Ось і знову в української науки великі надії — обіцяно «вливання» в її розвиток. Називаються чималі цифри фінансування наступного року. У кожному разі, їх можна назвати чималими за тими масштабами, в яких живе НАНУ. З іншого боку, скептицизм українських учених, можна сказати, сягнув піку — вони вже ні в які обіцянки уряду не вірять, їхній інтерес до державних наукових програм дуже ослабнув. Найенергійніші люди з ідеями вже протоптали доріжку до іноземних грантів; решта — теж навчилися виживати, спираючись на якісь інші джерела, не пов’язані з дослідженнями; академіки забезпечили собі більш-менш пристойні пенсії.
Загалом, ситуація, хоч і не захоплює радісними перспективами, виглядає досить стабільною. Лише назрівання виборів президента НАНУ розігріває обстановку і повертає учених до думки про те, яке все відносне у цьому найкращому зі світів. Суттєвим елементом ситуації є й те, що в українській науці, як свідчить бурхливе обговорення статей про проблеми науки (особливо на форумі в електронній версії «ДТ»), немає однієї правди у різних груп учених, котрі складають наукову спільноту нашої країни.
Ситуація ускладнюється й тим, що досі побутувала думка: НАНУ — це своєрідне «міністерство науки», роль якого слід ослабити на користь дедалі сильнішого Міністерства науки (його назви і статус згодом змінювалися). Однак нині роль того підрозділу в МОНі, який займається наукою, дуже похитнулася, його авторитет і здатність щось змінити на краще звелися до мінімуму. А це, у свою чергу, посилило позиції тих, хто бореться за збереження «сильної» академії. Вони запевняють: будь-яка лібералізація жорсткої академічної структури взагалі призведе до втрати наукою відчутного соціального статусу й до остаточного краху того, що, хай для іншого суспільства, але добре і грунтовно вибудували попередні покоління українських учених...
Ситуація справді архіскладна. Оглядач «ДТ» звернувся до заступника міністра МОН Вадима СТОГНІЯ та начальника управління міжнародного науково-технічного співробітництва Тетяни ПАТРАХ із проханням відповісти на найхарактерніші запитання, що їх ставлять у своїх листах до редакції читачі «ДТ».
Нижче наводимо уривки з листів та відповіді на них відповідальних працівників МОНу.
ЦИТАТА ПЕРША: «Стаття в «ДТ» (№12, 2003 рік) правильно звертає увагу на «зниження ролі науки в державі, коли з виділених бюджетом грошей на гуманітарну сферу МОН виділяє на науку лише 1,5%. У результаті і МОН, і НАНУ виступають не силою, спрямованою на розвиток науки, а, у кращому разі, невмілим соціальним розподільником бюджетних коштів».
В.СТОГНІЙ: — Ви хочете посварити мене з Національною академією? А я саме й рекомендований сюди Борисом Євгеновичем Патоном, щоб забезпечити змичку між двома підрозділами...
— Я лише хочу отримати відповіді на запитання, які ставлять читачі тижневика...
— Тоді насамперед підкреслю, що сьогодні в майбутнє, особливо Академії наук, я дивлюся з оптимізмом. На чому він базується? Останнім часом сталися важливі події — в академію обрано В.Литвина. Велику роль відіграв виступ Президента з проблем інноваційного розвитку суспільства. Багато важить і глибоке розуміння ситуації, що нині існує в уряді.
Все це, на мій погляд, принципово змінює клімат навколо науки — до проблем академії ставляться з розумінням, і вона незабаром отримає з бюджету (якщо його буде прийнято) дотацію, що дозволить їй вийти на якісно новий рівень. Чого варте лише цільове виділення 40 млн. грн. на відновлення матеріально-технічної бази! Минулими роками при слові «капітальні витрати на відновлення науки» в усіх руки опускалися. Крім того, передбачено ще 65 млн. грн. на підвищення зарплати. Ви скажете, цього замало, і я погоджуся, але все це ознаки того, що ми поступово рухаємося в правильному напрямку.
Важливо, що нормально сприймається ідея перерозподілу бюджетних коштів з урахуванням переходу на інноваційну модель розвитку. Про це свідчить досить багато ознак. Передусім усвідомлення в суспільстві необхідності збільшення до 1,7% від ВВП на науку...
— Але, відповідно до раніше ухваленого закону про науку і науково-технічну діяльність, уже мало б бути 2,5% від ВВП.
— Згоден. Можна було б зорієнтуватися й на ЄС, де прийнято директиву — довести фінансування науки до 3% від ВВП. Але треба враховувати рівень нашого економічного відставання від провідних індустріальних країн. Я переконаний: для користі справи ми мусимо акцентувати увагу на точках росту в українській науці. Це передусім російсько-українська програма «Нанофізика і наноелектроніка». Є в нас майже аналогічний проект з німецькими вченими. Це пріоритет із пріоритетів у розвитку науки, і тут, що втішно, виділяється додатково 7 млн. цільового фінансування на розвиток програми! На таке рішення вплинув як приїзд у Київ видатного ученого Жореса Алфьорова, так і особиста підтримка програми академіком В.Литвином.
