Кілька подій у політичному житті привертають до себе увагу тим, що випадають із його загального русла, тож можуть означати передвістя, указувати на шляхи, якими піде людство. До першої такої події слід віднести вже забуте повідомлення про те, що в березні 1998 р. президент США в присутності 160 гостей прослухав наукову лекцію професора Кембриджського університету Стівена Гокінга під назвою «Наука в наступному тисячолітті».
Друга подія, що відбулася в Україні, звелася нібито до буденного явища — реєстрації Мін’юстом України в жовтні 1999 р. Партії свідомості третього тисячоліття.
І нарешті, зовсім свіжа подія в Брунеї в листопаді цього року під час саміту з питань Азійсько- Тихоокеанського економічного співробітництва. Російський президент Володимир Путін у своєму виступі окреслив майбутнє людства як ноосферу — сферу розуму, посилаючись при цьому на Володимира Вернадського.
Під час лекції в Білому домі прозвучало: «Фундаментальна наука неодмінно стане частиною базового світогляду, і сучасні парадокси квантової теорії сприйматимуться вже дітьми наших дітей як елементарні поняття». Аби це стало реальністю, необхідно «поліпшити свої розумові й фізичні характеристики, якщо воно (людство. — Авт.) хоче справитися з дедалі більшою складністю світу й необхідністю реагувати на нові випробування, приміром, на такі, як «космічні подорожі». Цьому сприятимуть досягнення генної інженерії, за допомогою якої можна «конструювати» не лише рослин і тварин, а й людину. З цього приводу Гокінг сказав: «Я не впевнений, що генетичне проектування людини — це добре, я просто говорю, що воно, мабуть, виникне в наступному тисячолітті, хочемо ми цього чи ні». Тут трішки відхилимося й зазначимо: наука, породжена людиною, вийшла з-під її контролю та стала самодостатньою силою.
Нова партія поставила перед собою завдання: «через пізнання себе, через творчість, через перспективу й можливості виводити людство на світлий шлях процвітання». Легко помітити, що тут «фізикою» навіть не пахне, одна тільки «лірика». Є помітною спроба використовувати мислення не в «відомчих» інтересах, а так, щоб воно охопило собою відразу всю культуру та працювало на благо людини. В основі ноосферного підходу лежить «наукова думка як планетне явище», тобто така думка, яка за своєю суттю загальноземна (глобальна), єдина у своїй цілісності, не розпадається на частини: «мислити глобально, діяти локально».
Легко помітити, що між трьома підходами є подібність і відмінності. Подібність виявляється в тому, що в усіх випадках необхідне «вдосконалення людини», яке полягає в підвищенні якості її мислення. Правда, розуміння якості та шляхів його досягнення різні. У першому випадку воно пов’язано з «розумінням парадоксів квантової теорії» та «космічними подорожами»; у другому — з пізнанням себе; у третьому — з пізнанням сценарію розвитку Всесвіту і свого місця в ньому.
Впадає в око, що американського президента переконували в тому, що заведена сьогодні форма наукового пізнання збережеться й у майбутньому, тобто перебуватиме під невсипущим оком фізики. Причому успіх гарантовано, бо він прямо залежить від уже наявних технологій. Нудна перспектива. Майбутнім поколінням відводять лише роль піддослідних кроликів і ніякої творчості.
Досягнення двох інших цілей вимагатиме великої роботи передусім у плані відновлення духовності, вдосконалення процесу освіти людини (див. «ДТ», №22, 2000), виведення на передній план «холістичного» підходу й багато чого іншого. Правда, ці підходи істотно різняться. Одні вважають, що людина є самоціллю й усе має бути підпорядковане їй. Інші — що цілісна людина з її цілісним мисленням можлива лише як гармонійне віддзеркалення цілісної природи, а не сама по собі, тобто повинна перебувати в єдності з нею.
Перебіг думки
Якщо відійти від міфу, що, як зауважив Мірче Еліаде, «є парадигмою всіх значних актів людської поведінки», то рух думки залишив подвійний глибокий слід: у формі умогляду й технологічного мислення. Заведено вважати, що умогляд є пасивною формою пізнавальної діяльності й належить до нерозвиненої форми. Проте в останньому є всі підстави сумніватися. Найвидатнішим досягненням умогляду слід вважати успіхи ранніх філософських шкіл Стародавньої Греції. У них важко розмежувати філософські, релігійні й наукові уявлення. Сам Всесвіт і знання про нього виявляються розумними, божественними й достовірними. Воно сповнене вражаючої мудрості. І тут доречно навести слова Віссаріона Бєлінського: «Мудреців могла породжувати тільки давнина, де всі стихії життя було злито в органічне ціле... де мислити означало вірувати й вірувати означало мислити...»
