Чому серед науковців так багато альпіністів? Та тому, що і альпінізм, і науку об’єднує одне — устремління до неба, до пізнання. Через труднощі, через страждання, на межі можливостей — але тільки вгору, до розкриття істини.
Коли ми в липні 1990 р., тобто ще за рік до Незалежності, започаткували програму «Прапор України на вершинах світу» під девізом «Через горосходження до вершин духовності!», її головною метою визначили піднесення духовності. Причому під духовністю ми розуміли не тільки рівень близькості до Бога, а й моральні якості людини — чесність, патріотизм, національну свідомість. Відтоді я неодноразово стояв над реальними гірськими прірвами, проваллями й постійно — над безоднею патонівської «наукової» системи. А сенс її простий: ти фахівець, чесна, творча людина, але змушений стояти лише на цьому обмеженому й слизькому виступі й, чіпляючись за рятівний карниз, мовчати і не ворушитись, навіть коли тобі довбають ребра. Бо скажеш гучне правдиве слово — накриє лавина бруду й помиїв, сіпнешся — кісточок не збереш.
Працюючи в патонівській академії понад 40 років, займаючись науковими розробками, організацією розбудови Ельбруської медико-біологічної станції, мав змогу спілкуватися з багатьма науковцями різних установ, «апаратниками» президії, керівниками партії та уряду. А спілкування в горах під час сходжень (у тому числі і з Б.Патоном), в умовах дії кисневої недостатності на не адаптованих до неї людей, дозволяло побачити «героїв» без ретуші і зрозуміти їхню справжню сутність.
З першого дня помаранчевої революції я прив’язав помаранчеву стрічку на свій дипломат і не знімав її до перемоги. Пам’ятаю, як зайшов з нею в будинок президії академії — а назустріч мені з другого поверху спускалася свита на чолі з Б.Патоном і його тінню А.Шпаком. Коли помітили мене з опозиційною символікою, на їхніх обличчях з’явилася «багатообіцяюча» зневажлива посмішка. Таку я вже бачив, коли ще за рік до проголошення незалежності й ГКЧП, а саме 09.08.90 р., підняв синьо-жовтий прапор над найвищою вершиною Західної Європи — Монбланом і того ж місяця через телебачення оприлюднив цей факт. Тоді на порозі інституту мене зустрів працівник спецвідділу з такою ж посмішкою і процідив: «Засветился, голубчик, ну-ну»...
Та ось настала весна 2005 р., розпочалися річні загальні збори НАНУ. Я прийшов на них із надією, що елементарний глузд візьме гору і Б.Патон сам подасть у відставку. В президії немає президента України, прем’єр-міністра. Що ж, після заяви Б.Патона про підтримку В.Януковича – це зрозуміла й логічна позиція. Зачитують лист В.Ющенка. Його суть: наука НАНУ розвивається надто повільно й не задовольняє вимог сучасності. Необхідне її термінове реформування, причому йдеться не про косметичний ремонт, а про створення сучасної економіки знань. Часу на розкачку немає, за це треба братися негайно, створивши відповідну робочу групу при президентові України. Найбільше й найдовше аплодує Б.Патон. І йде на трибуну. Як завжди — трафаретні «совкові» штампи — критика-самокритика, панегірики справжнім і мнимим досягненням. «Досягнень» багато (на їх перелік пішла майже година), але є деякі недоліки. Їх теж багато, і їх не подолати ... без комісії, яку ми(!) створимо при академії і яка ще більше (та куди ж ще!) підніме статус академії як головного наукового закладу...
На загальних зборах зі слів поета — академіка Б.Олійника — ми почули, що президент України дав сувору оцінку діяльності НАНУ. Почули і прочитали й інше: що сьогодні академія — заповідник тоталітаризму, а її інститути перетворилися в орендодавців (М.Томенко), що НАНУ повинна стати справді національною (І.Юхновський), осередком демократизації (С Комісаренко), що президія НАНУ — не те місце, де в змозі оцінити науку, адже це повинні робити справжні вчені, а ми є свідками імітації науки зі смішними результатами (О. Кришталь). І що реформування не буде успішним, доки не буде змінено управління науково-технічною сферою на вищому державному рівні й доки не відродяться громадські наукові організації (Я. Яцків), і що треба рятувати не академію, а науку (О.Демченко).
Хочу зауважити — ідеться тут не про особисто Б.Патона чи А.Шпака, а про систему, яку вони уособлюють. Таких своїх «патонів», комуноімперських апологетів, влада викохала багато, і різняться вони між собою не здібностями, а лише тим, які керівні посади обіймають. А таких влада любить, такі їй потрібні.
«Вагомих доробків» в академії справді багато. Я свідок нищення при Б.Патоні багатьох перспективних напрямів науки, зокрема космічної фізіології.
А як підступно розправлялися «директорати» з ініціативними, але легковірними науковцями, котрі сприймали «за чисту монету» заклики Б.Патона впроваджувати свої розробки в практику, — ентузіасти впровадження дуже швидко опинялися за бортом: їх спочатку переводили на госптему (таким чином директори на звільнені кошти розширювали свої напрями), потім оголошували неперспективними (адже вони не «фундаменталісти»), і коли госптема закінчувалась — автоматично «закінчувався» науковець. Тут уже кожен зрозумів, що фундаментальна наука в патонівській академії — це те, чим займається директор.
