«Дзеркало тижня» — одна з небагатьох українських газет, що прагне не лише об’єктивно та всебічно висвітлювати досягнення у світі науки, а й аналізувати болючі точки організації наукових досліджень в Україні. Справді, тут накопичилося безліч проблем на всіх рівнях управління — від ради з науки та науково-технічної політики при Президенті України (яка взагалі не працює), Міністерства освіти і науки України, національних і державних академій наук до керівництва науковими установами та ВНЗ країни. Головні з цих проблем — низьке фінансування наукових та інноваційних досліджень (яке у кращі роки сягало 0,4% ВВП), слабка ефективність державної політики як щодо розподілу цих мізерних коштів, так і щодо проведення давно назрілих реформ.
Проте зараз ідеться про інше — про міру відповідальності авторів і редакції за некоректне, а у випадку зі статтею «Міра занепаду?» («ДТ», №45 (520), 2004 р.) образливе й упереджене ставлення до окремих героїв публікацій. Автор публікації О.Рожен, намагаючись відбити в зазначеній статті позитивні й негативні моменти роботи наукового департаменту МОН України, взяв інтерв’ю у двох його колишніх керівників — членкора НАН України С.Рябченка й академіка НАН України Я.Яцківа. Заради об’єктивності подаваного матеріалу автор мав або взяти інтерв’ю у всіх, хто знаходився біля керма цієї галузі, або викласти власне бачення роботи цього відомства за період «від Рябченка до Яцківа». З незрозумілої нам причини у статті нічого не сказано про періоди управління наукою академіком НАН України В.Сторижком, академіком НАН України В.Семиноженком, членом-кореспондентом НАН України С.Довгим. Як тоді зрозуміти назву статті? Занепад чого? Керівництва галуззю чи потенціалу галузі? Зрозуміло, що ні в кого з керівників цієї галузі, зокрема А.Гуржія, не було й немає злого наміру знищити цю важливу галузь, навпаки, кожний прагнув і робив (і нині робить) багато корисного у сфері організації наукових досліджень і інноваційної політики, законодавчих ініціатив, розвитку технопарків. У кожного з них було і є своє бачення «корисного та потрібного»... Не слід також забувати, що кожен із цих керівників працював у складі різних урядів, і питання ефективності управління науковою галуззю набагато глибше. Зокрема про результати роботи нинішнього керівництва не можна говорити поза контекстом діяльності нинішнього уряду в цілому.
На об’єктивну оцінку заслуговують пасажі, які дозволив собі автор публікації, характеризуючи і діяльність цього департаменту, й особисто А.Гуржія, — вони є недоброзичливими. Голослівно говорячи про докторський ступінь А.Гуржія, автор, котрий, як ми знаємо, дисертацій не захищав і не є фахівцем у галузі технічних наук, забуває про те, що вчений ступінь доктора наук присуджений А.Гуржію спецрадою одного з головних ВНЗ країни — НТУУ «КПІ». Якщо автор публікації хотів подискутувати на тему «проффесорів»-бюрократів, то це тема досить серйозна, краще було б надати слово голові ВАК України, член-кореспонденту НАН України В.Мачуліну, ректору НТУУ «КПІ» академіку НАН України М.Згуровському, незалежним експертам.
Складається враження, що оглядач «ДТ» образився, що А.Гуржій не дав йому інтерв’ю. Але ж талант журналіста саме й полягає у тому, щоб домогтися такого інтерв’ю, а не вихлюпувати свої емоції на сторінки газети. Тому широкому колу читачів так і не вдалося дізнатися, над чим узагалі працюють співробітники наукових департаментів МОН. На наш погляд, «ДТ» має вибачитися перед А.Гуржієм за образу честі та гідності громадянина України, щоб не доводити справу до суду.
Коментар відділу науки «ДТ». Серед відгуків на публікації, надісланих до «ДТ» науковцями й іншими читачами, лист Ірини Вавилової помітно вирізняється своєю тональністю. Його стиль дозволяє припустити, що він є неофіційною відповіддю МОН на публікацію у нашому тижневику.
Насамперед привертає увагу зауваження, що в статті не розказано про те, як керували науковою галуззю усі, хто знаходився біля її керма. Однак стаття у газеті не може бути всеосяжною. До того ж деяким керівникам раніше надавалася можливість поділитися своїми поглядами на цю тему. Так, у жовтневому номері «ДТ» опубліковано інтерв’ю з академіком В.Семиноженком.
Цілком згодні з пані Вавиловою щодо того, що журналіст не є фахівцем у галузі технічних, так само, як і біологічних, математичних та інших наук. Тому, якщо матеріал викликав у когось сумніви щодо внеску міністерського керівника в розвиток науки, автор готовий вибачитися і визнати, що пан Гуржій є видатним фахівцем.
У зв’язку з цим уточнюємо, що автор публікації лише передав точку зору інших учених. У тому, що вона не виняток, відділ науки здобув підтвердження від наших читачів. Ось що пише з цього приводу один із них, дійсний член НАНУ: «Із величезним задоволенням прочитав статтю про вченого від чиновників. Ж.Алфьоров називає їх «ученими з великої дороги». Я дуже добре знаю цю людину...» Гадаємо, не варто цитувати все, що пишуть на цю тему читачі, зокрема науковці. Відділ науки воліє присвячувати сторінки тижневика розгляду тенденцій в українській науці, а не достоїнствам або вадам окремих особистостей.
А от щодо зауваження І.Вавилової, буцімто талант журналіста, на її погляд, «полягає в тому, щоб домогтися інтерв’ю», треба зазначити, що відносини інтерв’юера та державного чиновника чітко регламентовані Конституцією і Законом України «Про інформацію». У статті 5 цього закону сказано: «Основними принципами інформаційних відносин є:
гарантованість права на інформацію;
відкритість, доступність інформації та свобода її обміну».
Далі в статті 47 того ж закону йдеться: «Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність, згідно з законодавством України.
Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:
необгрунтована відмова від надання відповідної інформації;
несвоєчасне надання інформації;
навмисне приховування інформації…»
Як бачимо, про талант журналіста, гнучкість у спині й інші достоїнства в цій статті нічого не сказано, водночас відповідальність чиновника прописана досить чітко.