«Мене охоплює жах від реального стану справ...»

Чорний гумор Миколи Томенка викликав шоковий стан ледь не в половини співробітників Національної академії наук України. Там вирішили, що слідом за реплікою віце-прем’єра про закриття НАНУ, висловленою чи то жартома, чи то всерйоз, їй справді настав кінець. Звісно, ще більше захвилювалася ціла армія дійсних членів галузевих академій, які одержують за звання дуже пристойні (як для нашої країни) гроші...

Принаймні на круглому столі у невтомного Ярослава Яцківа академіки НАНУ до слів Миколи Томенка поверталися не раз, а заодно шукали вихід зі справді скрутного становища. Адже сьогодні вже ні для кого не є таємницею: у тому вигляді, в якому існує у нашій країні наука, вона вже нікого задовольнити не може...

Тема «хто винен», на щастя, не порушувалася, а питання «що робити?» лунало раз по раз. Пошуки були болісними. Можливо, скептики вирішать, що висловлене на круглому столі свідчить лише про катастрофічну «розруху в головах» присутніх, згідно з відомим висловом літературного героя професора Преображенського. Однак, незважаючи на сум’яття у душах провідних українських науковців, котрі зібралися у Білій вітальні НАНУ, врешті-решт удалося дійти спільного рішення і навіть намітити деякі кроки з виправлення ситуації. При цьому діяти наполегливо та швидко, оскільки, на думку загалу, ситуація така, що другого шансу в доступному для огляду майбутньому може й не випасти. З-поміж іншого учасники зустрічі підтримали ідею переговорів з провідними представниками влади.

Як розвиватимуться події в управлінні наукою — там, де вже давно ніхто нічого доброго не чекає, побачимо. А поки послухаймо тих, хто готовий запропонувати конкретні рішення, щоб зрушити українську науку з мертвої точки.

На прохання відділу науки «ДТ» на запитання відповідають видатні українські біологи, дійсні члени Європейської академії наук професор Олексій ВЕРХРАТСЬКИЙ, який нині працює у Великобританії, і професор, дійсний член НАНУ Олег КРИШТАЛЬ з Інституту фізіології імені О.Богомольця НАНУ.

— Звичайно, на Академію наук чекають великі зміни у зв’язку зі зміною політичної ситуації у країні, — вважає Олег Кришталь. — Та я б хотів зазначити: Національна академія наук — це Академія з великої літери, і хоч би що про неї казали, скільки б не критикували, її треба зберегти. Адже у будь-якій будівлі є фундамент і руйнувати його не можна. Усередині ж цієї будівлі справді потрібно здійснити великі перетворення. Хоча нині хотілося б обговорити не стільки долю НАНУ, скільки долю науки як такої в Україні.

— Олегу Олександровичу, тоді давайте домовимося про терміни, адже в НАНУ, часто не без заміру, під словом «наука» мають на увазі різне. Одначе ж фундаментальна наука дуже відрізняється від прикладної. Крім того, є ще наука, яку чомусь вимовляють у множині — «суспільно-політичні науки». Про що говоритимете ви?

— Тільки про ту частину, що називається фундаментальною наукою. До речі, у світі її дуже точно називають «краєм леза». Тобто в тому науковому клинку, що розсікає світобудову, є й інші частини, але фундаментальна наука — край, що ріже. Ось про долю цієї найважливішої частини «клинка» в Україні й те, щоб він не затупився, я й говоритиму.

Мій рецепт виправлення становища в нашій науці є дуже простим — наука має стати такою, якою вона є у розвинених країнах, тобто справжньою. Від цього буквально залежить доля країни. Винятків тут немає. Факт очевидний хоча б тому, що добре живуть люди лише в тих країнах, де є справжня наука. Значна частина нових знань виробляється у США, менша — у ЄС і Японії. Це 90 відсотків світової науки...

— Тобто щастя в сучасному розумінні цього слова без науки в країні неможливе?

