Виробництво біодизеля на основі соняшнику потужністю 10 тисяч тонн на рік планують організувати в Дергачівському районі Харківської області на базі підприємства «Колос». За словами начальника ГУ агропромислового розвитку облдержадміністрації Михайла Жорніка, воно має всі необхідні виробничі потужності, залізничні колії, шляхи та елеватори, тому кошти підуть в основному на переоснащення технічної бази. Перші літри пального планується отримати через півтора року.
Харківські першопрохідники
В області розробили ще кілька проектів з виробництва біопалива, розрахованих на іноземних, в основному німецьких, інвесторів. Планується використовувати і ріпак, що є основною сировиною для виробництва біодизеля в Європі. Харківські фермери вже почали вирощувати цю культуру на свій страх і ризик, не чекаючи, доки проекти будівництва підприємств із випуску біопалива стануть реальністю.
— Ріпак — хороша олійна культура, — каже керівник фермерського господарства «Морозовське» (с. Андріївка Кегичівського району) Сергій Караптан, який вирощує ріпак уже не один рік. — Так, він потребує пунктуальності під час збирання врожаю, зате не виснажує ґрунт, як соняшник, і є чудовим попередником для будь-якої сільськогосподарської культури. Яровий ріпак дає 20 тонн із гектара, а озимий — і всі 30. Проблем із реалізацією врожаю в мене немає — насіння скуповують оптом одесити, щоб вивезти потім за кордон. Якби в області працювали заводи з виробництва біодизеля, я засівав би цією культурою велику частину своїх полів. Олію пускав би на паливо, макуху — на корм худобі, а соломою можна було б топити. За кордоном у селах я бачив теплогенератори, які чудово працюють на такій соломі, — у домівках фермерів є тепло і гаряча вода.
До фермерів, які сіють ріпак, приїжджають також гінці з Литви, Латвії, Польщі, Німеччини. У цих країнах дефіцит ріпаку, оскільки посівні площі обмежені й досягнуто межі врожайності цієї культури. Буває, що покупці з’являються навесні, перед сівбою, дають аграріям завдаток, а інколи — і власний якісний посівний матеріал, а в серпні приїжджають, щоб вивезти вирощене олійне насіння. Вигідно обом сторонам.
В Україні промислового випуску біодизеля ще не налагодили, проте малі аграрні підприємства та фермери для власних потреб його вже виробляють, благо — установки для його виробництва із соняшникової, соєвої та ріпакової олії будь-якого розміру і на будь-який гаманець виробляють у Дніпропетровську й Києві. Це саме той випадок, коли не потрібно доводити необхідність інновацій — побачивши вигоду, аграрії самі готові використовувати нововведення після консультації з фахівцями.
— Якщо не вдаватися в деталі, схема проста, — каже один із фермерів, — із насіння вичавлюємо олію, фільтруємо, до неї додаємо метанол і луг. Суміш відстоюємо, після чого на дні залишається гліцерин, а зверху збираємо біодизель. Зливаєш його — і установку можна завантажувати знову. Основна проблема — метанол, якого так просто не купиш. Із тонни ріпаку можна одержати близько 270—300 кілограмів біодизеля. У чистому вигляді для використання в нинішніх дизельних двигунах він, щоправда, не годиться — швидко роз’їдає гумові деталі. Я використовую його у своїй техніці у співвідношенні: 30% біодизеля на 70% солярки. Пальне виходить дешевше, а вихлоп — чистіший.
Одним із найактивніших пропагандистів біопалива в Харкові по праву може вважатися доцент Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», кандидат технічних наук Володимир Семенов. Учений почав займатися дослідженнями в галузі альтернативного пального ще в 70-х роках. На його рахунку — понад півсотні публікацій, патенти, доповіді на наукових конференціях, посібник із виробництва й застосування біодизеля, виданий у співавторстві в Росії, виступи перед спеціалістами сільського господарства і власний сайт, присвячений біопаливу. Навіть візитівку Володимира Григоровича прикрашає знімок, на якому зображені золоті квітки ріпаку.
Вчений досі береже копії своїх листів про необхідність виробництва альтернативного біопалива, які всі ці роки надсилав у різні міністерства й відомства, включно з канцеляріями президентів та прем’єр-міністрів. Відповідь була одна, ніби під копірку: «Грошей немає, творчого вам натхнення!» Розробками зацікавилися тільки після зростання цін на нафту і газової кризи. Кафедра двигунів внутрішнього згорання НТУ «ХПІ» отримала грант для визначення експлуатаційних характеристик дизелів українського виробництва під час їх роботи на біопаливі та його сумішах із дизпаливом.
Потрібна політика батога і пряника
— Володимире Григоровичу, як ви ставитеся до виробництва біодизеля фермерами для власних потреб?
— У суміші зі звичайним пальним — це нормальний енергоносій, на якому можуть працювати і сільськогосподарська техніка, і легкові автомобілі. Правда, ті спрощені установки, що їх тепер виготовляють в Україні, не можуть видати продукт європейського стандарту. Якщо ми плануємо розвиватися в рамках СОТ й інтегруватися у світову економіку, то маємо переходити на Euro Standard EN 14214:2003 і, відповідно, на єдині технології його виробництва. Для випуску українського продукту в промислових масштабах потрібно розробити й затвердити державні стандарти на біодизель та його суміші з дизельним паливом. Перші кроки в цьому напрямі вже роблять фахівці нашого університету.
