Нарешті почалася серйозна розмова про нашу промисловість — стаття «Плата за нерішучість…» («ДТ», №41, 2006 р.). У цьому матеріалі так говориться про критичний стан нашої космічної галузі: «У ракетобудуванні ми ще конкурентоспроможні, але через шість-сім років, за оцінками фахівців, за якістю, ціною, надійністю і потужністю європейські, американські та російські ракетоносії посунуть наші». Можу цілком погодитися з такою оцінкою стану і майбутнього ракетобудування, можливо, тільки з одним застереженням: у 2015 році конкурувати з нами будуть ще й китайські і японські ракетні носії.
На момент розпаду СРСР Україна займала лідируючі позиції в ракетній техніці в світі. Так, за генерального конструктора В.Уткіна КБ «Південне» створило стільки нових типів балістичних ракет — від традиційних до твердопаливних і кріогенних, скільки всі інші подібні організації світу. Але не забуваймо, що Радянський Союз розпався і тому, що ці ядерні ракети підірвали економіку країни, бо ракетна техніка — надзвичайно дорога і під силу тільки кільком найбагатшим країнам.
Після здобуття незалежності Україна мала принципово змінити напрями розвитку ракетної техніки — на комерційному ринку ніхто нас не чекав з нашими ракетами, бо в світі був і є зараз надлишок ракет-носіїв. Ракетна техніка досягла технічного насичення, і всі наші конкуренти почали швидко нас наздоганяти (до речі, за рахунок скуповування за безцінь наших високих ракетних технологій, які чомусь стали раптом несекретними). Ми мали скористатися єдиною можливістю вийти на ринок, яка була обумовлена тим, що Захід боявся безконтрольного продажу наших ракетних технологій і порушення цим балансу сил у світі. Тому він і пустив нас на ринок з найкращою на той час ракетою «Зеніт». Реалізація на її базі проекту «Морський старт» задовольнила амбіції наших ракетних чиновників з одного боку, і дала можливість Заходу взяти безкоштовно наші ракетні технології — з іншого. Можливості комерційного використання ракет «Циклон» і «Дніпро» (СС-18 «Сатана») Україна безпідставно загальмувала. Відповідальні чиновники від ракетної техніки роз’їжджали світом «з обміном досвідом», насолоджуючись колишньою славою. 16 років було затрачено на виробниче забезпечення переважно «Морського старту», а інтелект багатотисячного колективу конструкторського бюро «Південне» за цей час не створив практично нічого принципово нового. Про наукові інститути взагалі не йдеться, бо, маючи жалюгідне фінансування, вони топталися на місці. Найстрашніше — престиж ученого-ракетника впав до нуля, і бажання служити космічній науці зникло. Молодих випускників університету нині силоміць не загониш на Південмаш.
Перший серйозний дзвінок для наших ракетників пролунав у 1998 році під час всесвітнього астронавтичного конгресу в Мельбурні, коли газета «Спейс Ньюс» виступила з різкою статтею про те, що ракета «Зеніт» має найбільшу кількість аварій. Вдруге таким надзвичайно серйозним сигналом став спеціальний симпозіум у грудні 2001 р. в Парижі — «Причини розвалу української космічної техніки». Наша впевненість, що без нас Росія обійтися не зможе, що ми самі спроможні навіть створити конкуренцію, що «Захід нам допоможе», була блефом. Нові владні чиновники мало що розуміли в ракетній техніці і перебували під гіпнозом побачених на Південмаші суперсекретних 10—20 років тому ракет. Ракетно-космічна пиха призвела до того, що Росія перестала бачити в нас надійного колишнього партнера, а отже, співробітничала з нами тільки до створення своєї інфраструктури — за тими напрямами, де без нас вона ще не могла працювати самостійно.
Слабкість космічної техніки в Україні визначалася насамперед відсутністю космодрому для запуску ракет і ракетних двигунів. На відміну від Росії, Україна за 16 років, маючи президента-ракетника, не створила необхідного ланцюга ракетного циклу. Тому сьогодні без Росії Україна не може вести самостійну космічну політику.
Якби Україна за ці 16 років вибрала два-три перспективні напрями в космічній науці і вирвалася вперед (ми спроможні були це зробити з нашими геніальними, не побоюся цього слова, науковими кадрами), а не імітувала підтримки геть усіх ракетно-космічних напрямів, ми були б потрібні і США, і Європі не тільки як дешеві «космічні візники». А тепер для програм польоту на Місяць і Марс ми нічого не можемо запропонувати (хіба що двигун «прилунения», зроблений 40 років тому). Наші проекти нікого не цікавлять, оскільки не мають істотних революційних проривів. А наукові дослідження мають безсистемний, нескоординований характер. Треба сказати, що навіть багата Європа, почавши створювати свою власну ракетну техніку, розділила сфери виробництва: Франція — рідинні двигуни та ракетоносій, Німеччина — електричні ракетні двигуни, Голландія — мікрогравітацію тощо. Ці країни передусім створили свої, узгоджені з іншими державами, космічні програми, які, як правило, включали план на наступні п’ять років, дорожню карту на 25 років вперед і стратегічне бачення на 50 років, обов’язково в контексті тенденцій світового розвитку і національної політики в науці і технологіях.
