Микола Новиков |
Ми проводимо дослідження в різних галузях науки. Один із нас ботанік, другий — матеріалознавець, а третій — наукознавець. У нас немає ні найменших сумнівів, що тільки нові знання, нові технології і техніка на сьогоднішньому етапі розвитку людства є джерелом економічного зростання кожної країни, отже й добробуту її громадян.
Цілком очевидно, що найефективніші національні господарські системи побудовано з розрахунком на масове виробництво з використанням загальносвітових знань, практичного досвіду інформації. У розвинених країнах, де інновації відіграють провідну роль у виробництві продукції, досягнуто високої насиченості продуктивних сил дослідниками й розробниками нових технологій. Так, у Чехії на 10 тис. працюючих припадає 23 дослідники, в Угорщині — 29, Польщі — 34, Німеччині — 61, Фінляндії — 94, Японії — 96. В економічно розвинених країнах досягнуто й вищого рівня освіченості робочої сили.
В Україні, яка входила в період реформ із середньоєвропейським рівнем кадрової наукоємності, за десять років загальна чисельність співробітників наукових організацій, за офіційною статистикою, скоротилася в 2,3 разу, зокрема докторів і кандидатів наук — у 2,5 разу. Якщо ж від офіційної статистики перейти до реального стану справ, то картина буде ще сумніша.
Триває деформація загальної
структури наукових кадрів за напрямами діяльності, за віком, за рівнем кваліфікації. Так, вікова структура українських учених уже давно втратила раціональність. Середній 70-річний вік перевищили не лише академіки, а й членкори, дирекції багатьох солідних наукових закладів. Наблизився до цієї межі й середній вік докторів наук. А вчених найвищої кваліфікації віком до 35 років у Національній академії наук України лише кілька чоловік.
Спроба привернути увагу й зацікавити науковою діяльністю шляхом заснування різноманітних іменних стипендій, на жаль, не дала очікуваного результату. Молоді вчені — навіть президентські стипендіати — не прагнуть, зі зрозумілих причин, забезпечувати пріоритет наукової діяльності своєї країни. Для виконання якісних дисертацій їм потрібні сучасна наукова база й упевненість, що вони принесуть користь вітчизняній науці, у її затребуваності економікою, — а не «пряник» на воротах наукових організацій, що розвалюються.
Причина цієї хвороби — тяжкої та небезпечної не тільки для вітчизняної науки, а й країни загалом, її майбутнього — очевидна. Вона пов’язана з реальним витісненням науки з пакету державних пріоритетів. Пройдений Україною шлях реформування свідчить, що орієнтація тільки на ринкові засоби перетворення економіки, без урахування фундаментальної умови наукового забезпечення сучасного інноваційного рівня виробництва, не лише помилкова, а й украй шкідлива.
Нам здавалося, що останнім часом з’явилися позитивні зміни у ставленні влади до науки. Вселяло великі надії ухвалення Верховною Радою України Концепції науково-технологічного й інноваційного розвитку країни. У ній досить чітко прозирали контури перспективних установок держави щодо підтримки й використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, які відповідають не тільки сподіванням учених, а й надіям нашого суспільства загалом на краще життя.
Ще більший ентузіазм викликало офіційне проголошення в торішньому Посланні Президента країни Верховній Раді вибору Україною кращої моделі економічного розвитку, заснованої на використанні інноваційного чинника. Віру в можливість прогресивних змін підкріпила й досить об’єктивна оцінка, що прозвучала з вуст Президента країни на кількох останніх конференціях, курсу реформ як такого, який недостатньо враховує інноваційний чинник в економічних перетвореннях.
Водночас важко позбутися відчуття, що хороші рішення та слова, за давньою нашою управлінською звичкою, можуть залишитися на папері.
Не можна розраховувати на підвищення творчого потенціалу вченого лише закликами, концепціями, програмами, академічними званнями чи державними нагородами, хай навіть дуже престижними. Більше того, ми хочемо спростувати поширену в нас, особливо у владних структурах, хибну й некоректну думку, що українська наука нині працює неефективно. Так, фронт її діяльності звузився. Так, багато робіт проводиться з використанням зарубіжного методичного потенціалу. Тож сьогодні в абсолютному вираженні вчені України мають менше вагомих результатів, ніж розвинені країни. На жаль, у нас дуже мало таких результатів, які могли б гідно поповнити світову скарбницю наукових знань. Але вони ще трапляються в окремих інститутах завдяки талановитим ученим і організаторам. Крім відомих досягнень наших матеріалознавців, згадаємо близький нам приклад. Про створення в Інституті надтвердих матеріалів НАН України 2000 р. нового матеріалу, який за твердістю поступається лише алмазу, — карбонітриду бору, — у світі довідалися з великим зацікавленням. Адже над цією проблемою працювали вчені багатьох країн протягом десяти років. І якщо розглядати ефективність наукової праці як економічну категорію, то побачимо, що за кількістю важливих для вітчизняної економіки наукових результатів на одиницю державних фінансових витрат українські вчені навіть випереджають досягнення багатьох розвинених країн.
