Інститут географії, Інститут математики Національної академії наук — це тільки початок списку наукових установ, існування яких опинилося під загрозою. Причина, як відомо, банальна — офіси в центрі міста. Наступна ластівка — Інститут матеріалознавства. Тут інтерес викликала територія в гектар із невеличким на Микільській Слобідці. Рішенням правління НАНУ лабораторію базальтових волокон просто розпустили. І якщо раніше провина безпосередньо лежала на органах місцевого самоврядування, то в цьому разі земельну ділянку звільнили свої ж колеги з наукових кіл.
Що ти зробив для науки?
Лабораторію базальтових волокон Інституту проблем матеріалознавства при НАН України було ліквідовано постановою президії НАН України від 28.09.2005 №190. Кому це знадобилося? Комусь, хто заявить права на приміщення лабораторії та земельну ділянку розміром трохи більше від гектара за адресою: вул. Каховська, 64. Якщо ще не заявив. Оскільки пунктом 6 цієї постанови віддано розпорядження керсправами НАН України в місячний термін по завершенні ліквідації Науково-дослідної лабораторії базальтових волокон вирішити питання про приміщення та земельні ділянки за вказаною вище адресою.
Керувалася НАНУ суто меркантильним інтересом — продати ділянку землі, чи за її діями стоять більш грандіозні плани з освоєння технологій базальтових волокон — судити складно, якби не той факт, що даний приклад є всього лише ланкою в ланцюзі аналогічних подій. До цього — ще 2004 року — частину території в центрі Києва (вул. Терещенківська) втратив Інститут математики НАНУ. Причина — будівництво на цьому місці офісно-спортивного центру (автор проекту — Сергій Бабушкін). Не будемо коментувати історико-культурну цінність майбутньої споруди в самісінькому центрі столиці. Проблема не стільки у відсутності смаку у місцевої влади, скільки у відсутності порядності в чиновників.
Адже аналогічна історія відбувається не тільки з науковими відомствами. Відомий скандал із приміщеннями Києво-Печерської лаври і ряд інших більш-менш резонансних. Важко сказати, хто винний — місцева влада, яка підштовхнула чиновників від науки до продажу майна, чи самі вчені, які не вдарили вчасно на сполох.
Академія наук досі виступає монопольним лобістом інтересів науки. А чи лобістом? За останні роки НАНУ було видано всього кілька монографій. Одна з них — книга з фалеристики члена-кореспондента НАНУ, екс-віце-прем’єра Дмитра Табачника вартістю близько 400 тис. гривень. На ці кошти можна видати до 40 наукових монографій. Гроші знаходяться на періодичні ремонти будинків і утримання машин для потреб дирекції, але їх бракує на закупівлю літератури, командировочні витрати й матеріальне стимулювання активно працюючих учених. У зв’язку з цим виникає запитання: на який політичний запит відповідає система Академії наук, якій дозволяють безбідно вмирати протягом десятиріч? Варто державі хоронити мерців за свій рахунок чи настав час кардинально реформувати систему
В епоху змін
Криза, в якій опинилася вся пострадянська наука в 1990-ті роки, була кризою системи. У СРСР усе було ясно: природні дисципліни були покликані обслуговувати оборонний комплекс (дві третини потужностей усього наукового потенціалу), а гуманітарні — викривати буржуазну ідеологію. Тому рівень життя вчених був відносно високий, а престижність професії виражалася в культі науково-технічного прогресу.
Неефективність радянської системи багато в чому пояснювалася її організаційною заплутаністю і винятковою бюрократизацією. Як і держапарат, наука перетворилася на годівницю. В нових умовах крайньої обмеженості фінансування існування секторів і інститутів, а також кураторство паралельних владних структур вилилося в розпорошення і без того невеличких коштів. У результаті більша частина НДІ почала жити від гранту до гранту.
Державі розбиратися в тонкощах тоді було ніколи. Фінансування й інші преференції визначали в залаштункових сутичках особистих і групових амбіцій. У результаті відсутність коштів і чітких уявлень про завдання науки призвела до повного підриву авторитету наукової діяльності. У суспільстві змінилися пріоритети.
