Народ можна примусити
до слухняності, його не можна примусити до знання.
Конфуцій
«Найнебезпечнішим викликом, із яким людство зіштовхнеться в столітті, що почалося, буде проблема меж свободи. Їх необмежене розширення здатне спричинити безпрецедентну майнову нерівність й поляризацію суспільства, набагато жорсткіші від класової, оскільки чесноти, що дозволяють людині ввійти в «клас інтелектуалів», не можуть бути надані як привілей, а формуються протягом десятків років її свідомого життя», — так описують нову проблему російські дослідники М.Ільїн і В.Іноземцев у книзі «Мегатренды мирового развития» (2001).
У вирах «ліричної діалектики»
Подібно до того, із якою легкою бездумністю в період перебудови ми прийняли ярлик «менталітету», приліплений нам Заходом для пояснення відмінностей нашої поведінки від усталених норм цивілізованого суспільства, сьогодні ми оперуємо терміном «інтелект», що як чарівне заклинання повинен розчинити перед нами ворота в глобальне інформаційне суспільство. Оксфордський тлумачний словник визначає «інтелект» як спроможність розуму логічно мислити й одержувати знання. В Україні сьогодні нічому не приділяється так мало уваги, як здобуванню знань. Кількість дисциплін у школі, порівняно з радянськими часами, скоротилася. Найкращі шкільні педагоги йдуть у платні гімназії, де навчаються переважно діти «нових українців». У результаті здібні й талановиті дівчатка та хлопчики з малозабезпечених сімей уже з самого початку позбавлені якісного викладання. А вчителі з низьким рівнем підготовки, аби компенсувати свій сміховинний заробіток, вважають цілком прийнятною формою підробітку проведення приватних небезплатних консультацій для учнів, що на ділі є лише примітивним завуальованим здирством.
«Жуть!» — сказала б Еллочка-людожерка, дізнавшись про стан справ у нашій країні з вивченням економіки — сфери, що здобула найбільшу популярність у життєдіяльності людини в усьому світі. На дефіцит сучасних економічних знань у незалежній Україні відреагували традиційно: кількість вузів у період із 1985 до 2001 року зросла з 877 до 983, причому кількість вузів ІІІ—ІV рівня акредитації більше ніж подвоїлася. В умовах зростання попиту жоден національний вуз не може прогодувати себе, не пропонуючи економічні дисципліни, яких стало в десятки разів більше. Але чи можна при такому ажіотажі говорити про якісні зміни?
Яким же є викладання економіки? На жаль, лише потворним симбіозом із радянської політекономічної кальки й уривків перекладної західної літератури. Більш-менш систематизовані сучасні знання, які одержують наші молоді інтелектуали за кордоном, як правило, не знаходять збуту на українському освітньому ринку внаслідок дуже низьких зарплат, украй перевантаженого робочого графіка викладача, пригнічування ініціативи й цілковитої відсутності конкуренції через монополію колишніх радянських наукових авторитетів. «Науковими авторитетами» називаю нинішніх керівників вузів, кафедр, дослідних інститутів, котрі монополізували науку ще до розвалу СРСР. Більшість із них не володіють іноземними мовами й досі перебувають у рамках марксистської економічної логіки, вони не тільки не домагаються поліпшення оплати праці й умов роботи для своїх підлеглих, а й роблять їх дедалі нестерпнішими.
Додаткові гроші, «затребувані» системою, викладачі змушені добувати шляхом звалювання на себе дедалі більшого лекційного навантаження. Не маючи досить часу для підготовки своїх основних курсів, беруться читати паралельні. У результаті, починаючи вже з третього року навчання (а часом і раніше), студенти майже нічого нового не дізнаються і, як правило, втрачають інтерес до навчання. Неволодіння сучасними знаннями й методами, спроможними зацікавити студентів, компенсується адміністративними заходами. Адже досі в багатьох провідних вузах країни не викоренено контроль за відвідуванням, принизливі переклички, відкрите ображання студентів за те, що вони відмовляються зубрити й намагаються мислити, піддаючи сумніву чи критикуючи звичний для викладачів радянської системи догматичний стиль.
Не можна дорікати Україні за те, що не сформовано університетські традиції, закладені вже понад триста років тому (Києво-Могилянську академію створено 1694 року, Львівський університет — 1784-го, Харківський — 1804 року). Українських економістів ХІХ століття М.Тугана-Барановського, Н.Зібера, Н.Бунге визнано далеко за межами нашої батьківщини. Генеалогічні гілки лауреатів Нобелівської премії з економіки Мілтона Фрідмена й Саймона Кузнєца ведуть в Україну. Але, певне, найвідомішим українським ученим за кордоном сьогодні є Богдан Гаврилишин, котрий створив цілу низку дослідних організацій у всьому світі. Чимало наших співвітчизників обіймають керівні посади в найбільших міжнародних фінансових організаціях. Тож було б несправедливо звинувачувати українців у відсутності працьовитості й аналітичного складу розуму. Здавалося б, часи культу особистості давно минули, можливості для збору інформації — необмежені, а середовище «економіки перехідного типу» більше ніж сприятливе для допитливого розуму дослідника й пошуку оригінальних наукових відкриттів. То в чому ж річ?
Немає багатства — не буде і знання?
