Минув усього рік після трагічної загибелі космічного корабля багаторазової дії «Колумбія». Однак за цей рік у світі космонавтики сталися кардинальні зміни. 15 жовтня 2003 р. Китай пілотованим польотом полковника ВПС Янг Лівея відкрив собі шлях до орбітальних навколоземних польотів, польотів на Місяць, створення населеної місячної бази-поселення, колонізації Місяця і польотів до планет Сонячної системи. США на космічний виклик відповіли адекватно. Та найбільше здивувала Росія: до пілотованих польотів на Місяць і Марс вона буде готова, ймовірно, на десяток років раніше, ніж США і Китай. Такі плани трьох провідних космічних країн світу на найближчі 30—50 років.
Кінець медового американського космічного періоду
Блискучі перемоги в космосі, здобуті американськими фахівцями в пілотованій місячній програмі, мабуть, на користь США не пішли. Тоді, 21 липня 1969 р., спустившись трапом місячного корабля «Орел», перші кроки по Місяцю зробили Нейл Армстронг і Джеймс Олдрідж. Був і третій герой — Майкл Коллінз, чиє ім’я як учасника першої експедиції на Місяць майже не згадують. Хоча Коллінзу було, мабуть, навіть важче, ніж його колегам. Залишившись сам у командному модулі «Аполлона» на селеноцентричній орбіті, він був приречений на очікування старту своїх колег із Місяця, стикування злітного ступеня з командним модулем і переходу астронавтів у корабель. А чекати завжди складніше, ніж діяти.
Це був прорив людства з навколоземного простору до інших планет. Телебачення дало можливість спостерігати видатну подію всьому світові. І весь світ аплодував американським астронавтам та фахівцям NASA, коли люди з планети Земля крокували по Місяцю. Не бачили цього лише три країни: СРСР, Китай і... В’єтнам. Радянським телеглядачам у цей момент показували... музичну комедію «Свинарка і пастух»...
Слід зазначити, що наукова цінність американських місячних експедицій була невеликою. Збирали 30—100 кг місячного грунту за політ, проводили низку сейсмічних вимірів та інші наукові дослідження. Якщо маса космічного корабля «Аполлон», виведеного на навколоземну орбіту, становила 45,165 т, то на Місяць спускалася місячна кабіна масою 14,7 т. З метою економії в ній не встановлювалися крісла астронавтів. Їх заміняли підвісними системами. Тому на Місяць брали лише таку кількість наукового обладнання, яка вписувалася в жорсткі обмеження щодо маси. Платити від 300 до 450 мільйонів доларів за один політ на Місяць і привозити як наукові результати сотню кілограмів місячного каміння — надто дорого навіть для багатої Америки. На дослідженні Місяця позначилася і відсутність постійної населеної місячної бази. Ця обставина стала вирішальною при організації наукових досліджень та постійних пілотованих польотів для колонізації Місяця.
Навіть якби замість місячного грунту астронавти доставляли чисте золото, це не окупило б витрат США. Так, на місячному ровері астронавти віддалялися приблизно на 10 км від кабіни. Проте, з наукового погляду, то були лише місячні поїздки. Побудувати ж населену місячну базу на 10—15 чоловік навіть США було не під силу через витрати на пілотовану місячну програму. Ціна була високою — близько 26 млрд. дол. у цінах 60-х років минулого століття. Та натомість одержали неоціненний досвід пілотованих польотів на Місяць, висадки експедиції на його поверхню, що у разі поновлення таких польотів стане для США неабиякою підмогою в майбутньому.
12 квітня 1981 р. США запустили в космос корабель багаторазової дії, флагман космічної ескадри — «Колумбію». СРСР удалося створити багаторазовий космічний корабель «Буран», виведений у космос 15 листопада 1988 р. універсальною ракетно-космічною транспортною системою «Енергія». Втім, це був перший і останній політ «Бурану», виконаний, до речі, в автоматичному режимі. США вдалося створити ескадру з трьох «Спейс шаттл» — космічних човників, що мали низку переваг перед одноразовими транспортними і вантажними радянськими космічними кораблями. І в командування військово-космічних сил (ВКС), створеного 1 вересня 1982 року, і в адміністрації президента США з’явилося відчуття переваги американської могутності в космосі, особливо військової. До речі, США першими створили ВКС, Росія була другою. Безперечно, Китай буде третім: логіка подій розвитку військової складової освоєння космосу свідчить про це.