— Нація — соціальний організм. І в нього так само, як і в організму індивідуального, є свої органи. Фундаментальна наука — це мозок соціального організму. Якщо її немає, значить, нація являє собою неповноцінний організм, позбавлений мозку.

— Директори інститутів, науковці не приховують, що в НАНУ дев’яносто (якщо ви оптиміст, то сімдесят) відсотків співробітників давно не займаються наукою. Що робити — адже це катастрофа?

— Справді так. Окрім того, ситуація погіршується. І річ не в тім, що на науку виділяють мало коштів — у нинішньому стані вона взагалі не заслуговує на народні гроші. Скажу більше: якщо давати гроші на науку в Міністерство освіти і науки, НАНУ тощо, це будуть гроші, викинуті на вітер. Візьмімо останній приклад із виділенням Кабінетом міністрів Януковича N мільйонів на розвиток науки. Як вони були розподілені, кому і за яким принципом?

Якщо за гамбурзьким рахунком перевірити результати вітчизняної фундаментальної науки, то виявиться, що й перевіряти нема чого. Її результативність наближена до нуля.

— Як змінити ситуацію?

— Парадокс у тому, що зробити це неважко. Необхідно лише одне — хотіти це зробити! Потім здійснити повну інвентаризацію і встановити, що ще збереглося. Науковий потенціал — це набір особистостей, здатних робити науку.

Тому якби Україна раптом схотіла мати та розвивати справжню біологію і навіть кинула на це необмежені кошти, нічого б із цього не вийшло — лише колосальна розтрата.

— Цей ваш висновок, Олегу Олександровичу, дуже відрізняється від загальноприйнятого в наукових колах країни. Колись навіть виникла дискусія у пресі: чи можна замінити Ейнштейна науково-дослідним інститутом? І ті, хто сперечався, дійшли висновку: можна... Прибічники цього погляду стверджують: дайте грошей і тоді... Правда, що саме тоді — чіткої відповіді зазвичай не чути. Чи можете ви дати рецепт, як зробити, щоб у нас усе-таки з’явилася біологія, за яку не було б соромно?

— Потрібно виявити тих громадян нашої країни, котрі довели, що можуть робити науку. І довели це не чиновникам у Міністерстві науки або чиновникам у НАНУ, а світовій науковій спільноті. Ці громадяни мають стати об’єктом якнайпильнішої державної уваги. Вони мають одержати європейські зарплати вже завтра. Коли я кажу «завтра», маю на увазі не через рік або два, а через лічені місяці. Вони мають одержати гідне фінансування на свої проекти.

— Ваша діяльність у науці фінансується найпрестижнішими закордонними грантами. Чи достатньо цих коштів, щоб не почуватися ізгоєм, який перебуває на світовій периферії науки?

— Ні, недостатньо. Без державної підтримки я, як і мої колеги, нічого, за великим рахунком, не зможу зробити.

— А хто в Україні сьогодні може робити науку?

— Найстрашніше, що імен майже немає. У принципі, біологія була у великому загоні. Є фахівці, які просунулися на Заході, здобули там ранг професорів. Таких людей набереться близько двох десятків. Вони мають утворити стратегічний кістяк для України, щоб він далі обріс м’язами.

Хочу нагадати: в середині 90-х ми з академіком Юрієм Глєбою, будучи членами Європейської академії, дістали її згоду на незалежну та безкоштовну експертизу нашої науки. Це був воістину царський дарунок для української науки. Однак цю ініціативу глибоко поховали в НАНУ. Тут не наважилися подивитися на себе в об’єктивне дзеркало!..

Проте сама ідея жива, оскільки нічого іншого для нормального функціонування науки ніхто не вигадав і вигадати тут в принципі не можна. 2001 року парламент України прийняв рішення, відповідно до якого половина фінансування нашої науки розподілятиметься через гранти. Та система оцінювання при цьому грунтувалася на залученні українських-таки вчених, що не є самодостатньою системою для такого роду оцінювання. На Заході в роботі панелей — організацій, що розподіляють гроші, беруть участь кращі міжнародні сили. Без об’єктивного оцінювання розподіл коштів у науці є фільчиною грамотою. Підтримувати необхідно лише те, що справді продукує нові знання. Ми маємо позбутися імітації і залишити тільки справжнє.