Утім, цей феномен характерний не лише для нашої науки, а й загалом для всіх українських працівників. Так, середньостатистичний український робітник на один долар оплаченої праці (зарплати) створює удвічі більше валового внутрішнього продукту, ніж, приміром, його американський колега. Економічна суть цього феномена зрозуміла, тож необхідно шукати значення тих рівнів фінансування, які дозволили б реалізувати ще збережений в Україні науково-технічний потенціал.
Об’єктивно українська наукова діяльність не може бути в цілому ефективною при питомому рівні фінансування в 100 разів меншому, ніж у США, і вчетверо меншому, ніж у так само, як і ми, кризовій в економічному плані Росії. Аналітики довели, що до певного рівня наукоємності ВВП наука залишається витратною галуззю, бо на низькому рівні фінансування вона може реалізувати лише ті свої функції, які не пов’язані з забезпеченням економічного зростання, зокрема соціокультурну, освітню й загальнопізнавальну. Економічна віддача починається після досягнення критичного рівня наукоємності ВВП, що, зокрема для такої країни, як Україна, становить не менше 1,7—2,0% від ВВП. Саме тому цей рівень видатків на науку закладено в Концепцію науково-технологічного й інноваційного розвитку України, а також у Закон про наукову й науково-технічну діяльність.
Державі в принципі невигідне
недофінансування науки ні в економічному, ні в соціальному плані. В економічному плані ясно, що недофінансування перетворює науку на витратну сферу, тоді як в інших фінансових і організаційних умовах вона могла б виконувати роль головного джерела економічного зростання. А для цього потрібна і пристойна зарплата, і створення необхідних для ефективної роботи вченого сучасних технологічних, методичних та організаційних умов.
У соціальному плані країна, яка має розвинений науковий і освітній потенціали, але не створює умов для їх ефективного використання у власних інтересах, автоматично стає інтелектуальним донором для інших країн із кращими умовами для наукової діяльності. Україна вже втратила через це 6—7% свого наукового потенціалу. Час від часу на державному рівні пробують призупинити «відплив мізків». Але вони, як і слід чекати, практично безуспішні. Оскільки не існує простого заборонного рішення цієї проблеми. В умовах дедалі ширшого масштабного полювання на таланти світу є тільки один шлях збереження та збільшення національного інтелекту — створити привабливі умови для його прояву.
Нагадаємо, що такого інтелектуального багатства, яке мала Україна, не було на вихідних позиціях економічного прогресу в жодної з країн світу, які зробили за останні десятиліття ривок у світову економіку. І, безумовно, наші вчені та, як нам здається, усе наше суспільство чекають рішучих дій як із боку влади, так і від самої сфери наукової діяльності, дій, які нарешті виведуть Україну в ряд цивілізованих розвинених країн.
У цьому зв’язку не може не дивувати й не засмучувати відсутність чітких і ясних позицій держави стосовно науки й реалізації офіційно проголошеного інноваційного шляху розвитку економіки України, які з винятковою необхідністю мали б гідно відбитися у Посланні 2001 року Президента України до Верховної Ради. Це відповідальний програмний документ, і вже перша сторінка Послання Президента містить висновок, що «в українській економіці сформовано досить вагомий потенціал зростання». Але, що відразу ж засмучує, — серед джерел зростання, як і раніше, немає опори на наукові досягнення. Безумовно, нас не може не тішити поява позитивних зрушень в економічному розвиткові країни. Але фундаментом зростання, джерелом ефективного створення валового національного продукту не можуть бути кошти, отримані переважно від розпродажу створеного колись і нагромадженого за десятиліття національного багатства, від продажу за кордон мільйонів тонн сировини, металургійної та хімічної продукції або величезних надходжень у скарбницю від адміністративних зборів та штрафів. До речі, штрафи, за даними «Дзеркала тижня» (№ 11, 2001 р.), — найбільш перевиконувана стаття державного доходу, отриманого 2000 р., тоді як податкові надходження, які відбивають, головним чином, ефективність економіки, недовиконано на 5%.
Можна безперечно погодитися з установкою Послання про те, що наука «повинна швидше адаптуватися до нових соціально-економічних реалій, повніше враховувати світові тенденції гуманітарного розвитку освіти, науки й культури». Але як це зробити в наших умовах без підтримки держави? Що для цього має зробити законодавець, виконавча влада, суспільство, окремий конкретний учений?
