Нарікання на те, що маститі українські вчені, а тепер уже й молодь, починаючи зі старших курсів, їдуть за кордон, щоб там займатися наукою, ми чуємо постійно. При цьому зазвичай наводять приклади того, як наші талановиті дослідники досягають значимих результатів. Іноді навіть беруться обчислювати мільярди доларів, що їх заробили США та інші країни на «відпливу мізків» з України.
І мало хто звертає увагу на те, що для багатьох наших дослідників робота за кордоном — шлях до наукової деградації. Адже тільки особливо просунутим українцям удається потрапити в такі знамениті й справді передові наукові центри, як ЦЕРН, Калтех чи Кембридж. Основний потік наших дослідників потрапляє в заштатні університети Європи, а то й узагалі Південної Америки, Азії, Африки. Дуже часто для таких навчальних закладів рівень науки, якою вони займалися в себе на батьківщині, є просто недосяжним. Особливо тяжко доводиться тим нашим дослідникам, які потрапляють у наукове середовище, що не має серйозних результатів...
На недавнє святкування
70-річчя відомого українського вченого Лук’яна Анатичука, президента Всесвітньої термоелектричної академії, приїхали гості з багатьох країн: США, Росії, Франції, Японії, Китаю, Грузії... Усі хотіли особисто привітати корифея, а заодно й ознайомитися з останніми досягненнями української школи термоелектрики, засновник якої проповідує принцип: щоб почуватися впевнено, потрібно бодай років на десять випереджати конкурентів у своєму напрямі в інших країнах.
Усе йшло за заздалегідь написаним сценарієм. Однак зал напружився, коли ведучий оголосив, що на сцену піднімаються колеги з Мексики та Мозамбіку...
Коли ж екзотичні гості заговорили чистою солов’їною мовою, усе стало на свої місця. Професор із Мозамбіку виявився Володимиром Чернишом, який працював до своєї африканської кар’єри в Національному політехнічному університеті Вінниці, а професор із Мексики — Георгій Логвинов — розпочав свій шлях у науку в Чернівцях. На прохання оглядача «ДТ» учені погодилися розповісти, як їм живеться і працюється далеко від рідних місць, де вони займалися глобальними проблемами, котрі ставили перед наукою космічна та оборонна галузі.
Нащадки майя всерйоз зацікавилися термоелектрикою
З початком перебудови життя в науці дуже ускладнилося. Проте з’явилася свобода вибору. Чимало українських учених почали подавати свої документи на конкурси в різні країни. Георгій ЛОГВИНОВ подав їх одразу в Індію, Португалію та Мексику. Запрошення прийшло... з трьох країн.
— Георгію Миколайовичу, чому ви віддали перевагу Мексиці?
— У цій країні мене знали за науковими працями. Крім того, там раніше з’явилися колеги з Харківського інституту радіоелектроніки. Тому коли я отримав пропозицію певний час там попрацювати — поїхав. І досі працюю там.
— Вашу дисертацію в Мексиці визнають?
— Природно. Але в них однорівневі наукові ступені, тож чи кандидат ти, чи доктор по-нашому, для них ти все одно — доктор. Я працюю в Національному політехнічному інституті в Мехіко.
— Вам подобається жити і працювати в цій країні?
— Усе залежить від параметрів, за якими порівнювати. Якщо говорити про масштаби, то в Мексиканському політехнічному інституті чисельність працюючих викладачів і студентів становить майже 150 тисяч. І це ще не найбільший навчальний заклад тут. Приміром, Мексиканський національний університет — це 220 тисяч людей.
— Такий вуз нам навіть уявити важко! Хоча Мехіко — таки величезне місто. Скільки там живе людей?
— Сказати точно важко — називають і 20, і 35 мільйонів, тобто в одному місті живе населення великої країни.
— Що ви можете сказати про рівень освіти у них?
— Дуже високий. Сьогодні Мексика докладає величезних зусиль у плані розвитку науки...
— Тобто ви стверджуєте, що більш ніж сто тисяч студентів будуть підготовлені на такому рівні, що зможуть внести щось нове в науку чи техніку?
— Якщо порівняти з рівнем освіти, коли я навчався, то все ж таки він нижчий. Ми здобували глибші знання. Але слід зазначити, що сьогодні скрізь перемагає інша форма освіти — більш приземлена, більш прикладна. Якщо ми свого часу прагнули здобути фундаментальну освіту, намагалися поглибити свої знання й можливості, то сьогодні всі хочуть швидкої віддачі, тому ухил у вищій школі йде у бік технологій і прикладних знань.
— У Мексиці ви ведете наукові дослідження?
— Мій робочий тиждень професора складається з 30 годин наукових досліджень і 10 годин викладацької роботи. Дослідження — у галузі термоелектрики. Займаюся виключно теоретичними роботами. Я відношу себе до школи відомого чернівецького теоретика Анатолія Самойловича.
— Ваші дослідження знаходять у Мексиці благодатний ґрунт? Уже щось упроваджується в промисловість?
