Переведення економіки на інноваційний шлях розвитку Президент України проголосив «головним і визначальним пріоритетом держави», і не можна не визнати, що інтерес до цих процесів у нашому суспільстві явно підвищився. З’явилися гострі статті неофітів інноваційної сфери, які з властивою дилетантам сміливістю думки почали пропонувати своє пояснення ситуації й рішучі заходи для порятунку батьківщини.
При цьому інколи виявляється така недбалість у поводженні з фактами недавньої історії, що просто дивуєшся. Приміром, Б.Непомящий у статті, опублікованій у «Дзеркалі тижня», стверджує: спочатку в Україні було створено Державну службу з питань критичних технологій, потім замість неї — Міністерство у справах науки і технологій, а по його ліквідації довелося створити Державний інноваційний фонд, згадуючи про який, на його думку, здригаються керівники та власники вітчизняних підприємств. Залишімо на його совісті причини такого «здригання». Нам набагато частіше доводилося зустрічатися з тими, хто обурювався ліквідацією цього, по суті, єдиного принципово нового для наших умов механізму підтримки інновацій.
Вітчизняний досвід пошуку організаційних форм управління науково-технологічною й інноваційною політикою справді можна назвати сумним. Якби автор статті не полінувався зазирнути в ухвалений ще в грудні 1991 року Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», він виявив би там статтю 27, якою регламентувалася діяльність Державного інноваційного фонду. Пан Непомящий переконався б, що задуманий він був із самого початку й існував одночасно з Державним комітетом із питань науки і технологій, згодом перетвореним на Держкомітет із питань науки, техніки та промислової політики. Паралельно існувала (з 1993 року) й Державна служба з питань спеціальної інформації та критичних технологій. І в прийнятому у червні 1996 року рішенні Ради з питань науки і наукової політики при Президенті України пропонувалося не скасувати якусь із цих структур, а об’єднати їх у рамках потужнішого та впливовішого органу — Міністерства науки і технологій, ввівши до його складу також Національне агентство з питань інформатизації, Держпатент і Національне агентство морських досліджень і технологій.
Інша річ, що в процесі цього об’єднання було зроблено все для того, щоб обрізати реальні можливості впливу на стан справ у країні як міністерства в цілому, так і всіх його складових. Річ, напевно, передусім, у тому, що ці структури, за природою своєю функціональні, дратували сформоване за багато десятиліть відомче мислення, не вписувалися в традиційно галузеву структуру виконавчої влади, а тому заповзято відкидалися нею. Довести ж їхню некорисність і неефективність простіше простого — для цього треба лише позбавити їх ресурсів. Що й було зроблено...
В умовах браку коштів для підтримки інноваційного розвитку логічно спрямувати зусилля на створення позабюджетних фондів і зробити все можливе, аби залучити в цю сферу гроші вітчизняних та зарубіжних інвесторів. Створення Державного інноваційного фонду стало, поза сумнівом, дуже вражаючим кроком у цьому напрямі. Але з самого початку чомусь передбачалося, що нагромаджувані ним кошти не перебуватимуть у його розпорядженні. Керівництво фонду навіть не завжди знало, які суми надійшли на його рахунок. Поступово цей рахунок став певним тіньовим резервом Мінфіну. Але, пристойності ради, щось час від часу все-таки виділялося й на інноваційні проекти. Проте коли наявність такого не врахованого в бюджеті резерву виявив один із часто змінюваних прем’єр-міністрів, латання бюджетних дірок за рахунок Держіннофонду набуло таких масштабів, що до проектів уже практично не доходило.
На лихо фонду, його організатори домоглися, щоб відрахування у нього стали обов’язковими для підприємств. Це у вітчизняних і зарубіжних охоронців чистоти монетарних принципів викликало таке збудження, що вони почали доводити: такий фонд уже не можна вважати позабюджетним. Урешті-решт цю теоретичну проблему було розв’язано в найпростіший спосіб — фонд ліквідували зовсім, утворивши натомість позбавлену джерел фінансування Державну інноваційну компанію.
Останнім часом якось уже й не згадують, що разом із ліквідацією Держіннофонду було скасовано й систему галузевих інноваційних фондів, а також відповідних фондів підприємств, які в більшості міністерств та відомств дозволяли підтримувати прикладні розробки у галузевих НДІ. Тоді всі без винятку галузеві міністерства протестували проти такого заходу, але їхнього голосу не почули.