ПРИМІТКА: Як стало відомо редакції вже після написання цього матеріалу, сталися деякі прикрі зміни, і 7 млн. грн. у проекті бюджету КМУ передбачено викроїти, так би мовити, із «шкіри замовника», тобто з 8,1 млн. грн., раніше передбачених на міжнародне співробітництво. Таким чином на все інше, включно з ЦЕРН, ОІЯІ тощо, залишається 1,1 млн. крб.
ЦИТАТА ДРУГА: «Зараз багато говориться про те, що уряд має намір збільшити асигнування на науку. Може, це не лише обіцянки, а навіть якщо це станеться, становища в науці це не поліпшить. Ви погляньте, до чого привело збільшення пенсій — деякі академіки «накрутили» собі по чотири тисячі гривень. З таким «виправленням» становища в науці ми далеко зайдемо».
Т.ПАТРАХ: — Невже є такі наукові пенсії?
В.СТОГНІЙ: — Є й більші, хоч я не вважаю, що вчені цього не заслужили. Втім, такі пенсії вийшли лише в окремих учених, оскільки народ у нас «винахідливий». Але зараз становище виправляється — максимальна пенсія дорівнюватиме 90 відсоткам від 2600 грн. Щоправда, закон ще не прийнято.
Коли задумувався закон про пенсії, він, по суті, був спрямований на кадрове відновлення НАНУ. Однак не вдалося. Більшість учених, які працюють у НАНУ, одержують пенсію 400, максимум — 600 грн. (я не кажу про академіків). Крім того, Борис Євгенович забороняє членам президії і працівникам апарату оформляти наукові пенсії.
— З огляду на все це, чи не вийде так, що наші винахідливі керівники наукових установ замість відновлення обладнання куплять собі «мерседеси»?
— Борис Євгенович разом з Ігорем Рафаїловичем Юхновським ходили до Миколи Яновича Азарова і спеціально обговорили, щоб не сталося того, про що ви кажете. Звісно, будь-яку справу можна зіпсувати, але шукається оптимальне рішення.
До речі, хочу окремо наголосити: Академія наук ніколи «мерседесами» не користувалася й не користуватиметься. Борис Євгенович своєю особистою скромністю подає приклад усім. А коли є в якогось академіка «мерседес», то він займається не лише наукою, а й комерцією.
ЦИТАТА ТРЕТЯ: «Стаття «...А цей мільйон відстібаємо наверх» правильно відзначає, що в МОН кошти використовують не на НДР, а на закордонні відрядження людей, в яких найчастіше з безпосереднім науковим процесом дуже мало спільного. Як кажуть у міністерстві, «грошей на дослідження замало, а на поїздки — якраз».
Ось недавно заступник міністра Гуржій, начальник міжнародного управління з науково-технічного співробітництва Патерах та інші працівники міністерства з’їздили в чергове «наукове турне». Аби зрозуміти, що це за «наукові» тури, досить лише перерахувати географію їхніх поїздок: Індія, Туреччина, Мексика, Китай, Єгипет й інші відомі туристичні країни Європи, Азії та Америки.
Механізм оплати відряджень працівникам МОНу добре відпрацьований. Вони їздять за рахунок підвідомчих навчальних закладів (торгово-економічного, лінгвістичного й інших університетів), а гроші туди перераховуються з державної кишені. Ось і знову 2003 року вже перераховано гроші перевіреним підвідомчим навчальним закладам на подальше використання цих коштів для особистих туристичних поїздок в екзотичні країни. Звідти, в кращому випадку, привозять протокол намірів, а зазвичай лише враження і вагомі добові (близько 100 доларів США при повному безплатному забезпеченні проживання, харчування й ін. приймаючою стороною). На участь у таких відрядженнях у міністерстві стоїть черга, і лише обрані й перевірені потрапляють у число відряджених».
Т.ПАТРАХ: — Так, потрапити в делегацію, зрозуміло, всі не можуть, бо коштів на всю діяльність МОН виділяється вкрай мало. Гадаю, кращою відповіддю на це запитання читача буде розповідь про конкретні досягнення так званого наукового туризму. До речі, ми в нашій міжнародній діяльності не винаходимо велосипедів, а організовуємо її за принципами, добре відпрацьованими в усьому світі. Науковий туризм — це так звані білатеральні, двосторонні проекти. Таких проектів у нас багато, і вони передусім підвищують авторитет України — у світі дізнаються, що наша країна має достойний науковий потенціал.
Взяти хоча б договір із Францією. Раніше у нас із цією країною масштаби співпраці були дуже скромними, оскільки у вчених не так багато грошей, щоб, приміром, поїхати попрацювати на сучасному обладнанні, що є у Франції. А от створення українсько-французької програми «Дніпро» дозволило зібрати по ній відразу 150 заявок.