Як же система створювала умови для бездарних, але амбітних людей? Шлях один — тільки через владу, через перерозподіл бюджетних коштів. Адже призначений директор, отримавши титул довічно недоторканного (академіка), оголошує свій напрям, своє вузьке світобачення єдино правильним, фундаментальним і, користуючись «адміністративним ресурсом», «розштовхує плечиками» талановитих носіїв інших поглядів, обмежує широту їхнього кругозору, нищить усе альтернативне, примушує інших дивитися на великий складний розмаїтий світ через своє вузесеньке поле зору. Тим самим він монополізує науку, плодить своїх прихильників, набирає «наукову вагу», рейтинги, створює свій клан «авторитетів», який співає своєму хрещеному батькові дифірамби й наввипередки пнеться поставити його у співавтори, засвідчити свою відданість, захоплення.
Система Б.Патона витворила й винайшла багато «наукових» методів відбору собі подібних і творення покірних безсловесних рабів. Чого варте хоча б майже щорічне скорочення штатів — певна річ, насамперед скоротять талановитішого за «шефа». Колись рабовласники дуже пильнували, щоб раби були неписьменними і навіть не знали своєї мови. Адже знання, освіта — це внутрішня свобода й самоповага, усвідомлення значення духовності, належності до своєї нації.
А як наразі працює академія? Та за таким же принципом самоврядності, який означає можливість високої самооцінки, безвідповідальності, самовихваляння своєї унікальності, винятковості. А це прямий шлях до сваволі, казнокрадства, деградації. У цій прикормленій державою структурі тоталітарного зразка влада перейшла до адміністраторів, орендодавців. А загальні збори академії, інститутів — це лише прикриття, ширма, бо насправді все вирішує президія (читай — Б.Патон); нагороджують, вибирають, призначають тільки того, кого він рекомендує. Бюрократичний стиль проникає в усі пори, на всі рівні управління, відбувається командно-адміністративне призначення нездар на керівні посади, розриваються природні зв’язки між школами, поколіннями; триває монополізація науки через зрощування патонівської академії з олігархічно-партійною номенклатурою, якій необхідні (особливо на період виборів) послуги вчених-конформістів для створення потрібної їм «рейтингової» атмосфери. В патонівській академії ще й досі не втрачена здатність відчувати генеральну лінію партії і вчасно проявляти власну ініціативу — то ми ініціюємо створення асоціації академій наук СНД, то голосуємо проти незалежності України. Екзамени, атестації, конкурси, переобрання на посаду, звіти, захисти — це нездоланна перепона для простих смертних, а для високопосадовців, їхніх дружин, дітей, приятелів — прості формальності.
І все це багатьма сприймається як нормальне, природне, яке інакшим і бути не може. А хто насмілиться в цьому засумніватися і сказати Б.Патону гірку правду — під наукоподібним приводом буде «нагороджений» ярликом некомпетентного й негайно звільнений. Але найжахливіше те, що патонівсько-шпаківська кланова система сьогодні поспішає прорости в майбутнє, шукає, знаходить і «розкручує» собі подібних серед молодих.
І в умовах такого раю для академічної «еліти» хіба можна сподіватися, що ця авантюрна наукова номенклатура, яка свою душу продала дияволу, відмовиться від свого гарантованого привілейованого становища, наукового монополізму? І щось сама змінить у самоврядній академії, призупинить розкручений маховик патонізації й деградації? Та навіть сам внутрішній устрій академії і її члени ніколи не дозволять жодних реформ. А Б.Патона, на якому тримається вся монолітна суцільнозварна піраміда, не відпустить його оточення, якому «так хочеться ще попрацювати» і яке тим самим ще й дає привід покепкувати над старістю, яка повинна бути шанованою, тому що мудра. Тут без негайного втручання держави не обійтися.
До цього я посилався на більш узагальнені академічні реалії. Міг би підтвердити їх конкретними фактами функціонування патонівської системи на прикладі моєї установи — Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних досліджень, яким майже 15 років «оперативно управляє» кандидат наук В. Тарадій (у нього з А.Шпаком «приятельські» стосунки). А для таких закони не писані: вони можуть жодного разу не проходити впроваджену в академії процедуру переобрання на посаду директора, постійно порушувати норми трудового законодавства, цинічно чинити кадрове й структурне свавілля зі своїми підлеглими, фінансові зловживання, підробку документів, без погодження передавати в «оренду» лабораторні площі, організувати «підпільну» лабораторію і т.д. і т.п.
До речі, мене теж система намагалася приручити, потрібно було тільки піти до А.Шпака з похиленою головою й пообіцяти, що «більше не буду». Але це означало б зраду не тільки колег, а й ідеї, традиційного і необхідного для України наукового напряму, започаткованого моїм учителем М.Сиротиніним.
Але слід мати на увазі, що патонівський науковий клан — особливий, його еліта, «біла й пухнаста», в білих комірчиках із «доброзичливою» посмішкою бере за горло свого «ближнього» руками теж у білих рукавичках. У такого притертого ще з комуноімперських часів клану з круговою порукою все схоплено, у них свої люди скрізь — у міністерствах, радах, комітетах, усіляких комісіях. Хай плебс грається в демократію, піднімає до державницьких вершин своїх — «наші» на нижчих щаблях уміють чекати і знають, як у тиші кабінетів вирішувати справу, кому просигналити в першу чергу й кого попередити... Без зміни клерків на всіх рівнях, без ротації, без люстрації, без очищення не обійтися. Час уже це зрозуміти і діяти рішуче!