Унікальний супутник ТНС-1 розробили російські вчені — легкий, компактний та універсальний. Зв’язатися з новим супутником буде не набагато складніше, ніж зателефонувати по мобільному телефону. Його попередник згорів на роботі зовсім нещодавно, кілька місяців тому. Втім, термін його життя було передбачено заздалегідь, і загибель його відбулася вже після того, як всі випробування було проведено. Називався перший наносупутник ТНС-1, що означає «Технологічний наносупутник мінімальної комплектації». Його творцям, науковцям із Російського НДІ космічного приладобудування, цей малюк вагою менше п’яти кілограмів був потрібен, щоб перевірити, як працюватимуть в умовах космічного польоту розроблені ними технології. Тому що на підході — вже не тренувальний, а справжній варіант супутника нового покоління — наносупутник ТНС-1.
«Найважливіша відмінність таких супутників від усіх попередніх — невелика вага, відносна простота і короткі терміни виготовлення, а також можливість керувати ним через глобальну систему супутникового зв’язку «Глобалстар» безпосередньо зі своєї робочої кімнати», — розповідає головний науковий співробітник інституту Валерій Вишняков.
Чому супутник називається з префіксом «нано»?
На це запитання Валерій Модестович відповів так: «Нано» не означає, що супутник або його деталі мають нанорозміри. Це данина загальноприйнятій ваговій класифікації, відповідно до якої, наприклад, мікросупутники важать від 10 до 100 кг, а наносупутники — від 1 до 10 кг. В принципі, є ще й категорія пікосупутників, які мають важити не більше 1 кг, але поки що проекти пікосупутников не можуть ставити перед собою серйозних завдань».
Зрозуміло, ракета для виведення на орбіту такого легкого супутника (маса менше 10 кг) все рівно потрібна. Але обійдеться це значно дешевше: не секрет, що ціна кожного кілограма ваги, вирваного з полону земного тяжіння, становить близько 10 тисяч доларів. І що легший супутник, тим дешевше вивести його на орбіту.
Досягти такої мініатюрності авторам було нелегко. Для цього знадобилися цілком нові технічні рішення, про які автори, зазвичай, не розповідають — це ноу-хау розробників. До того ж якщо серед комплектуючих супутника елементна база багато в чому імпортна, то програмне забезпечення — це оригінальна розробка інституту.
Найімовірніша галузь застосування таких супутників — це дистанційне зондування Землі. Звичайні цифрові фотокамери (ну, майже звичайні) дозволять здійснювати зйомку Землі зі смугою огляду 290 км за роздільної здатності всього 50 м, а передавач частотного діапазону 1,7 ГГц надішле отримані «картинки» на малі наземні станції прийому, розташовані у споживачів цих зйомок. Звичайно, дистанційне зондування Землі з космосу проводиться і зараз. Не секрет, що є вже супутникові системи, які дозволяють роздивитися з космосу навіть номери будинків. Але й вартість таких систем величезна, та й завдання досить специфічні. А цей супутник, як очікують його автори, буде набагато простішим і у виробництві, і в управлінні, а тому й доступнішим. До речі, керувати ним можна буде каналами супутникового зв’язку з використанням бортового модему. Тож зв’язатися із супутником можна в декілька разів частіше, ніж із супутниками, керованими в традиційний спосіб, а чекати, поки він опиниться в зоні прийому, доведеться лічені хвилини або не чекати взагалі.
Коли ж перший російський наносупутник вийде на орбіту? Запуск пробного супутника ТНС-1 виявив певні проблеми як у використанні системи зв’язку, так і в самому супутнику. Але їх можна вирішити, і технічна документація нового супутника вже підготовлена, тож виготовити дослідний зразок — це питання найближчих років. Коли він полетить у космос — наразі не зовсім зрозуміло, це залежить від багатьох обставин, і не стільки інженерного, скільки фінансового плану, — повідомляє агентство «ІнформНаука».