себе. Мені жодного разу не доводилося бачити його в гніві. Жодного разу не чув різких висловлювань, навіть коли обстановка і події давали вагомий привід для них. Не знайшов у своїй пам’яті і спогадів про голосний сміх або щирі веселощі. І все це за наявності тонкого гумору, який за певних обставин міг перейти в уїдливий сарказм. Я був свідком того, як тонко і дипломатично Віталій Никифорович міг відстоювати свою позицію навіть в умовах сильного тиску на нього. Пам’ятається, як один із членів дирекції з метою влаштувати на роботу в інститут потрібну людину з непрофільним фахом, неодноразово і напористо пропонував Віталію Никифоровичу накласти потрібну резолюцію на заяву про прийом на роботу. При цьому наполегливо наголошувалося, що претендент «дуже гарна людина». Після такої аргументації, взявши і двічі задумливо перегорнувши штатний розклад інституту, Віталій Никифорович вибачився за відмову, тому що посади «гарна людина» у штатному розкладі інституту знайти не зміг.
У стосунках з людьми Віталій Никифорович керувався чітким сприйняттям їхніх реальних гідностей і хиб незалежно від того, яке становище в суспільстві вони займали. От чим, схоже, можна просто пояснити те, що Гріднєв, будучи металознавцем-термістом (тобто закриваючи своїми знаннями вузький сегмент фізичної металургії, а саме — фізику металів), зміг протягом багатьох років очолювати складне і важкокероване Відділення фізики й астрономії АН УРСР. Мені здається, що безконфліктність більшості рішень, особливо при виборах у члени академії, пояснювалася його вмінням знайти оптимальні рішення складних завдань, пов’язаних із перетинанням особистих і групових інтересів різних фізичних шкіл і напрямів.
…Можливо, захопившись спогадами, я не завжди був обережним і педантичним у виборі формулювань. Та я не мав на меті написати з образу Віталія Никифоровича ікону, як і не прагнув збіднити портрет чудової людини, яка зробила вирішальний внесок у розвиток не лише певного наукового напряму, а й цілої галузі науки.