Альтернативою цьому рухові є технологічна думка, яка в остаточному результаті виливається в сучасну науку. Вона є мистецтвом впливу на природу та її окремі сили з метою перетворення й підпорядкування їх людині. Її зазвичай розділяють на фундаментальну та прикладну. Завданням першої є царина уявлень про єдність природи. Зазначимо, що єдність і цілісність не одне й те саме. Перше виявляє себе в наявності якихось спільних елементів, приміром, атомів. Друге є сукупністю різних якостей, які, взаємодіючи, подібно до мозаїки, створюють цілісну картину. Тож головним у пізнаваному світі виявляється не склад, а його організація. Зсипана в купу мозаїка, яка не має організації, не містить у собі картину, на відміну від брили мармуру, про яку говорив Мікеланджело Буонарроті. Нам здається, що заперечення Сократом необхідності вивчення походження й будови світу зумовлено недоступністю їх для фізики, тобто методам технологічного мислення.
Те, що називають наукою, характеризується певним рівнем абстрагування й експериментом, результати якого виступають критерієм істини. Проте експеримент, як правило, руйнівний за своїм характером, а його ефективність залежить від технологій. Визначальними для успішності науки стають технології. Наука, навіть та, яку називають фундаментальною, стає придатком технологій. За її допомогою технології шукають найефективніші методи руйнування природи з метою добування з неї «капіталу». Завдяки технологіям наука одержує доступ «до столу». Правда, дістається їй невеличка частина «пирога».
Привертає до себе увагу те, що за весь час існування цивілізації наука в такому вигляді виникла лише раз і її походження пов’язують із європейсько-американською цивілізацією. До цього вона породжувала технології, що в перекладі з грецької означає науку про мистецтво чи майстерність. Проте в цьому лише частка правди. Технології — це не тільки мистецтво майструвати, а й «мистецтво» руйнувати. Вони об’єднали час розкидання каміння з часом їх збирання. Стародавнім єгиптянам технології служили не лише для задоволення потреб практичного життя, а й для вирішення методологічних і світоглядних завдань, які зазвичай вважають визначальними ознаками філософії та фундаментальної науки. Цим і можна пояснити, чому в єгиптян філософія не мала розвитку.
Отже, в людства не було одного універсального образу науки й технології. Кожній цивілізації притаманний свій, про що точно сказав Освальд Шпенглер: «Людина створила Бога «за образом своїм» — це настільки ж безсумнівно можна віднести до будь-якої історичної релігії, як і до будь-якої фізичної теорії, хоч як добре обгрунтованою її не вважали б... І тому не існує абсолютної фізики, а тільки окремі фізики, що зринають і зникають в межах окремих культур».
Гріхопадіння науки
Оскільки наука виникла в глибокій давнині, то їй зазвичай пророкують коли не безсмертя, то дуже довге життя. Проте, якщо вона з’явилася на світ із якоюсь певною цивілізацією, то й померти має з нею. Європейсько-американська цивілізація перебуває в найтяжчому стані. Це, хоча й було помічено давно, з найбільшою силою далося взнаки в ХХ столітті. Наука визначала її «прогрес» (лапки тут цілком доречні, якщо пригадати, що генетика й науки про людину науково обгрунтовували расизм, суспільні науки розпалювали класову ненависть, фізика, хімія і навіть біологія творили та продовжують творити засоби масового знищення). Як тут не згадати слова Жан Жака Руссо про те, що «мистецтво й науки завдячують своїм походженням нашим порокам».
Сучасна цивілізація, а разом з нею і наука вичерпали свої можливості. Про це, передусім, свідчить те, що, зробивши руйнування природи метою свого пізнання, наука опинилася біля розбитого корита. Адже в умовах глобальної екологічної кризи такі засоби пізнання тотожні самогубству. Будучи самодостатньою, скерованою проти природи силою, вона виходить з-під контролю людини та скеровується проти неї. Пригадаємо наведені вище слова Гокінга про те, що генетичне проектування людини, можливо, погано, але воно однаково виникне, подібно до атомної бомби.