В Україні Південмаш звів розвиток космічної галузі взагалі до космічного транспорту. Може, воно було б і непогано, якби було обрано справді перспективні напрями. Але все звелося до забезпечення комерційних запусків, зокрема з допомогою «Циклона» і «Дніпра». З погляду глобальної гармонізації неможливо розвивати зазначені ракети, бо їхнє паливо — смертельна отрута і для людини, і для природи. Тому я впевнений, що в подальшій перспективі всі ракети з ракетними компонентами аміл і гептил будуть заборонені, як сто років тому був заборонений іприт і люїзит. Отже, довгострокова перспектива — після 2010 р. (розробка «Циклона-4» планується на 2009 р.) викликає сумнів.
Прикро, що ми починали формування ракетно-космічної галузі не з розробки близькотермінового і далекотермінового бачення її розвитку в контексті світового поступу космічної індустрії, а продовжували рухатися за інерцією, заданою радянським ВПК. І тут негативну роль відіграв Південмаш, який опустив космічну науку і техніку до виробництва лише ракет-носіїв, що їх справді добре виробляв цей гігант. Таке однобічне трактування ролі космічної галузі було найбільшою помилкою, яка стала фатальною для ракетно-космічної техніки України — особливо за Кучми, який став виконавцем політики керівництва Південмашу. На жаль, ця політика триває до цього часу — вся українська космонавтика обмежується виробництвом трьох ракет-носіїв — «Зеніта», «Дніпра» і «Циклона» — та обслуговуванням військових варіантів ракет, що стоять на чергуванні в Росії. Усі досягнення зведено до комерційної вигоди від пусків. Але сьогодні політ ракети не є чимось унікальним.
На жаль, сучасний стан космічної науки свідчить, що Україна не завдавала собі клопоту з аналізом тенденцій розвитку космонавтики, а відтак не зрозуміла 15 років тому, що ракети-носії не є вже проблемою. У програмі конгресу міжнародної астронавтичної федерації ще в 1991 році наукові доповіді з проблем ракет-носіїв займали лише десяту частину. У 2006-му — вже одну тридцяту, причому левову частку всіх доповідей становили роботи якраз з КБ «Південне», які виглядали рекламним анахронізмом. Довгострокова перспектива розвитку космічної галузі в Україні фактично відсутня.
Стосовно місця України за кількістю запусків ракет, чим полюбляють хизуватися космічні чиновники, привласнюючи собі спільні з іншими країнами запуски, виникає цілком слушне запитання: якщо ми на третьому місці після США і Росії, то куди пішли гроші від запуску цих всіх комерційних запусків? Чому всі ці роки фінансувався тільки Південмаш, а наукові організації не отримували практично нічого? У таблиці НКА України наведено цифри кількості запусків, котрі показують, що той потенціал, який ми отримали в 1991 р., використовувався дедалі гірше й гірше: якщо за перші чотири роки в 1991—94 рр. частка запусків наших ракет становила в середньому 11%, то за останні чотири роки впала до 7%. І це за поліпшеного фінансування. Очевидно, вимірювати наші космічні успіхи кількістю запусків ракет — те саме, що (в термінах оцінки НКА України) вимірювати якість залізничного потяга кількістю візників на привокзальній площі.
Де ми знаходимося зараз? Віддзеркаленням сучасного рівня української ракетно-космічної техніки є наша участь у світових астронавтичних конгресах. Якщо десять років тому тільки Дніпропетровський держуніверситет виступив із 17 доповідями, то вже в 2004 р. на конгресі КОСПАР українські державні організації виступили з однією доповіддю серед п’яти тисяч. На конгресі в Іспанії в жовтні цього року українські організації заявили 19 доповідей (серед двох тисяч), але посіли абсолютне перше місце за числом їх скасування — вісім доповідей у порівнянні з 43 від усіх інших країн.