Є програма з турецькими вченими, з якими організовано спільну лабораторію з радіоелектричних вимірювань та розробки приладів. Головна тема в цій програмі — створення обладнання, що дозволяє поставити заслін на шляху тероризму. У перспективі створення троїстих програм — Україна—Туреччина—Ізраїль.
Наші вчені беруть участь у наукових розробках з антитерористичної тематики і США. Причому внесок українських учених дуже істотний — кількість проектів, узятих в роботу американцями, зрівнялася з кількістю російських. І чудові проекти, на чому наголосили американці, запропонували українські вчені-пенсіонери. Особливу увагу привернула розробка, пов’язана з боротьбою проти біотероризму. Було запропоноване рішення, як виявити, чи заражені поштові конверти, білизна в поїздах та інші речі, з допомогою спеціального приладу. Проект в основному фінансують американці. Його вартість — 50—60 тисяч доларів із боку американського фонду.
— Скажімо так — не особливо багато.
— Але й не мало, адже потім проект розвиватиметься, і коштів додасться. Дуже багато пропозицій українським ученим надходить від європейської програми «Еврика». На жаль, за програмою «Еврика» не вдалося заручитися фінансовою підтримкою ні від Мінпрому, ні від якогось іншого міністерства. А це дуже перспективне співробітництво. Так, ми брали участь у проекті «Ротор», над яким працювали Швеція, Чехія, Польща. Україна була представлена в ній Східноукраїнським університетом із Луганська. Результатом спільної праці стала роторна машина з виробництва чопів методом порошкової металургії. Ефект від реалізації настільки хороший, що проект одержав премію прем’єр-міністра Польщі!
Співробітництво з польськими вченими також почалося з «наукового туризму», який дозволив поїхати нашим дослідникам у Польщу, попрацювати там, створити організаційний комітет і спільно подати пропозиції в «Еврику» у Брюссель. Було знайдено партнерів, зацікавлених у тому, щоб укласти гроші в проект. Ще в одному проекті вже задіяні Німеччина й Ізраїль. А це нові робочі місця, це захист інтелектуальної власності, наступні дивіденди. Так розвивається наукова «ланцюгова реакція». Ми могли б більше зробити в рамках цієї програми, але Україна не є членом «Еврики».
Китай — наш стратегічний партнер. А все теж починалося з «наукового туризму». Зараз же з китайцями вже створюються спільні підприємства. Організовано спільний українсько-китайський технопарк. У листопаді 2002 року його відкрив Президент Л.Кучма. Підписано контракт про створення безпілотних літаків. І таких прикладів дуже багато. Китайців дуже цікавлять наші технології.
Під час поїздки з Президентом у Китай міністр освіти і науки В.Кремень підписав договір про захист інтелектуальної власності. «Пробити» цей договір було дуже важко, бо китайці чотири роки опиралися самій ідеї такого договору. Проте хоч вони й підписали його, зараз доводиться вести переговори про створення робочої групи з виконання договору, оскільки його дотримання далеке від бажаного. Та все ж такі форми співробітництва кращі, ніж стихійний «відплив мізків».
ЦИТАТА ЧЕТВЕРТА: «У нас технопарки служать не розвитку науки, а «відмиванню грошей».
В.СТОГНІЙ: — Ну, це занадто сильно сказано. Так, на технопарках обпеклися, дуже обпеклися. До них примазалося стільки всього, що й говорити не хочеться. Але вже відбувається відсів. На тих роботах, які планувалося провести в технопарках, втрати бюджету передбачалися до 6 млрд. грн. на рік, зараз вони зменшені на 4,3 млрд. гривень. Тож хіба можна говорити, що нічого не робиться? Налагоджено моніторинг витрати коштів. Як бачимо, швидка й конкретна реакція на «сигнали» є. У проекті закону про державний бюджет на наступний рік записано мораторій на нові технопарки.
Але у кожної реакції, крім позитивної сторони, є й свої вади. Із цим мораторієм на нові технопарки можна було б погодитися, але його, на жаль, накладено і на нові проекти технопарків. Його накладено й на застосування пільг по закону від інвестиційної діяльності і прийняття проектів у вільних економічних зонах. На жаль, слід визнати, що такими рішеннями інноваційний шлях розвитку України призупиняється...
Тож критика має бути розумною, а для цього потрібно не лише вказувати на промахи, а й заохочувати (або хоча б помічати) досягнення. Інакше ми з водою вихлюпнемо й дитину. Хочу підкреслити ще раз — я продовжую бути оптимістом і вірю, що позитивні процеси на науковій ниві в Україні розпочалися. Вони очевидні не лише мені, і тому я вірю — позитивні зрушення вдасться системно підтримати.
ПРИМІТКА: Як стало відомо редакції вже після написання цього матеріалу, КМУ вніс у Верховну Раду на друге читання проект бюджету, яким знято мораторій на нові інноваційні проекти діючих технопарків. НАНУ запропоновано взяти участь у їх розгляді.