Про те, що наука вичерпала свої можливості, свідчить «народний інстинкт», який виявляє себе в тому, що в його очах престиж науки різко впав і на нього обрушилася містика — головний ворог науки. І остання залишає уми людей. Вичерпавши свої можливості, наука починає дедалі більше «блефувати», давати все менш обгрунтовані обі-цянки. Виникали навіть цілі наукові напрями і, поглинувши величезні гроші, наказували довго жити. Дедалі більше місця в ній починає займати не наука, а фантазія: міжзоряні подорожі, радіозондування Всесвіту із метою встановлення контактів з іншими цивілізаціями (нібито цивілізація є універсальною формою організації розуму), пошук життя на інших планетах, відсутність біосфери на яких видно навіть слабо озброєним оком. Іншими словами, наука дедалі більше відривається від об’єктивної дійсності й переходить у сферу вигадок, тобто перетворюється на антинауку.
Наука відживає своє, і це виявляється в тому, що її тіло скулюється. Це стало особливо помітно після розпаду СРСР, який мав величезний науковий потенціал — четверту частину вчених світу. «Відплив мізків», що нібито призвів до їх простого перерозподілу, насправді різко знизив рівень їхньої діяльності, позаяк перетворив їх з учених на підручних.
Згортання науки відбувається й тому, що «задоволення власної цікавості» за рахунок бідної держави неможливе. Всеосяжну науку сьогодні може собі дозволити не просто багата держава, а надзвичайно багата. Такою державою є тільки США. Про це свідчить розподіл Нобелівських премій у галузі науки й медицини.
Пошук виходу з кризи
Про те, що наука європейського типу відживає своє, говорилося давно й не раз. Вихід із цього становища бачили в тому, що згодом її розвиток піде в напрямі злиття окремих галузей і створення однієї науки, яка охопить собою науки про природу, суспільство й людину. Ознаки цього вбачали в появі міждисциплінарних утворень. Спочатку в межах природничих наук: біогеографія, біофізика, біохімія, біокібернетика, молекулярна біологія тощо; згодом між природничими й суспільними науками та наукою про людину, приміром, соціальна екологія й екологія людини. Але такі об’єднання далеко не завжди були успішні. Не дійшли згоди «фізики й лірики». В інших союз вилився в конфуз. Таким виявився союз між філософією та природознавством, досягнення якого в комуністичній ідеології вважалися стратегічним завданням. У результаті цього генетика стала «продажною дівкою імперіалізму», а кібернетика «лженаукою». Відповідно до цих же уявлень, заборонили союз між наукою та релігією. Правда, Ватикан спробував його реалізувати. Але це робилося таким чином, що в науку прагнули ввести поняття «Бог». І місце йому відводили тільки там, куди не міг проникнути експеримент, а в сучасній науці останній є «критерієм істини». І те, що не можна перевірити за його допомогою, науку цікавить мало чи навіть викликає «алергію».
На догоду порочній ідеї синтезу наук їхню взаємну ворожість прагнули подолати адміністративно-командними методами. Це породило наукові химери. Саме таким чином з’явилися соціальна екологія та валеологія, які, не знайшовши місця в умах учених, відразу потрапили до шкільних програм.
Увесь досвід об’єднання наук за принципом зведення будинку є не науковим, а технологічним. З цієї причини воно не перспективне, бо не виходить за межі технологічної парадигми. Тим часом, аби відбулася «наукова революція», змін має зазнати сама парадигма. Та й загалом, «одруження» в науці можливе тільки з кохання і не більш як між двома партнерами. Групове співіснування їй явно не до шмиги.
На цій підставі ми доходимо висновку, що всі розмови про комплексацію та інтеграцію наук з метою створення єдиної науки про природу, суспільство й людину є безперспективними. Вони лише вводять людство в оману й відводять від виконання доленосних для нього завдань. Один із творців квантової механіки Вольфганг Паулі писав: «До останнього подиху Ейнштейн вимагав від нас синтезу». Що ж, і великі помиляються. Їхні помилки людині та природі обходяться дуже дорого.
А як же екологія?
Найвагомішим аргументом на користь синтезу наук вважають екологію. Вона, як пишуть і, мабуть, думають, хоча це відбувається далеко не завжди, з’єднувала в собі всі природничі науки й торувала шлях до суспільних наук і науки про людину. Це твердження також має своє обгрунтування. Воно зводиться до того, що будь-яка наука знаходить, куди докласти свої сили в розв’язанні проблем, які вважаються екологічними. У цьому зв’язку спадає на думку таке.