Відповідь буде не настільки лаконічною: по-перше, для одержання й осмислення нових знань учені не повинні перейматися буденними матеріальними проблемами й бути залежними від повсякденної «текучки». Творець повоєнного економічного порядку в Німеччині, Людвіг Ерхард, у своїй роботі «Добробут для всіх» (1956) стверджував: «Бідність є найважливішим засобом, щоб змусити людину духовно зачахнути в дрібних матеріальних щоденних турботах. Можливо, генії можуть піднятися над цією потребою; а загалом матеріальні проблеми роблять людей дедалі менш вільними».
Ні держава, ні тим паче приватний сектор в Україні не виявляють належного інтересу до фінансування знання. Бюджетні «дослідні інститути», що існують при окремих органах державної влади, не мають ні коштів, ні «високих» стимулів для проведення якихось досліджень. Нечисленна талановита молодь, що працює в них заради одержання ученого ступеня, виконує рабські обов’язки з обслуговування «наукових» амбіцій свого начальства, підробляючи на життя де доведеться «на стороні». При цьому виникають нові й нові заклади, фінансовані іноземними «благодійними» організаціями, основне завдання яких полягає не в поглибленні аналізу, а в якнайшвидшому «прокручуванні» виділених на проект грошей. Багато з них перетворилися на годівниці для високопоставлених чиновників, що вийшли на пенсію. Більшість таких інститутів очолює та сама номенклатура, зведена в ранги академіків і професорів.
По-друге, після розвалу Союзу в Україні ніяких якісних поліпшень у науці не відбулося. Сьогодні в Україні захист дисертацій перетворився на налагоджений механізм викачування грошей з охочих одержати учений ступінь. ВАК необгрунтовано залишається останньою інстанцією із присудження наукових ступенів. Невже думки вченої ради мало? Дивно, що терміни захисту фіксуються в момент розсилання авторефератів незалежно від надходження можливих негативних рецензій (хоча такі, за існуючої системи, навряд чи взагалі можливі). Неприпустимо, що рецензенти підписують готові болванки рецензій, як правило, навіть не знайомлячись із роботами. Ганебно, що під час публічного захисту професура лише зачитує запитання, заздалегідь підготовлені здобувачем ученого ступеня...
У Німеччині, приміром, виконане дослідження (цілком, а не десятою частиною!) направляється двом рецензентам, відповіді котрих чекають інколи роками, зате будь-які спроби прискорення або тиску на рецензентів можуть бути жорстко припинені. Такий суворий підхід є загальновизнаним. Тож деякі іноземні пройдисвіти, палко жадаючи додати для солідності до регалій на своїй візитній картці абревіатуру «Dr.» або «Ph.D.», клюють на нашу «халяву» та їдуть захищатися в Україну. Добре що учені ступені, на відміну від українських дипломів про вищу освіту, поки що без обмежень визнаються в світі. Чи надовго?
Думка про те, що свобода й нагромадження знань залежать від грошей і матеріального добробуту, не раз зустрічається в дослідженнях про походження сучасної західної цивілізації. Англійський історик Генрі Бокль в оригінальній праці «Історія цивілізації в Англії» (1861) писав: «Без багатства не може бути дозвілля, а без дозвілля не може бути знання». Французький історик Фернан Бродель в дослідженні «Матеріальна цивілізація, економіка й капіталізм XV—XVIII ст.» (1979) наголошував: «Немає багатства — немає і свободи вибору, немає можливостей змін».
У Росії вже працює ціла низка дослідних інститутів із багатомільйонними доларовими бюджетами як, приміром, Бюро економічного аналізу, створене з ініціативи А.Чубайса, Інститут фінансових досліджень під керівництвом А.Вавілова, Інститут економічного аналізу, очолюваний А.Ілларіоновим, і ряд інших. Гірко визнавати, що флагман української економічної науки — Інститут економічного прогнозування НАНУ — має у своєму розпорядженні річний бюджет трішки менший від мільйона гривень, маючи при цьому в 5—6 разів більше наукових кадрів, ніж вищезгадані російські інститути.
Дедалі популярнішим у світі стає створення дослідних інститутів при центральних банках. Такі інститути успішно працюють у таких країнах, як Японія, Фінляндія, Англія, Швейцарія, Німеччина, Чехія та Росія. Поки що ініціатива щодо створення аналогічної структури при Національному банку України не знаходить підтримки. У справі створення незалежних дослідних інститутів в Україні хоч і спостерігаються певні зрушення, але затребуваність наукового аналізу залишається вкрай низькою.
* * *
Україна має шанс вирватися з середньовіччя, проповідуючи те, на чому тримається весь світ: прогрес — у знанні. Тож усі, хто хоче жити гідно та благополучно в нашій країні, а не далекому зарубіжжі, повинні об’єднати зусилля у своєму прагненні піднятися над безпросвітним самовдоволенням сірості й безкультур’я. Альтернативою може бути лише повільне самотнє згасання будь-яких інтелектуальних починань, якими й так не дуже багате наше вітчизняне наукове середовище.
Об’єднання напівграмотного світового пролетаріату вже принесло свої очевидні плоди... Як з’ясувалося, куховарки не можуть керувати державою. Але поки найосвіченіша частина суспільства залишатиметься незгуртованою, іншої влади не буде. Принаймні над цим варто замислитися.