Здесь ястреб гнездовья
строит,
Здесь тайная свадьба сов
Да стынет в траве астероид,
Хранимый забором лесов.
Е.Багрицький
У червні 1908 року в атмосферу нашої планети влетіло невідоме космічне тіло, що його згодом назвали Тунгуським метеоритом. Воно вибухнуло в сибірській тайзі і... зникло, залишивши по собі повалений жахливою силою ліс, тайгову пожежу й незвичайно світлі ночі. Це було щось на кшталт космічного поцілунку, який зачарував багатьох дослідників. До них належав і вчений-медик, академік РАМН і РАЄН Микола Васильєв, який сорок років, до кінця свого життя, вивчав цей феномен, намагаючись зрозуміти, що за досі небачений гість навідався в тайгу: метеор, комета, згусток антиречовини, плазмоїд, артефакт?
Проблемі тунгуського феномена присвячено й останню книжку Васильєва «Тунгуський «метеорит». Космічний феномен літа 1908». Її видало до 95-річчя цієї події харківське наукове видавництво «Акта».
...і роздвоїлося небо
30 червня 1908 року близько 7 години ранку за місцевим часом над територією півдня й центру Сибіру за ясної погоди пролетіла велетенська вогненна куля, яскрава, як Сонце. У глухій тайзі біля річки Підкам’яна Тунгуска на висоті 5—8 кілометрів вона вибухнула, і цей гуркіт чули за тисячі кілометрів від місця події. Жахливої сили вибух, порівнянний за потужністю з сотнями хіросимських атомних бомб, зафіксовано в сейсмо-, баро- й магнітограмах різних спостережних пунктів. На території 2150 квадратних кілометрів було повалено дерева, спалахнула лісова пожежа. І ще кілька днів по тому на всій північній півкулі населення різних країн дивували світлові аномалії, що ввійшли в історію під назвою «світлих ночей» літа 1908 року.
«...щойно я замахнувся сокирою, щоб набити обруч на діжку, як раптом на півночі ...небо роздвоїлося і в ньому широко й високо над лісом з’явився вогонь, що охопив усю північну частину неба, — так описує свої враження один з очевидців, місцевий російський житель Сємьонов, який перебував на той момент у факторії Ванавара, за 65 кілометрів від місця вибуху. — У цей момент мені стало так гаряче, наче на мені зайнялася сорочка. Я хотів розірвати і скинути з себе сорочку, але небо зімкнулося й пролунав сильний удар. Мене скинуло з ганку сажнів на три... Після удару пішов такий гуркіт, неначе з неба падало каміння або стріляли з гармат, земля двигтіла, і коли я лежав на землі, то притискав голову, рятуючись, щоб каміння не проломило голову. У той момент, коли розкрилося небо, з півночі пронісся гарячий вітер, як із гармати, що залишив на землі сліди у вигляді доріжок. Потім виявилося, що багато шибок у вікнах вибито, а на коморі переломило залізну закладку для замка дверей».
В інших спогадах — а загалом їх зібрано близько семисот — очевидці відзначали, що людей, котрі спали в чумах, «піднімало в повітря», «кидало вбік». При цьому «спалило оленів», «кінчало собак», «валило ліс», «валило чуми», «палило тайгу», «падали коні», «печі потріскалися», «вода в ріці Чуні захиталася», «земля під ногами ходила» тощо. Були жертви й серед людей. Селяни села Кареліного навіть послали делегацію в місто до місцевого протоієрея, щоб дізнатися, чи не надходить кінець світу і як до нього готуватися.
Масштабність картини вразила й першого дослідника феномена Леоніда Кулика, який приїхав у цей район 1926 року.
— Я досі не можу розібратися в хаосі вражень, пов’язаних із цією екскурсією, — писав він. — Більше того, я не можу уявити собі всієї грандіозності картини цього виняткового падіння. Не видно звідси, з нашого спостережного пункту, й ознак лісу, все повалено та обпалено. ...І моторошно стає, коли бачиш десяти-двадцативершкових велетнів, переламаних навпіл, як очерет, із відкинутими на багато метрів на південь вершинами.
Космічний корабель?