Куди ми плануємо йти? «Загальнодержавна космічна програма України на 2007—2011 роки» виглядає солідно: вісім пунктів заходів і завдань майже на 3 млрд. грн. У додатку розписано фінансування конкретних заходів і виконавців. Але впадає в око відсутність основної мети, пов’язаної з перспективою розвитку України взагалі і, зокрема, прогнозу розвитку галузі на 25—50 років, на базі якого будуються програми в інших країнах. Відчувається стихійність у формуванні тематики завдань. Виняток становить завдання для Національного центру управління та випробувань космічних засобів у Євпаторії. Інші «орієнтуються на підтримку міжнародних програм», що може свідчити скоріше про наші наміри, а не про координацію досліджень. Вражає діапазон тематики завдань: їх більш як 40, тим часом напрями наукових досліджень у світі вклалися на астронавтичному конгресі в Валенсії всього у 24 симпозіуми. У розділі «Наукові космічні дослідження» передбачено й такі ненаукові цілі, як «участь у створенні», «модернізація» чи «виготовлення» устаткування. Заходи «Створення проектів програм наукових досліджень» і «Забезпечення участі молодіжних колективів у розробленні малих супутників. Виконання науково-освітніх програм» є організаційними, а не науковими. Дивує їх оцінка в 58 млн. грн.(!?). Тоді як величезна проблема «Мікрогравітація», окремі розділи якої розробляють майже всі країни світу, окреслена в загальному глобальному вигляді: «Визначення впливу мікрогравітації на біологічні об’єкти, поверхневі явища, кристалізацію та дифузію. Розроблення технологій створення нових матеріалів та конструкцій в умовах мікрогравітації. Створення дослідницької апаратури». І оцінено все це сумою в чотири рази меншою. Мимоволі спадає на думку, що в таке неконкретне формулювання наперед закладається неконкретний звіт, як це було з попередньою програмою.
Що чекає космічну Україну в майбутньому?
Стара гвардія, яка впродовж 50 років творила нашу славу, практично зійшла зі сцени. Нове покоління не зможе посісти її місце, бо рівень його технічної підготовки в Дніпропетровському університеті за останнє десятиріччя не змінився, науковий потенціал кафедр істотно знизився, лабораторії знекровлені. Для прикладу, університетська лабораторія електричних ракетних двигунів фактично не функціонує. А десять років тому вона займала провідне місце в світі, і не було відбою від делегацій і запрошень. Фундаментальні космічні завдання тільки плануються для досліджень. Проте все робиться у відриві від світового співтовариства. Вважається, що ми зможемо впоратися за всіма напрямами, де є спеціалісти, як це було в СРСР. Але космічна наука настільки затратна, що навіть Європа 20 років тому розділила сфери досліджень. Тому ніяких істотних, світового рівня, наукових і технологічних досягнень у нас на сьогодні немає. І за такого розпорошення коштів ніколи й не матимемо. А без координації досліджень з Європою, Росією, США це взагалі виглядає провінційно.
Ми втратили галузеву, а з нею і фундаментальну науку. Звичайно, якби наша наука, суспільство, влада не були такі корумповані, можна було б утворити абсолютно об’єктивну, високопрофесійну експертну комісію з найширшою участю закордонних фахівців, яка б оцінила рівень нашого наукового космічного потенціалу й визначила б найпередовіші напрями. Після координації цих напрямів зі світовим науковим співтовариством мав би бути проведений прозорий конкурс на фінансування відібраних напрямів. Окрема комісія НАН і Міносвіти мала б підготувати пропозиції для переорієнтування науковців, які «випадають» з космічного напряму.
Порятунком для майбутньої армії безробітних ракетних інженерів може бути продаж Південмашу. Кому? Не знаю. Можливо, він уже нікому й не потрібний… Бо кого можна спокусити підприємством, яке обіцяє 4 млрд. прибутку, але не спроможне відремонтувати свою ТЕЦ?
Чи можна вивести ракетно-космічну галузь із кризи?
В Україні нині маємо ракетний олігархізм, об’єднаний круговою порукою ракетних фахівців. Монополізм цього ракетно-космічного клану призводить до того, що він сам розподіляє фінансування під свої пропозиції і сам контролює виконання. Важко зламати стіну корупції, враховуючи, що практично весь потенціал галузі зосереджений у Дніпропетровську, а в НКА України знову ж таки основну роль відіграють представники дніпропетровського клану. За наявного рівня корупції створити ефективну космічну програму, орієнтуючись на незайняті напрями світових досліджень, не торкаючись інтересів окремих інститутів чи груп, неможливо.
У майбутньому нам світить епізодична участь тільки в тих пусках ракет, які не вигідні Росії, США чи Європі. Ми втратили довіру Росії, тому сьогодні може й отримаємо якісь наукові замовлення від неї, але ті, що мають другорядне значення. Ми не матимемо наукових завдань і від Заходу, бо наша експериментальна наукова база вже безнадійно застаріла, а Захід має тепер те, що було колись у нас, але значно вищого рівня. А наш головний теоретичний напрям зводиться, згідно із звітом у НАН України директора провідного в країні ракетного інституту технічної механіки, до «розв’язання рівняння Нав’є—Стокса»! І це викликає навіть не сльози…