— Усе, що ви сказали, — фактично вирок НАНУ в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує...

— У нинішньому вигляді, звичайно. Однак я не хочу зараз обговорювати процеси розпаду, необхідно обговорювати процеси розвитку, адже щойно вони розпочнуться, ними ж визначатимуться і процеси розпаду. Отже, головне нині — забезпечити розвиток науки, оскільки без нього не буде становлення повноцінної української нації. Потрібно знайти «осередки опору», де живе справжня життєздатна наука, і ці осередки підтримати. Це схоже на те, як організуються заповідники. Протягом року необхідно створити Національні центри науки і подивитися — чи зможемо ми наявними силами покрити принаймні основні напрями, щоб на кожному з них теплився вогонь справжньої науки, котру як таку визнають скрізь.

Ось і вся реформа. Та вона необхідна, без неї ніяких грошей науці давати не слід, винятки — соціальні потреби. Інакше вона не здатна їх адекватно використовувати.

— І хто може очолити процес?

— Це не одна людина — в усьому світі цим займаються групи людей. У нас це мають бути інтернаціональні групи з наших учених, українських учених, які працюють за кордоном, і закордонних дослідників. Та це мають бути (знову ж таки наголошу!) справжні вчені. У принципі, вони мають бути підзвітними державі, тобто Кабінету міністрів.

— У межах якої організаційної структури?

— Не знаю, я не фахівець у галузі розбудови держави. Проте твердо переконаний: якщо ці кроки не буде розпочато, все розлетиться до останку. Вважаю, дослідницька діяльність в Україні нині — то переважно імітація наукової діяльності з жалюгідними — ні! зі смішними результатами...

— Вочевидь, таким є сумний наслідок наукового консерватизму. Олегу Олександровичу, ви є другим за цитованістю українським ученим — світовою величиною. До вашої думки у президії НАНУ прислухаються?

— Мене жодного разу в житті не запросили на доповідь до президії НАНУ. До речі, абсолютно не потерпаю від цього, оскільки знаю — це не те місце, де можуть оцінити науку. Чимось така ситуація нагадала, як мене двічі в житті запрошували в ЦК КПУ. Щоразу я сподівався — кличуть, аби поговорити про перспективи розвитку біології. Однак обидва запрошення... були пов’язані з долею нащадків представників влади...

— А можливо, хтось у МОН зацікавився, як обстоять справи у найперспективнішій науці ХХІ століття?

— Їх, як і Національну академію наук, усе це, вочевидь, анітрохи не цікавить. Узагалі ж мені ще гріх нарікати — я перебуваю у привілейованому становищі людини, яку вже багато років підгодовують дядечко Сем і Європейський Союз. Та як бути іншим моїм колегам?

Мені відомі молоді люди, котрі приїздять в Україну зі своїми грошима з Заходу, щоб спробувати організувати тут лабораторію. Витративши на це кілька місяців, вони їдуть назад, оскільки їм не створюють ніяких умов. Вони не бачать зустрічного руху з боку держави.

Якщо подивитися на держави колишнього соцтабору, які вже увійшли до Європи, — Чехію, Польщу, Угорщину — у них були ті ж самі проблеми. Та вони їх успішно долають. Тож нам нічого не потрібно вигадувати — необхідно подивитися, як вони це роблять, і стати на конвеєр, на якому стоїть увесь цивілізований світ.

Я живу в Україні і збираюся у цій країні померти. А коли так, то хочу, щоб моя справа продовжувалася, і моя країна мала повноцінний мозок та могла вирішувати свої питання самостійно. Утім, усе це досить тривіально...