Л.Кулик до початку Великої Вітчизняної війни побував у цілій серії героїчних експедицій, під час яких вдалося визначити місце події, здійснити аерофотозйомку, опитати свідків і побудувати базу для польових досліджень, яка називається «хата Кулика» й використовується досі. Проте метеорита так і не знайшли — на місці гаданого падіння були болота. Потім почалася війна, Леонід Кулик загинув, і про Тунгуський метеорит забули.
Знову загострив інтерес до загадки письменник-фантаст Олександр Казанцев, опублікувавши 1946 року в часописі «Вокруг света» оповідання «Вибух». Тут він у художній формі вперше висловив припущення про те, що Тунгуський «метеорит» був не природним космічним тілом, а інопланетним кораблем з атомним двигуном, який із невідомої причини вибухнув при входженні в атмосферу Землі. Хоч як дивно, але вигадка письменника викликала бурхливу реакцію астрономів на чолі з академіком В.Фесенковим і спонукала їх розпочати публічну дискусію. На гребені цієї полеміки Комітет із метеоритів АН СРСР вирішив ще раз повернутися до польових робіт у зоні катастрофи, аби підтвердити наявність метеоритного кратера й розпиленої космічної речовини і цим назавжди розвінчати шкідливі фантазії.
Та поставити наукову крапку на цій історії не вдалося. З гіпотезою про атомний вибух довелося попрощатися — ніяких ознак променевої хвороби в населення виявлено не було. Але з чим тоді пов’язано геомагнітний ефект? Експедиція Академії наук 1958 року цілком підтвердила ідею Казанцева про надземний вибух, але ні кратера, ні залишків метеорита не виявила. Куди ж поділося багато тонн речовини, яка викликала такі великі руйнування?
Два життя
Микола Васильєв прожив два паралельні життя. Перше було довшим — народжений 1930 року в родині біологів, хлопчик-вундеркінд сягнув вершин ученого-медика зі світовим ім’ям, звання академіка й посади заступника директора з науки НДІ онкології в Томську, а потім НДІ мікробіології та імунології в Харкові. Коло його наукових інтересів охоплювало мікробіологію, імунологію, онкологію, епідеміологію. Серед перших Васильєв почав вивчати питання еволюції імунітету, вплив на імунну систему людини геліо-географічних чинників і техногенних екстремальних впливів. Серед перших припустив, що ліквідація «класичних» інфекцій визволяє в біосфері екологічні ніші для нових збудників хвороб.
У цьому житті все йшло відповідно до заведеного академічного порядку — пріоритетні дослідження, численні учні, публікації, монографії, конференції та орден «Знак Пошани».
Паралельно було прожито ще одне життя — у просторі тунгуського феномена. Воно було коротшим від першого, оскільки розповідь про «космічний корабель», який зазнав катастрофи в глухій тунгуській тайзі, Васильєв почув тільки 1958 року, вже асистентом кафедри Томського медичного інституту. Почув і «захворів» на грандіозну загадку. З 1962 року й до останніх днів свого життя він був незмінним керівником Комплексної самодіяльної експедиції (КСЕ), яка стала унікальним міждисциплінарним інститутом на громадських засадах союзного, а згодом і світового співтовариства дослідників тунгуського феномена.
Заповідник таємниці
Можливо, якби не було Васильєва, тунгуські дослідження згорнули б ще 1962 року. Після чергової експедиції представники Комітету з метеоритів АН СРСР офіційно заявили: проблему однозначно розв’язано — тунгуський феномен був не метеоритом, а кометою, яка складалася переважно з криги й вибухнула в повітрі. Зрозуміло, що ні кратера, ні осколків бути в такому випадку й не повинно. Крига просто випарувалася.
Проте з цим висновком погодилися далеко не всі вчені. Колізію розв’язали цілком демократичним шляхом. Незгодні з офіційною точкою зору могли продовжувати свої дослідження, але на голому ентузіазмі. Всі повноваження з подальшого проведення робіт передали Комісії з метеоритів і космічного пилу Сибірського відділення АН СРСР, яку, з ініціативи Васильєва, було утворено на базі КСЕ.
Відтоді добровільні дослідники КСЕ взяли на себе відповідальність за планування й координування польових робіт, що проводилися в районі. Їх проводили у багатьох напрямах, доповнюючи камеральними, комп’ютерними й полігонними модельними дослідженнями. Ядро цього незвичайного НДІ було в Томську, а співробітники жили й працювали в різних містах Союзу і навіть за кордоном — в Італії, Великобританії, Німеччині, США. Десятки фахівців за покликом душі, абсолютно безплатно, гнули спину над фрагментами небувалого для науки завдання — розшифрування слідів тунгуської катастрофи.