Американці приспали себе удаваною перевагою в освоєнні космічного простору, й експедиції на Місяць із найвищого інженерно-політичного дійства перетворилися просто на спортивне досягнення: дослідження продовження не мали. А це вже не перемога. Протверезіли після закінчення пілотованих польотів у 1972 р. За цей період СРСР вирвався далеко вперед у дослідженні космосу з допомогою довгочасних орбітальних станцій «Салют» і «Алмаз». А США темп в освоєнні космосу втратили. Це зрозуміли провідні менеджери NASA й підготували для Конгресу спеціальну доповідь зі старанно підготовленим планом космічних досліджень та польотами до далеких планет Сонячної системи. Проте Конгрес, уряд і адміністрація президента США, ознайомившись із доповіддю, висновків не зробили, — очевидно, задовольнилися колишніми досягненнями.
Схоже, швидко діяти американців можуть примусити тільки форс-мажорні обставини. Так уже було, коли російські фахівці під керівництвом Сергія Корольова в 1957 р. першими запустили ШСЗ, так було в 1961-му, коли в космос першим вирушив Юрій Гагарін. Так було і в деяких інших випадках. Тільки тоді відбувався вибух емоцій і грошових уливань у космічну програму США і в результаті становище вирівнювалося. Через свою ментальність програвати і бути другими в будь-якій сфері людської діяльності американці не люблять. Проте бурхливе економічне зростання Піднебесної дає підстави вважати, що поступово їм доведеться звикнути до становища другої за значущістю країни. Хоча статися це може не так уже й швидко.
Тоді, 1969 року, звіт NASA починався так: «У момент найбільшого тріумфу космічної програми США переживають критичний період. На карту поставлено провідну роль у сфері науково-технічного прогресу, віру 200 мільйонів американців у свою країну та її досягнення...» Прагматичні американці відразу перейшли до постановки конкретних завдань. Це були грандіозні плани. Кремлівським мрійникам дуже далеко до вашингтонських. NASA не лише ставила перед собою як першочергові завдання подальшого освоєння космосу, а й заодно вимагала від уряду США до 1977 року створити орбітальну станцію, а в період із 1980-го по 1984 рік запустити на орбіту базу-станцію з 50 чоловіками обслуговуючого персоналу.
(Парадокс нинішнього часу: США спроможні утримувати і обслуговувати свій сегмент станції «Desteny» з одним астронавтом. Втім, російський космонавт також літає на російському блоці МКС «Заря» сам: бракує грошей і на політ другого космонавта, і на дослідницьку роботу. Два чоловіки ледве встигають підтримувати системи станції в більш-менш справному технічному стані.)
Доповідь фахівців NASA, що закликала американців летіти на Марс, Венеру, Сатурн, Юпітер, Уран, Нептун у пошуках позаземних форм життя, залишилася незатребуваною і була похована на десятиліття. Китай, що зробив нечуваний за потужністю ривок у створенні ракетно-космічної промисловості і вже вийшов на провідні позиції у світі, особливо в Азіатсько-Тихоокеанському районі, змусив США прокинутися.
Космічні поривання Китаю
Наприкінці 50-х років минулого століття в СРСР, у підмосковних Підлипках дачних, у
ДКБ-1, яким керував головний конструктор ракетно-космічних систем Сергій Корольов, стажувалася велика група китайських ракетних спеціалістів.
Радянське керівництво ухвалило політичне рішення передати китайським ракетним фахівцям необхідну технічну документацію на застарілі зразки ракетної техніки. Крім того, потрібно було навчити їх практичної роботи з проектування і виготовлення космічних кораблів та апаратів на найпередовішому ДКБ того часу — ДКБ-1. Курирувати навчання «китайських товаришів» Сергій Корольов доручив своєму заступнику Василеві Мішину. І навчили ж блискуче: нинішні космічні здобутки Китаю мають російське коріння.
Китайські спеціалісти придбали технічну документацію на радянський транспортний корабель «Союз», що безвідмовно працював протягом десятиліть. Ось чому російський «Союз» і китайський транспортний корабель «Шень Чжоу-5» («Священний Човен») зовні такі схожі. Щоправда, лише зовні. Російські «Союзи» й «Прогреси» (вантажні кораблі) як модифікація «Союзу» реально підставили своє космічне плече під вирятування програми МКС: уже рік російські кораблі постачають російсько-американський екіпаж їжею, водою, необхідними приладами й інструментами, піднімають орбіту важкої МКС. Станція вижила, її програму було врятовано. Така система постачання працюватиме до осені 2004 р., коли «Спейс Шаттл» зробить перший тестовий політ до МКС і спеціалістам стане зрозуміло — чи спроможний дороблений човник виконувати свої функції в повному обсязі безаварійно. Інакше її неминуче чекала б доля знаменитої російської станції «МІР-2», яку змушені були затопити в океані.