Як наслідок — деякі НДІ давно зникли в ході перебудованих процесів, інші (і їх більшість) ледь животіють в очікуванні держзамовлення та держпідтримки, втрачаючи кадри й потенціал, а деяким, попри всі мінливості ринкових реформ, удалося не просто вижити, а й навіть підвищити якість.
Таким яскравим прикладом можна вважати долю базальтових технологій, уламку радянської наукової бази всесоюзного ВПК. 1987 року розроблені Інститутом проблем матеріалознавства АН УРСР теплоізоляційні матеріали на основі базальтових волокон висували на конкурс республіканської премії з науки і техніки. Актуальна технологія і зараз. Сфери застосування матеріалів із базальтового волокна: енергетика, машинобудування, авіаційна промисловість, суднобудування, автомобілебудування, металургія, хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів. Всі галузі широко представлені в Україні. Причому це далеко не повний перелік сфер застосування базальтових супертонких волокон (БСТВ).
Що особливо цікаво — БСТВ виробляють із базальтових порід, а простіше — з щебеню. З піввагона базальтової породи можна зробити до 30 вагонів волокна. Постачальники різних теплоізоляційних матеріалів стверджують, що попит на даний товар в Україні щороку зростає на 20—30%. Одна з основних причин — необхідність впровадження енергозберігаючих технологій. Про актуальність проблеми нагадувати зайвий раз, схоже, не варто.
Водночас світова практика показує: потенціал використання БСТВ значно ширший, ніж ми маємо в Україні нині. Причина — недостатня науково-технологічна база, яка дозволяє застосовувати матеріали в згаданих вище галузях — авіації, машинобудуванні, енергетиці, як це практикується в усьому світі.
Дотепер базальтові волокна не затребувані в повному обсязі в зв’язку з невеликими обсягами виробництва й асортименту порівняно з імпортною продукцією. Конфлікт інтересів вітчизняного і закордонного виробника можна вирішити, розвиваючи українську базальтоволокнисту промисловість. Але для цього необхідний фаховий науково-технічний супровід. Тепер на ньому поставили великий, жирний хрест.
Із благодійності
в корпоративне інвестування
Втім, рецепт виживання у вітчизняної науки є. І це аж ніяк не бюджетне фінансування, адже український бюджет, поза всяким сумнівом, цей віз не витягне. Рецепт — зацікавленість бізнесу в науці.
Прикладів безліч. Візьмемо ближній до нас — російський. Ще кілька років тому дослідники випадків корпоративної філантропії в Росії відносили пожертвування на науку до найменш популярних підприємницьких витрат. Тепер же майже кожна велика російська компанія вважає за свій обов’язок підтримувати прикладні та фундаментальні дослідження, а благодійні фонди наукової спрямованості стали рости як гриби.
Корпоративне фінансування науки — це не благодійність. У кожному конкретному випадку переслідуються цілком певні цілі. По-перше, іміджева складова. Західні аналітики стверджують, що в останні роки 83% споживачів при виборі послуги орієнтуються на соціально відповідальні компанії. На благо корпоративному іміджу йде і безпосереднє залучення до бізнесу авторитетних учених. У компанії IBM свого часу працювали чотири нобелівські лауреати, автори винаходів у галузі фізики твердого тіла.
По-друге, власні потреби. Фінансувати свою науку значно дешевше, ніж годувати західні сервісні компанії, які продають наукові рішення. Ефективність такого вкладення коштів підраховується просто — західний учений працює за річну зарплату в 100 тис. дол., у той час як наш професор виконує подібні завдання за 10 тис. дол. на рік.
А тепер що стосується нашого випадку — окремої лабораторії чи, приміром, науково-дослідних центрів. Утримувати їх не дуже обтяжливо. Штат такого НДІ зазвичай не перевищує 100—200 чоловік, а використовувати в інтересах галузі можна за спрощеним сценарієм: якісні послуги тут надають за прийнятними цінами.
Резюмуючи, відзначимо, що рецепт для виживання української науки є. Дозріли і всі передумови для його реалізації — необхідність інновацій, впровадження енергозберігаючих технологій і раціоналізації бізнесу.