Успіхи науки останніми роками були настільки приголомшливими, що мало хто візьметься нині прогнозувати напрям майбутніх проривів. Розшифровка геному людини, клонування цілого ряду тварин і, можливо, навіть людини, створення штучного вірусу, поява молекулярних комп’ютерів, проникнення в таємницю Великого Вибуху — вчорашня фантастика, здавалося, перекочувала в розділи новин цілими главами та романами. Позбутися враження, що для сучасної науки не залишилося нічого неможливого, досить складно. ЗМІ, цілком природно, частіше повідомляють про проблеми, які вдається розв’язати. Однак і про загадки, до яких «ключик» ще не підібрано, забувати не слід. Особливо про ті, які неодноразово здавалися практично розгаданими.
Навіщо люди сплять?
Доки учені вважали, що під час сну організм людини практично повністю відключається, вони не особливо переймалися вивченням цього стану. Тільки зміст сновидінь, тим паче у світлі фрейдистських тлумачень, викликав великий, хоча й не завжди науковий інтерес. Проте відкриття 1953 року фази швидкого сну змусило істотно переосмислити уявлення про те, що відбувається під час сну взагалі. Чим більше розкривали вчені таємницю сну, тим більше запитань у них виникало. Приміром, Алан Рехтчаффен, професор Чиказького університету, вважає загадку сну найсерйознішим відкритим питанням сучасної біології.
Особлива складність вивчення цього питання полягає в тому, що живий організм (а сплять, до речі, лише ссавці, птахи та деякі рептилії) не можна позбавити сну, не забираючи в нього ще чогось. Ранні дослідження показали: тривале позбавлення сну викликає в людини психічні розлади.
Зате позбавлення стадії швидкого сну людей, котрі приймали певні антидепресанти або отримали травматичні ушкодження специфічних зон мозку, не викликали навіть проблем із пам’яттю. А теорія ж, яка стверджує, що фаза швидкого сну пов’язана з опрацюванням накопиченої в короткочасній пам’яті інформації та її закріпленням, здавалася такою привабливою. Втім, судячи з останніх публікацій у журналі Nature, багатьом вона такою здається й тепер.
Ученим уже відомо, які ділянки мозку в які фази сну активізуються. Відомо їм і те, що під час сну нервові клітини, які беруть участь у метаболізмі серотоніну, норепінефріну та гістаміну, «виключаються». Джером Сігель, професор Каліфорнійського університету, припускає, що саме у цьому й криється розгадка таємниці сну. За іншою ж цікавою теорією, фаза швидкого сну потрібна якщо не для розвитку мозку (адже найбільше сплять новонароджені, в яких цей процес відбувається найактивніше), то хоча б для відновлення нейронів, що постраждали, приміром, від вільних радикалів.
Наразі ж незаперечним залишається одне: зміна способу життя сучасної людини призвела до того, що середня тривалість сну за останні кілька десятиріч значно скоротилася. Неминучий наслідок — зниження концентрації пам’яті, працездатності, швидкості реакції. Саме з недосипанням деякі експерти пов’язують не лише причини більшості техногенних НП, від дорожньо-транспортних подій до чорнобильської аварії, а й зниження імунітету в цілому та успішний наступ на сучасне людство раку та інших захворювань. І спробам якщо не розгадати всі таємниці сну, то хоча б зрозуміти механізми мінімізації негативних наслідків різних його порушень та недосипання, учені надають великого значення.
Гени безсмертних
Існування певної «стелі» тривалості життя для всіх представників тваринного світу означало, що така біологічна межа є і в людини. Розрахувати її намагалися по-різному: то з допомогою межі Хейфліка (яка означає наявність скінченності поділу клітин людського організму), то методом підрахунку накопичувальної шкоди дії вільних радикалів. При цьому називалися найрізноманітніші числа, перевищення яких (та, власне, і наближення до них) здавалося малоймовірним.
Проте реальний стан справ, як з’ясувалося, не лише наближає нас до досягнення цих рубежів, а й узагалі спростовує існування будь-яких обмежень. Джеймс Вупел, директор лабораторії виживання та довголіття інституту Макса Планка, дійшов такого висновку на підставі вивчення статистики за останні неповних 200 років. Зокрема він встановив, що з 1840 року середня тривалість життя в благополучних країнах кожні десять років збільшувалася на 2,5 року. Причому весь цей час така залежність зберігала суворо лінійний характер. А це дозволяє екстраполювати зазначену закономірність і на найближче майбутнє.
Як найбільш наочний приклад професор наводить Японію, що протягом останніх 20 років є явним лідером з цього питання. Нині середня тривалість життя японок — 85,2 року. Причому відсоток смертності в цій віковій групі не тільки не зростає, а й знижується — в середньому зі швидкістю два відсотки на рік. Вупел прогнозує зростання середньої тривалості життя до середини століття (для тих-таки благополучних, зрозуміло, країн) до 100 років. При цьому він зовсім не вважає себе оптимістом. Адже оптимісти стверджують, що 2050 року люди в середньому житимуть по 130 років.
Де Атлантиду шукатимемо?
Повідомлення про те, що Атлантиду знайшли, з’являються в західній пресі регулярно. Останнє з них, озвучене буквально місяців зо два тому, привернуло увагу журналістів, фахівців і просто романтиків до затопленої частини Кіпру. Саме там Роберт Сармаст, британський атлантолог, виявив з допомогою устаткування для ультразвукової підводної розвідки, яке використовують нафтові компанії, підводний масив, що цілком відповідає уявленням про Атлантиду. Трохи раніше французький учений Жак Колліна-Жирар «вирахував» Атлантиду під рифовими відкладеннями між Іспанією та Марокко. А доти затонулу цивілізацію «знаходили» біля Азорських і Канарських островів, в Ісландії, Тунісі, Африці, біля Південно-Китайського моря й навіть у Сибіру. Найчастіше, Атлантиду знаходять на вулканічному острові Санторіні, відносно неподалік Криту. Там справді існувала давня культура, що загинула під час виверження вулкану. Правда, сталося це лише три з половиною тисячі років тому. А казкова цивілізація, описана Платоном у четвертому столітті до нашої ери, мала загинути, як мінімум, на десяток тисяч років раніше.
Прикметно, що негативна відповідь на запитання, а чи справді існувала Атлантида, неприйнятна в принципі. Принаймні у досяжному майбутньому. Адже для того, щоб її незаперечно аргументувати, необхідно обстежити буквально кожен кілометр морського дна, та ще й повністю реконструювати всі тектонічні процеси в земній корі за останні тисяч двадцять років. Власне, спростувати міф про Атлантиду пробували уже при його народженні, і не хто інший, як сам Аристотель. Якраз істина про те, що це лише гарна казка, була для мудрого грека дорожчою за «друга Платона». А нині спростовувати літературні твори авторитетного філософа вже якось незручно. Набагато легше робити це частинами. Приміром, припустивши деяке перекручення часових рамок, географічних прив’язок, історичних і побутових подробиць та чогось іще, якщо таке залишилося. Результатом цих «уточнень» стало понад 25 тисяч сучасних філософських трактатів на біляатлантичну тематику. Що то ще буде!