— На жаль, половина президії НАНУ і значна частина МОН зустріне в штики ці «тривіальні» думки й усіляко їх спростовуватиме. Або ще гірше — зробить вигляд, що ігнорує їх... Та ми ж не завжди були такими короткозорими — у 30-ті роки при нестерпному режимі та злиденному житті в нас була світового рівня фізика, блискучі інститути. У результаті, коли режиму знадобилася атомна бомба, її виготовили дуже швидко. Коли знадобилися ракети, професіоналізму фізиків, хіміків, математиків для їх створення вистачило. Все це було наслідком розвитку тієї фундаментальної науки, про поховання якої ми ведемо розмову. Чому тоді могли, а нині (хоча ми багатші, ніж тоді) не можемо?

— Наука в Союзі, коли він ставав світовою імперією, націлювалася на результат. Тоді розуміли — результат наукових пошуків має бути кращим у світі. Де потрібно було зробити стратегічне зусилля, там воно робилося. Для цього нічого не шкодували. Результати не змусили себе чекати.

— На якому напрямі нині Україна має зробити таке стратегічне зусилля?

— Безумовно, стратегічним напрямом сьогодні є нова біологія. До речі, три дні тому людині, котра клонувала Доллі, дозволили клонувати людський ембріон. Це доленосна новина для людства. Україна має не пошкодувати ні сил, ні коштів, щоб стати на один рівень із іншими країнами у галузі біології. Я не говоритиму про інші науки — нехай фахівці скажуть, що сьогодні є для них стратегічно важливим.

Однак за що я ручаюся стовідсотково — Україна повинна мати справжню біологію. Не кажу — першокласну, найкращу в світі, я кажу: просто справжню біологічну науку, яка вже визначає і визначатиме в доступному для огляду майбутньому всю лінію розвитку людства. Нова біологія — це нова медицина, нове сільське господарство, нове середовище існування. Тобто три кити майбутнього, на яких грунтується все.

Мене охоплює жах від реального стану справ у цій галузі в нашій країні, на жаль, необхідно збирати з миру по нитці. Треба оголошувати всесвітній заклик до українців...

— І, відповідно, росіян, євреїв, татар і всіх тих, хто ще має бодай якесь бажання працювати в Україні.

— Цілком правильно! Світовий заклик. Потрібно запрошувати справжніх фахівців і домовлятися, щоб вони керували лабораторіями навіть за сумісництвом. Треба йти на все. І це необхідно робити сьогодні. А не завтра! Я нічого не вигадую — так чинять у всьому світі. Я є членом спостережних рад двох провідних інститутів у Центральній Європі і належу до десятки людей, які визначають, хто керуватиме цими інститутами в наступні роки. Так от у ці інститути держави вкладають стільки грошей, скільки потрібно для науки.

Уперше за історію незалежної України в нас з’явилася політично мотивована влада, з якою можна вести діалог. Розраховую на те, що вона почує мої слова. Приміром, щоб наш інститут працював по-справжньому, необхідний віварій, на який буде потрібно не менш як 300—400 тисяч доларів плюс інші витрати. Тобто потрібно кілька мільйонів, щоб в Україні мати Національний центр фізіології. Наука — дороге задоволення…

P. S. Як тут не згадати відповідь незабутнього Шури Балаганова на запитання Остапа Бендера: «Скільки вам потрібно для повного щастя?» Це щодо питання про дорогу науку і про те, чи може Україна її собі дозволити? Може! Україною роз’їжджають «майбахи». А ще дорогами возять наших нещодавно розбагатілих співгромадян дуже дорогі «ягуари», «бентлі» та безліч суперпозашляховиків. Так от «стайня» кожної з цих марок розкішних автомобілів коштує набагато більше, ніж національний центр із кожного з найважливіших напрямів науки. Якщо влада думає про майбутнє своїх дітей у цій країні, вона має створити такі умови, щоб олігархам більше хотілося обладнувати наукові центри та ермітажі, ніж змінювати автомобілі та літаки.

Адже в наших сусідів (не росіян, а поляків) машин у містах більше, але вони простіші. Чиновник тут не жирує, і країна швидко розвивається. До речі, й наука теж. Чому ми цього ніяк не збагнемо?