Отож в СРСР китайці придбали класний космічний товар за невисоку, порівняно з американським, ціну. Ні для кого не секрет, що російський «Союз» оснащений надійними космічними системами, які, втім, через важку елементну базу мають велику масу. У цій частині китайські фахівці чимало його доробили — за рахунок сучасних технологій, мікромініатюризації. Зрозуміло, було внесено зміни в конструкцію космічного транспортного корабля, які поліпшили його аеродинамічні властивості. Дороблений російський орбітальний відсік «Союзу» одержав нові технічні функції й назву — орбітальний модуль. Він може від’єднуватися від спускного апарата «Союз» ще під час польоту на навколоземній орбіті, може самостійно виконувати маневри в космосі, стикуватися з іншими космічними кораблями. А найголовніше — це можливість стикування орбітальних відсіків між собою. У такий спосіб можна зібрати космічний поїзд — орбітальну станцію, наприклад, складений космічний модуль яких завгодно розмірів (у межах розумного, звісно).
Купили китайці в росіян і технологію виготовлення скафандрів. Один скафандр коштує ні багато ні мало — близько 12 млн. дол.! Космічні скафандри американського виробництва, при їхній надійності, коштують незмірно дорожче. Правда, їх ніхто нікому й не пропонував: кому потрібні конкуренти в космосі. А Китай наприкінці ХХ століття зробив потужний ривок у створенні дуже надійних ракетоносіїв сімейства «Великий похід», наземної інфраструктури (будівництво стартових систем, командно-вимірювальних пунктів, плавучих вимірювальних пунктів для керування польотом космічних кораблів тощо).
Причому слід зазначити, що з 1996 року аварій ракетоносіїв у Китаю не було! До речі, жодна ракетно-космічна фірма світу не віддасть свого космічного апарата для запуску ракетою, в якої не було б, щонайменше, восьми безаварійних пусків. Інакше страхова компанія не візьметься страхувати космічні ризики. Отож надійність із чинника суто технічного перетворилася й на економічний.
США були стурбовані останнім чинником, що відразу зробив Китай головним космічним конкурентом. Більше того, дешеві китайські електронні комплектуючі, сировина і робоча сила вже сьогодні, а також у найближчому майбутньому, по суті, роблять Китай космічною державою №1.
Китайським фахівцям удалося створити сімейство ракет «Великий похід»: від важкої до легкої ракети. Нині, коли супутники стали значно легшими (на порядок-другий), їх можна запускати кластерним, або груповим, методом: кілька супутників в одному запуску. Вони називаються мікросупутниками, але виконують ті ж самі функції, що і їхні попередники. Чим ракета легша, тим нижча її вартість, отже, дешевшими стають пускові послуги за один кілограм виведеного корисного навантаження. До того ж Китай має нечувані за масштабами космічні амбіції, що їх почав дозовано видавати у ЗМІ. Фінансування космічної програми Китаю становитиме близько 87 млрд. дол.!
Причому цю суму вкладає не лише уряд, а й приватні ракетно-космічні фірми. Це дасть змогу створити до 2005 р. постійну орбітальну станцію і виконати пілотований обліт Місяця. До 2011 року доставити на Місяць робот-місяцехід для дослідження його поверхні. У 2012 р. здійснити забір зразків місячного грунту в районі можливого будівництва населеної місячної бази. До
2020-го китайські фахівці планують створити й випробувати пілотований аерокосмічний літак, у якому збираються доставити до Місяця і висадити на його поверхню китайських космонавтів. До 2030-го — створити населену базу на Місяці, а до 2040-го, напевно, їм удасться розпочати промислову експлуатацію місячних рудників і доставку на Землю з допомогою ракетних буксирів готової продукції або руд у спеціальних контейнерах. Чи можна все це здійснити технічно? Як зараз каже молодь: без проблем, були б гроші.
Побоювання відстати спонукає США до негайних дій: потрібна нова космічна програма. Американські військові фахівці дуже стурбовані, що в такому разі Китай на території своєї бази на Місяці цілком може розмістити космічну зброю, тому що відрізнити космічну зброю від сучасних технічних засобів досліджень навіть спеціалістам-експертам буде важко: і та, й ті працюють на нових фізичних принципах.