Мабуть, у читача виникло запитання: «Що там можна було робити експедиціям цілих сорок років?» Виявляється, роботи для добровольців було предосить. Приміром, тільки на польовий період, тобто літо 1971 року, вчені запланували: пошук дрібнодисперсної складової Тунгуського метеорита в торф’яних покладах і в грунтах, дослідження можливих радіоактивних слідів, палеомагнітна зйомка, збір матеріалу за програмою «Мутанти». Потрібно було охопити різними видами моніторингу величезну територію, порівняти одержані дані з фоновими районами, організувати комплексні дослідження, створити методи узагальнення отриманих даних. З просуванням роботи одні напрями досліджень закривалися як безперспективні, інші, багатообіцяючі, розгорталися.
Причому немає, мабуть, глави в тунгуській проблемі, якою Васильєв не займався б. Бібліографія його публікацій із цієї проблематики перевищує 120 найменувань. Як згадують друзі, на Миколу Володимировича було зав’язано також усі організаційні нитки, усі контакти з вітчизняними й зарубіжними фахівцями та структурами. У цієї людини був талант залучати до роботи нових і нових людей.
Вивчення тунгуського феномена послужило потужним стимулом для вирішення завдань у низці суміжних розділів науки — фізиці великих вибухів, космохімії, гідродинаміці, екології природних катастроф тощо. А головне — у результаті створено десять каталогів фактичних матеріалів у всіх напрямах робіт — від вивалу лісу й ураження рослинності до свідчень очевидців катастрофи й елементно-ізотропної аномалії. Законсервувавши величезну вихідну інформацію про подію, ці праці служили і служать надійною основою для подальшої розробки проблеми, обмежуючи можливість появи спекулятивних версій. Роки минають, і сліди нежданого візиту космічного гостя помалу розмиваються потоками часу й ентропії, силами біосфери й технічної діяльності людини.
Проте цей район залишається унікальним природним полігоном події планетарного масштабу. На міжнародній конференції «Космічний захист Землі-94», що пройшла у Снєжинську Челябінської області на базі Російського федерального ядерного центру, тунгуську проблему навіть виділили в окрему секцію. А наступного року, значною мірою завдяки зусиллям Миколи Васильєва, тут було створено Державний заповідник «Тунгуський». Навіть після переїзду в Україну вчений не залишив посади заступника директора заповідника з науки і обіймав її до самої смерті в лютому 2001 року.
Формула інтриги
У чому ж полягає, говорячи словами самого Васильєва, «формула інтриги» тунгуського феномена? Інтриги, яка тримала його і багатьох інших дослідників «у полоні» аж сорок років?
Передусім у тому, що, на думку вченого, саме на цьому прикладі людство одержало унікальну можливість поетапно й усебічно досліджувати різноманітні, зокрема й екологічні, наслідки космічного явища, яке належить до категорії особливо небезпечних для життя на Землі. І друге — «глобальний сценарій» феномена складний і суперечливий. Одні його риси свідчать про падіння залізного метеорита, інші — кам’яного, треті — комети тощо. Васильєв, як і багато інших дослідників досі, вважав: розгадка рідкісного й грізного явища все-таки вислизнула з рук дослідників.
Можливо, світова наука поки що не має засобів для однозначного розв’язання таких проблем? Принаймні на «турнірі велетнів», що відбувся 1996 року на Міжнародній конференції в Болоньї, схрестили списи провідні прибічники двох головних гіпотез — астероїдної та кометної. У дискусії, що там відбулася, обидві сторони пред’явили переконливі й часом, здавалося, незаперечні аргументи. Проте зробити вирішальний вибір їм так і не вдалося.
— Хочемо ми цього чи ні, — пише М.Васильєв у своїй книжці, — але факти змушують враховувати можливість досить складного сценарію прольоту й руйнування «метеорита». Сценарію, відповідно до якого, по-перше, тіло під час прольоту (на 20—25 градусів) змінило кут нахилу, а також, можливо, азимут траєкторії, по-друге, здійснило на висоті 5—8 кілометрів енергетичне скидання (вибух), еквівалентне сумарній енергії від 500 до 2000 хіросімських атомних бомб і, по-третє, рухалося далі по продовженні траєкторії, зазнавши чогось на кшталт рикошету й зафіксувавши у структурі вивалу «передній» слід породженої ним балістичної хвилі або її аналога.