— До промисловості і бізнесу дуже далеко. У Мексиці наука про термоелектрику не дуже розвинена. Ми тут є піонерами напряму. Плануємо запросити ряд учених з України, щоб підтримати наукові дослідження в країні. Відносини із Мексикою на цьому напрямі налагоджені і їх не слід переривати. Це дуже перспективна і своєрідна країна, щедро наділена різними природними багатствами. У ній багато нафти й газу, тому вона не тільки не імпортує енергоносії, а й навіть експортує їх до США.
— Але з повідомлень ЗМІ складається враження, що половина Мексики сидить на валізах і мріє виїхати до США...
— Це неправда. Туди прагнуть лише бідняки, котрі живуть переважно на півночі Мексики, де немає роботи і невисока оплата праці. Що ж до умов роботи вчених, то вони дуже гарні. Якщо, наприклад, порівняти умови моєї роботи в Україні і там, слід визнати, що в Мексиці вони, звісно, кращі. Хоча зарплати вчених і там не дуже великі — від тисячі до півтори тисячі доларів на місяць. Але ефективно працює програма так званих стипендій, що видаються за ефективну наукову працю й окремо — за підготовку наукових кадрів. Стипендія короткострокова — близько року. Що не дає змоги спочивати на лаврах. Але ви можете її поновити, беручи участь у конкурсі на право її отримати.
— Цікаво, який у вас індекс цитованості?
— Близько 400.
— Дуже високий! І як матеріально може бути оцінена така наукова активність?
— Вищий рівень оцінюється приблизно ще в 1500 доларів на місяць. Найнижчий забезпечує 400 доларів. А якщо порівняти споживчий кошик в Україні та Мексиці, то харчування в її столиці обходиться не дорожче, ніж у нас. Проїзд у метро й автобусі в цьому величезному місті коштує усього два песо. Якщо врахувати, що 11 песо дорівнюють майже одному долару, — це дуже дешево. Освіта в країні безоплатна. Причому і вища теж.
— А чи часто зустрінеш у Мексиці охочих займатися точними науками?
— Хотілося б, щоб їх було більше. Якщо порівнювати й далі, то в нас університет ділиться на факультети, а в них — на вищі школи. Я працюю у вищій школі механіки та електрики. Ми — вихідці з України і Росії —розвиваємо тут термоелектричний напрям. Ставимо собі завдання — прищепити основи цієї науки в Мексиці. За чотири роки, що я працюю в цій школі, підготував одного магістра й одного доктора. Доктор тільки викладає, науково-дослідної роботи не веде.
Тепло Африки — в енергію танців
Володимир Черниш |
— Володимире Валентиновичу, ви назавжди переїхали до Мозамбіку?
— Ні, я там тільки працюю, а живу у Вінниці, куди приїжджаю раз на рік у відпустку. У Мозамбіку ми з колегою читаємо курс теоретичної фізики. У вільний від роботи час думаю над тим, як би з допомогою термоелектрики перетворити тепло Африки на електроенергію і як би її можна було використати. Є плідна ідея австралійців — концентрувати сонячну енергію із допомогою параболічного дзеркала й нагрівати породи в якомусь контейнері. Якщо потім їх обдувати, можна практично всю ніч отримувати нагріте повітря з температурою 250 градусів. Цього цілком досить для приготування їжі, нагрівання води тощо. До речі, така система вже успішно працює в США. Зараз Мозамбік отримав грант на реалізацію цієї ідеї в себе. Щоправда, відразу впало в око те, що система недосконала: дзеркало потрібно увесь час повертати — за сонцем. Але де брати електроенергію, щоб повертати дзеркало?
Я запропонував використовувати термоелектрику для живлення мотора, котрий повертає за сонцем чотириметрове дзеркало. У цій країні взагалі, на мій погляд, варто ширше використовувати термоелектрику — наприклад, щоб живити струмом школи або маленькі ресторанчики при дорозі й для інших подібних цілей.
Парадокс Мозамбіку в тому, що країна виробляє надлишкову кількість електроенергії, адже там побудована найпотужніша гідроелектростанція на водоспаді Вікторія, де перепад рівнів води сягає 90 метрів. Але річ у тім, що дуже дорого доставляти її в маленькі населені пункти — ЛЕП довелося б прокладати у важкодоступних місцях. Тому для автономного забезпечення маленьких сіл може знадобитися термоелектрика.
Мала енергетика в Африці взагалі дуже актуальна — тут цілий рік із неба ллється потужний світловий потік, який ми в Україні (хоча в нас сонячний потік значно скромніший) навчилися перетворювати на електрику. А без нього навіть у найбільш відірваних від цивілізації африканських селищах населення почувається незатишно. Тут уже відчули переваги мобільного зв’язку, телефони для якого необхідно час від часу підзаряджати.
Крім того, в Африці дуже люблять музичні програвачі — без них сьогодні немислиме життя навіть у найвіддаленішому селищі. Тому ідея використовувати термоелектрику виявилася в Мозамбіку дуже доречною і її сприйняли з великим ентузіазмом. Ми готуємо молоду зміну енергетиків, які зможуть упроваджувати цей напрям у країні.