Китай має одні з найкращих у світі науково-практичні розробки наземної лазерної зброї, здатної, ймовірно, знищувати не лише окремі супутники або їхні угруповання, а й окремо летючі боєголовки та гарматні снаряди з ядерною начинкою. Втім, такі розробки, слід гадати, є й у США та Росії.
Космічні амбіції США і Росії
Коли бюджет NASA затверджений і його вимушено доводиться збільшувати, як пообіцяв зробити президент США Дж.Буш у своєму виступі перед керівним складом у штаб-квартирі NASA у Вашингтоні, то провести зміни через скупий Конгрес США досить важко. Можуть не дати ані цента, а можуть щедро обдарувати величезними фінансовими вливаннями в дослідження космосу.
Однак Дж.Буш як головний посадовець США, який аж три місяці терпів космічний виклик Китаю, спрямований на ліквідацію американської монополії в космосі, а отже, і першості у використанні найкращих у світі промислових технологій, не міг більше чекати. І без рішення Конгресу США про додаткове виділення коштів для гідної відповіді Китаю космічному ризикнув 13 січня виступити перед NASA з обіцянкою виділити додатково ще 12 млрд. дол. Цим виступом, по суті перед нацією, Буш відповів Китаю жорстко, конкретно і наступально, чітко зазначивши, що США не мають наміру згортати космічний бізнес. Його сприйняли на ура. Американські громадяни теж не люблять бути другими, сповідуючи закладене з дитинства «все найкраще у світі — американське». Хоча тут довести це буде дуже важко.
Як політик, що розпочав передвиборну боротьбу, Буш зробив чудовий хід. Його виступ із посланням до Конгресу був таким самим впевненим і наступальним, як і перед NASA. Він просив головний орган країни виділити NASA додатково до бюджету 12 млрд. дол. У мене склалося враження, що Конгрес Бушу не відмовить. Його виступ тривав 54 хвилини: удвічі менше, ніж у радянських генсеків на партійних з’їздах. Та з 54 хвилин дев’ять (!) пішло на тривалі оплески, причому зал вітав президента стоячи. У цьому виявилася схожість із радянськими з’їздами — повне єднання лідера з нацією, хоча б на час виступу.
Здивував, більше того, вразив зумисне скромний виступ представника «Россавиакосмоса», заступника Миколи Моісєєва про те, що Росія, ухваливши наприкінці 2004 року нову космічну програму, буде готова почати пілотовану програму польотів на Місяць і Марс до 2015 року. Оце так відповідь! Виявляється, всі провідні космічні країни до виконання прориву в Сонячну систему готові. І є завершені технічні проекти нових аерокосмічних кораблів, здатних виконати це надскладне завдання. А коли врахувати, що орієнтовний бюджет «Росавиакосмоса» — трохи більше мільярда доларів, то закрадаються думки, що ракетно-космічні підприємства Росії згодні дати в борг державі космічні засоби для здійснення цих проектів, включно з будівництвом місячної бази.
Позиція Росії щодо будівництва місячної бази проста і зрозуміла: будувати разом спільний місячний дім. Погодяться з цим США і Китай? Мабуть, ні. Розмістити космічну зброю на Місяці буде неможливо через взаємний контроль.
Отже, все готове технічно й матеріально. Але якою мірою? Слід гадати, що початковою. Враховуючи досвід пілотованих польотів на Місяць, — щоб розпочати які, американцям знадобилося близько дев’яти років, — за термінами виконати ці проекти цілком реально. А за коштами? На думку фахівців, які порахували ще в минулому столітті вартість польоту до Марсу, це виллється у кругленьку суму — 45—47 млрд. дол., не враховуючи вартості будівництва місячної бази та місячних стартів для польотів до Марса й далі. Де взяти такі кошти? Дуже сумніваюся, що їх можна швидко вишукати. Втім, я не фінансист.
І останній штрих. Мої припущення про причини загибелі «Колумбії» 1 лютого 2002 р., опубліковані в «ДТ» за гарячими слідами («Розбір космічних польотів. Виконання NASA», № 8 (433), 1—7 березня 2003 року), підтвердилися доповіддю комісії під керівництвом адмірала Гемана. Нам залишається чекати, як розвиватимуться події, що обіцяють людству нові, майже необмежені можливості, у тому числі й зустрічі з іншими світами.