Дедалі частіше проскакують натяки на те, що справжньою причиною ліквідації Держіннофонду було виявлення великих зловживань у його діяльності. Правда, жодного разу не доводилося чути, щоб когось конкретного притягнули до відповідальності за такі зловживання.
Таким чином, говорячи про проблему еволюції державних органів, відповідальних за формування та втілення в життя науково-технологічної й інноваційної політики, мушу констатувати: тут останніми роками спостерігалася цілеспрямована деградація, яка спричинила явний управлінський вакуум. Одна зі спроб заповнити його — це, очевидно, пропозиція утворити на базі Державної інноваційної компанії Національне агентство інноваційного розвитку.
Оптимізм авторів цієї ідеї, звісно, тішить. І якщо в такий спосіб вдасться зрушити з місця проблему кредитування інноваційних проектів, то це, так би мовити, було б дуже й дуже непогано. Хоча джерела кредитних ресурсів при цьому залишаються ніби в тумані. Мабуть, автори не хочуть зізнаватися, що розраховують «осідлати» бюджет.
У наших сусідів створено Російський фонд сприяння розвиткові малих підприємств у науково-технічній сфері, що активно кредитує інноваційні проекти на загальну суму приблизно дванадцять мільйонів доларів на рік. При створенні фонду було законодавчо визначено: на його рахунок усі відомства Росії щорічно відраховують 0,5% свого бюджету, і плюс із федерального бюджету виділяється 1,5 % загальних асигнувань на науку.
Це один бік питання. Але викликає стурбованість, що згадані автори вбачають усі проблеми переведення економіки на інноваційний шлях, по суті, лише в організації кредитування. Водночас світова практика свідчить: практично в усіх розвинених країнах світу держава дедалі активніше бере на себе не тільки підтримку та стимулювання інноваційної діяльності, а й визначення стратегії інноваційного розвитку. А в нас дедалі частіше можна чути що основною стратегією для України в цій сфері має стати так звана «стратегія запозичення» — купування ліцензій на використання зарубіжних розробок. Наводяться аргументи: наша вітчизняна наука у змозі забезпечити не більше 5 % потреб промисловості (зовсім незрозуміло, хто і як зробив таку оцінку) — це з одного боку, а з другого — Україні явно не під силу утримувати таку велику науку, яка нам дісталася у спадок. Попри явно суперечливий і взаємовиключний зміст цих аргументів, підтекст у них, зрештою, один: віддайте нам кошти, виділені науці, і ми забезпечимо вам інноваційний розвиток.
Та ніяк це у вас не вийде, добродії! Просто тому, що інноваційний розвиток економіки такої досить великої держави, як Україна, — це зовсім не те, що ви думаєте. Він «дуже й дуже» відрізняється від реалізації хай навіть унікально сміливого інноваційного проекту силами малого чи середнього підприємства — не лише за масштабами, а й за кількістю завдань, які необхідно вирішувати, щоб його реалізувати. Сюди входять і завдання забезпечення кредитування перспективних проектів. Але для того, щоб таким шляхом пішла вся країна, щоб активне використання нових знань стало основним чинником економічного зростання держави, цього замало. Для початку потрібне нормальне забезпечення функціонування науки, передусім фундаментальних досліджень. Без них не може бути ні необхідного для такого розвитку рівня освіти, ні належної інноваційної культури, яких, як засвідчує світовий досвід, ще нікому не вдавалося просто «запозичати».
Кілька місяців тому під час обговорення на спільному засіданні двох урядових комітетів проекту концепції інноваційного розвитку економіки України тодішній віце-прем’єр-міністр В.Роговий вигукнув: «Невже ви гадаєте, що серед присутніх є такі, хто не розуміє суті інноваційного розвитку?!» Та скільки завгодно, Василю Васильовичу! Прочитайте, що пише на цю тему наша преса, послухайте виступи багатьох політиків. І те, що зазначену концепцію (до речі, розроблену фахівцями за дорученням Президента України) на згаданому засіданні вирішили покласти під сукно, — також один із щонайсерйозніших чинників, які поглиблюють таке нерозуміння.