— А як поєднати, — запитує Микола Володимирович, — миттєве загоряння лісу на площі в сотні квадратних кілометрів із тим, що в епіцентрі світлового спалаху вціліли не тільки численні нічим не екрановані живі дерева, причому не лише модрини, а й чутливі до термічної травми ялини й навіть кедри? І чим загалом пояснюється та строкатість і мозаїчність слідів руйнувань у центрі катастрофи, на яку в усі часи звертали увагу дослідники Тунгуського метеорита? Чи не означає це, що ТМ рухався небалістичною траєкторією, а його «вибух» і породжені «вибухом» ефекти мали анізотропний характер?
Що ж усе-таки вибухнуло на Підкам’яній Тунгусці рівно 95 років тому? Метеорит, комета, згусток антиречовини, плазмоїд, артефакт? Точно невідомо, зате гіпотез нараховується не один десяток, і серед них є дуже екзотичні.
Герой роману братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу» Роман, приміром, заявив: «Усі ці комети, метеорити з антиречовини, атомні кораблі, що самі по собі вибухають, усілякі там космічні хмари та квантові генератори — усе це занадто банальне й, отже, далеке від істини. ...Я завжди вважав, що корабель не можуть знайти на місці вибуху просто тому, що його там немає. Падіння Тунгуського метеорита є не посадкою корабля, а його злетом».
Ця жартівлива гіпотеза, як на мене, нічим не гірша від цілком серйозного припущення, що 95 років тому з надр тайгового болота вирвався і спалахнув велетенський газовий пухир.
«Зорелітна» гіпотеза
— Уся історія тунгуських досліджень є історією конкуренції між «штучною» та «природною» моделями тунгуського феномена, — вважає кандидат філософських наук, академік Російської академії космонавтики ім. К.Ціолковського харків’янин Володимир Рубцов. — Зокрема ще в 70-х роках я запропонував «модель аерокосмічного бою» — 1908 року над Західним Сибіром відбулася бойова сутичка двох чи більше неземних кораблів, після чого один із них, мабуть, уцілів і повернувся в космос. Як робочий інструмент вона виявилася небезкорисною.
Справді, концентрація енергії вибуху в районі була близькою до концентрації енергії ядерного вибуху й не менше десяти відсотків її виділилося у вигляді світлового спалаху. Не виключено, що в цей час відбувалися якісь ядерні реакції, правда, прямих слідів таких реакцій у грунті й у рослинності регіону не збереглося. Проте, як з’ясували дослідники, безпосередньо під гаданою траєкторією польоту тунгуського феномена істотно підвищена термолюмінесценція мінералів, що грунтується на їхній здатності виділяти при нагріванні запасену в кристалічній решітці енергію. Причиною цього могла бути жорстка радіація, випромінювана під час польоту тіла і, можливо, у момент його вибуху.
Екологічні наслідки тунгуської катастрофи містять у собі такі дивні явища, як прискорений ріст дерев у цьому районі й різко — у 12 разів — підвищену частоту мутацій у місцевих сосон. Обидва ці ефекти концентруються до «коридору», в якому летіло тунгуське тіло. Як й інші аномалії в цьому районі, генетичні наслідки вибуху мають «плямистий» характер. В одному з найближчих до епіцентру селищі Стрєлка-Чуня серед місцевих жителів існує рідкісна мутація, що виникла в десятих роках ХХ століття. А стан здоров’я жителів Евенкії явив популяційно-генетичні ефекти, аналогічні зафіксованим на територіях, забруднених продуктами ядерних випробувань (Алтай, Нижня Об, узбережжя Карського моря).