— Яка нині ситуація в Україні з біодизелем?
— Зараз у країні виробляють близько 18—20 тисяч тонн біодизеля — це крапля в морі. Згідно з державною програмою, до 2010 року його використання в нас, як і в Європі, має збільшитися до 5,75% від загального використання пального, а до 2015 року — до 15%. Виробництво якісного біодизеля можна організувати на різних підприємствах. На дрібнотоннажних установках — до 3 тисяч тонн за рік, на регіональних заводах — до 30 тисяч тонн і на підприємствах державного значення — до 100 тисяч тонн. Гадаю, майбутнє за невеличкими підприємствами потужністю до десяти тисяч тонн палива в рік.
— Наскільки вигідне виробництво і використання біопального?
— Зараз собівартість одного літра біодизельного палива з ріпаку коливається в межах від 2,2 до 3,9 гривні й залежить від низки чинників, зокрема врожайності ріпаку, ефективності використання побічних продуктів його виробництва, вартості хімічних інгредієнтів та якості технологічного процесу. В Україні для виробництва біопального можна використовувати також соняшник, сою, різноманітні відходи — від відпрацьованої фритюрної олії підприємств громадського харчування до мультисировини м’ясокомбінатів.
Але є ще важливі екологічні аспекти застосування і виробництва. Як засвідчили дослідження, біодизель не шкодить рослинам і тваринам, потрапивши у воду чи ґрунт. Він піддається тут практично повному біологічному розпаду — за місяць мікроорганізми переробляють 99% біодизеля. При його згоранні виділяється стільки ж вуглекислого газу, скільки спожила з атмосфери рослина, що є вихідною сировиною для виробництва олії. І рослинна сировина, на відміну від корисних копалин, — поновлюваний ресурс.
— Тобто незабаром вихлопи наших автомобілів, як хтось жартував, пахнутимуть смаженим насінням...
— Тільки якщо держава активно й послідовно стимулюватиме виробництво та використання біопалива. Інакше і аграрії зі своїм врожаєм, і інвестори орієнтуватимуться на ринок ЄС. Європейські країни в цьому плані вдаються до політики батога і пряника — з одного боку, законодавчо зобов’язують використовувати біодобавки до бензину та дизеля, а з іншого — надають виготовлювачам і споживачам різноманітні дотації та пільги. Наприклад, продають автомобілі, які працюють на чистому біпальному, за зниженими цінами. Або звільняють їх від плати за паркування в центрі міста. У відповідь на такі преференції європейські компанії активно нарощують виробництво біопалива. Темпи зростання потужностей із переробки олійних культур у ЄС перевищують темпи розширення посівних площ, примушуючи спрямовувати погляди на Україну.
Доки ми не почнемо вживати заходів, включно із законом про обов’язкове використання добавок до бензину й дизеля, вихлопи наших автомобілів не пахнутимуть насінням. І ми ризикуємо потрапити в ситуацію, коли, наприклад, наші фури, які працюють на дизелі без біоприсадок, просто перестануть пускати в Європу, і нам доведеться завозити імпортне біопальне з нашого ж ріпаку.
Ложка дьогтю в бочці олії
Нинішній лідер із виробництва біопалива в Європі — Німеччина. Вона забезпечує біопаливом себе, а також експортує його до інших країн. Тут функціонує Союз сприяння розвитку альтернативних джерел енергії, а кількість заправок, які продають ріпакове пальне, перевалила за тисячу. Навіть країни — експортери нафти, наприклад Норвегія, активно зайнялися розвитком цієї галузі.
З чого тільки не виробляють тепер біопальне у світі! З ріпаку й соняшнику — у Європі, із сої — у США, Африці, з каноли — у Канаді, з пальмової олії — в Індонезії, з кокосів — на Філіппінах, із гірчиці, ятрофи, сорго — в Індії, зі свинячого сала та риб’ячого жиру — у В’єтнамі, з касторової олії — у Бразилії, маїсу — у Мексиці. Перспективною сировиною вважаються також водорості, що містять олію, гігантська слонова трава, курячий і фритюрний жир, макуха овочів і фруктів, обрізки сиру... Активно удосконалює свої дизельні двигуни під біопальне і світове машинобудування. Так, «пежо», «сітроєн» і «рено» сьогодні гарантують роботу своїх моторів при використанні біопалива «B300» — це суміш 30% біодизеля і 70% дизельного палива, а «фольксваген» надає гарантії на «B100» — 100% біодизель.
Проте в біопалива є критики як у нашій країні, так і за кордоном. Зокрема фахівці вважають, що, у зв’язку зі зростанням цін на нафту, заправляти автомобілі пальним із рослин, можливо, й непогана ідея, але це захоплення може загрожувати бідним країнам нестачею продовольства. Мексику вже стрясають акції протесту проти стрибка цін на основний для її жителів продукт харчування — маїсові коржі, — оскільки частина врожаю маїсу йде тепер на біопаливо. Як зміниться продовольча ситуація в Україні з переходом на біопаливо із сільськогосподарських культур?