У вересні 1996 р. в Польщі під час обговорення проблеми «Біологічні основи продуктивності й добробуту людей» у рамках Міжнародної біологічної програми розгорілася дискусія щодо визначення екології. Вона була дуже гарячою і тривала протягом усієї наради, а завершилася в ресторані таким компромісом: «Екологія це те, чим займаюся я і чим не займаєшся ти». Жарт, але в ньому віддзеркалено дуже важливий момент.
1938 року в першому грунтовному підручнику-монографії з екології, виданому в СРСР, Д.Кашкаров написав: «Глибоке розуміння всієї сутності методу екології, яка йде від... цілого, яка не може бути побудована з окремостей». У цьому сама суть екології. Вона є цілим «тортом», від якого одному дістається трояндочка, а другому листочок. У результаті, кожен в екології бачить своє, але це вже не екологія. І неможливо повернутися до цілого торта, склавши всі шматочки. Отже, потрібно відразу побачити ціле, охопивши його своїм розумінням, здійснити умогляд. А це означає не що інше, як необхідність світогляду інакшого, ніж той, на який спирається сучасна наука. Звідси випливають два дуже важливі висновки.
По-перше, екологію не можна відносити до традиційних наук, тобто до біології, географії, геології, тим паче до соціології. Вона, як зазначив відомий американський еколог Юджин Одум, досліджує структуру й функції природи, тобто ціле. Зважаючи на те, що природа Землі є біосфера, тобто вона жива за своєю суттю, на перший план неминуче виходить те, що ми традиційно вважаємо біологічними об’єктами й біологічними законами. Однак екологія не зводиться до них. Про це добре сказав академік С.Шварц: «Клітина—організм—популяція—біогеоценоз — це рівні організації живої матерії, що характеризуються своїми законами розвитку, але водночас підкоряються загальним біологічним законам, утворюють ціле — життя». А от життя підкоряється екологічним законам. Тому в дореволюційній Росії говорили про природну історію, яку сьогодні ми вважаємо синонімом екології, а батько сучасної екології Ернст Геккель називав її економією природи.
По-друге, в екології є свій власний світогляд. Таким чином, вона сама для себе і наука, і «філософія». Правда, на відміну від усіх сучасних філософських течій, вона не матеріалістична, не ідеалістична, не діалектична, не метафізична, бо вона цілісна.
Будучи світоглядом, екологія виводить нас і в дуже делікатну сферу взаємин наукової та релігійної думки. Необхідність охоплення умоглядом останньої бачили ще древні греки. Зокрема Сократ вважав, що суть доброчесного знання (яке не руйнує природу й людину) полягає в тому, щоб, пам’ятаючи про богів, зосередитися на людських справах.
Ставлення до Бога в людини проявляється на рівні підсвідомого, вона його пізнає вірою, через сукупність своїх інстинктів, які визначають пристосованість людини до справжньої природи. Не буде перебільшенням сказати, що екологічне знання «від Бога», воно лише оформлено в категоріях і методами свідомого, тобто озвучено. У сфері ж технічного знання, на яке спирається сучасна наука, і практичної навички основну роль відіграють власні пізнавальні зусилля людини, а люди схильні робити помилки, на яких вони так і не навчилися навчатися. У результаті, за Сократом, порівняння божественного знання зі своїм власним забезпечує вибір добра й відмову від зла, подібно до того, як лікарю знання здоров’я при порівнянні його зі станом хворого дозволяє виявити патологію й надалі будувати тактику і стратегію її ліквідації: із хірургічним втручанням чи без.
Тут ми неминуче підходимо до проблеми взаємодії з сучасними науками й до її розв’язання. Справжнє екологічне знання це опис стану здоров’я планети Земля з усіма проявами її характеру. Порівнюючи зусилля кожної конкретної науки в сфері створення нею технологічного знання, ми приводимо це знання у відповідність із тим, що є проявом здоров’я планети. У результаті підпорядковуємо свої дії основному закону екології: «природа знає краще»; і виконуємо головний принцип екологічної етики: «не зашкодь».
Усе це забезпечує виконання завдання, сформульованого в формі застереження стародавніми єгиптянами й висіченого в ієрогліфічному написі на піраміді Хеопса: «Люди загинуть від невміння користуватися силами природи й від незнання справжнього світу». Відбудеться поєднання умогляду й технології, що означатиме не тільки виживання людства, а й перехід його до якісно нового стану — ноосфери.