До того ж, як випливає з аналізу тонкої структури вивалу й свідчень очевидців, які в момент катастрофи перебували неподалік її епіцентру, крім «головного» вибуху на порівняно великій висоті, на Подкам’яній Тунгусці відбулося, очевидно, ще кілька — три чи чотири — низьковисотних і порівняно малопотужних вибухів. Зона променевого опіку дерев, як і вивалу лісу, за формою також скидається на «метелика», а вісь його симетрії приблизно збігається з віссю симетрії вивалу. Водночас вона злегка витягнута вздовж траєкторії польоту космічного тіла, наче протягом останніх двадцяти кілометрів свого шляху через атмосферу воно рухалося вибухаючи або, як мінімум, випускаючи потужний потік електромагнітного випромінювання. Оскільки ж радіальний характер вивалу свідчить про «точковість» головного вибуху, то доводиться припустити, що джерело світлового спалаху могло й не збігатися з джерелом вибухової хвилі.
Цікаво, що обпалена рослинність розміщена окремими «плямами»: зони, де дерева були сильно пошкоджені, сусідять із зонами, вільними від будь-якого термічного ураження. Модель вогненної кулі, що випромінює рівномірно, тут не підходить; швидше, може йтися про багато потужних «теплових променів». А неподалік епіцентру виявлено дуже незвичайні геохімічні аномалії. Зокрема, грунт цього району збагачений рідкоземельними елементами — лантаноїдами, а також барієм, кобальтом, міддю, титаном і низкою інших елементів. Існує припущення, що до складу тунгуського тіла входила надпровідна кераміка, створена на основі комбінації: барій — лантаноїд — мідь. Така кераміка зберігає властивість надпровідності до температури рідкого азоту (-196°С) і може використовуватись у виробництві дуже ефективних пристроїв для збереження енергії. Зрозуміло, що вона може бути тільки штучною.
На думку окремих учених, поєднання «метеликовидної» форми вивалу та його радіальності свідчить про те, що тунгуське тіло складалося з двох частин: «вибухівки» та «оболонки», що мала симетричні зони посилення й ослаблення міцності. Інша можлива модель, яка добре пояснює форму та структуру вивалу, — заряд конусоподібної форми з кумулюючими виїмками й детонатором у носовій частині. Але в цьому випадку ми маємо справу таки з техногенним явищем!
І ще. Судячи з об’єктивних параметрів вивалу лісу та пізніх спогадів очевидців, тіло летіло майже точно зі сходу на захід. А ранні свідчення, зібрані у 20—30-х роках, однаково добре підтверджують і південний, і південно-східний варіанти траєкторії. Можливо, мають рацію дослідники, котрі припустили, що тунгуське тіло спочатку рухалося з півдня, але в процесі свого руху зробило маневр і до місця вибуху підлетіло вже зі сходу? Чи в тунгуській катастрофі брали участь кілька тіл, які летіли різними траєкторіями? І, нарешті, якою була доля тунгуського тіла або тіл після вибуху? У структурі тунгуського вивалу зберігся «відбиток» балістичної хвилі тіла, що рухалося приблизно в «довибуховому» напрямку, але вже за епіцентром. Можливо, частина тіла або ж одне з тіл, які брали участь у катастрофі, витримало вибух і продовжило свій політ?
Усі ці факти, включно з геомагнітною бурею, що почалася через кілька хвилин після тунгуського вибуху, а також питання, які залишилися без відповідей, свідчать, хай і побічно, на користь «зорелітної» гіпотези або, принаймні, на користь штучної природи тунгуського феномена.
Далі буде?
Подія, що сталася рівно 95 років тому, продовжує збурювати уяву досі. Васильєв навіть вказував на небезпеку «засмічення» теми, некваліфікованих балачок навколо серйозної наукової проблеми. Не знаю, як із небезпекою, але забуття тунгуському феномену явно не загрожує — клікніть в Інтернеті пошук на термін «тунгуський метеорит», і ви побачите, що в інформації легко потонути. З російськомовних джерел зацікавленому читачеві можна порадити сайти www.tunguska.ru і www.hodka.ru.
А близько семи років тому в КСЕ навіть з’явився молодший брат. У Росії було зареєстровано громадське науково-дослідне об’єднання «Космопоиск», якому цього року надано статус міжнародного. Ентузіасти організували вже не одну експедицію на місця гаданого падіння космічних тіл. На червень заплановано експедицію в Іркутську область — 25 вересня 2002 року американський супутник-шпигун зафіксував яскравий спалах у тайзі, а місцеві мисливці підтвердили, що бачили повалений ліс. Що це? Можливо, молодший брат Тунгуського метеорита?