Невже не зрозуміло, що Україна може так і не ввійти в Європейський союз, оскільки членство в цій шанованій організації вимагає, крім усього іншого, участі в роботі одного з основних шести підкомітетів — науки й технологій, освіти й навчання, а також «забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного й культурного співробітництва» для всіх країн ЄС. Тож важко собі уявити, яким чином і з допомогою яких механізмів можна досягнути стану європейської нірвани, якщо в розділі Послання під назвою «Промислова політика» заявлено (без реальних наслідків, як ми знаємо) про те, що «При підготовці проекту Державного бюджету на 2002 рік необхідно врахувати вимоги закону «Про наукову й науково-технічну діяльність» у частині бюджетного фінансування науки на рівні не меншому, ніж 1,7% від ВВП». Потрібно вже якось доказовіше аргументувати спроможність влади на такий давно задекларований подвиг.
Заслуговує уваги й ілюстративний матеріал до Послання. Приміром, щодо фінансування науки. Якщо поділити обсяг коштів, виділених на науку 1995 року, на курс долара того ж року, і обсяг коштів, виділених на науку 2000 року, виходячи з поточного курсу долара, то виявиться, що надзвичайно низький рівень фінансування так і залишився незмінним протягом усієї п’ятирічки.
Без урахування такого перерахунку на курс стабільної валюти дані таблиці, що характеризує обсяг наукових і науково-технічних робіт, комплементарні для влади, вводять непоінформованого читача в оману своїм фальшивим майже триразовим зростанням і, на жаль, не сприяють акцентуванню уваги на розвитку цієї галузі людської діяльності. Дані таблиці «Чисельність співробітників наукових організацій» без аналізу якісного фахового складу вчених за галузями знань можуть дезорієнтувати читача і створити невиправдані ілюзії благополуччя. А відсутність у таблиці аналізу вікового складу працівників наукової сфери не дозволяє сформулювати завдання підготовки наукових кадрів найвищої кваліфікації на перспективу.
Це той випадок, коли аж ніяк не можна дорікнути ученим за те, що вони заздалегідь не попереджали владу про можливість розвитку подій за вкрай негативним сценарієм. Починаючи з 1996 року, усно й письмово, у доповідях президента Національної академії наук України і у щорічних звітах про діяльність НАНУ оприлюднювалася інформація про загрозливе старіння кадрів, зниження престижності професії вченого в суспільстві, відсутність коштів на наукові дослідження, неможливість закупівлі матеріалів, реактивів і устаткування для наукових робіт, нарешті, про неприпустимо низький рівень оплати праці вченого. Та й народ, не те що в класика, судячи з численних публікацій у пресі, не мовчав.
Цього разу мовчала і з року в рік нічого не робила влада! Останнім часом з’явилися зрушення з підвищенням окладів науковців. Але, по суті, йдеться не про підвищення зарплати, а про часткове врахування інфляції за кілька років. Розрахунок свідчить, що 25 років тому зарплата старшого наукового співробітника, в перерахунку на долари США, становила — 430, тепер — 48, після очікуваного підвищення — 96—100. Якщо до цього додати, що 25 років тому держава безкоштовно надавала вченим квартири, що оплата комунальних послуг не перевищувала 10% зарплати, що практично кожен науковець мав змогу за свої трудові заощадження оздоровитися разом із родиною біля Чорного моря, — то про які благодіяння можна говорити тепер?
Ми намалювали досить похму-
ру картину. Тепер, спираючись на наше бачення місця і ролі науки в Україні, зупинимося на деяких пропозиціях, найістотніших для подолання нагромаджених у науці проблем.
По-перше, ми цілком підтримуємо проголошений Президентом курс на інноваційний шлях розвитку економіки нашої країни, але вважаємо, що цей курс необхідно реально підкріпити законодавчими, економічними, організаційними й політичними заходами. Треба прискорити ухвалення Верховною Радою проекту Закону, що перебуває на розгляді, про інноваційну діяльність, внісши при цьому зміни, пов’язані з посиленням акценту на політичні установки держави у сфері інноваційного розвитку економіки.
По-друге, слід негайно покласти в основу програм діяльності Кабінету міністрів, усіх міністерств і відомств установки Концепції науково-технічного й інноваційного розвитку України, яка після затвердження Верховною Радою, на жаль, протягом уже майже двох років залишається практично забутим документом. Безперечно, у сучасному динамічному розвитку за два роки не могли не з’явитися нові ідеї, які поліпшили б ухвалену концепцію. Але ми виходимо з того, що треба спочатку закласти фундамент державної політики в цій сфері, а такий фундамент, на нашу думку, у згадуваному документі є. Це стосується, передусім, положень, якими визначено пріоритетні напрями науково-технологічного й інноваційного розвитку, запропонованих механізмів і орієнтирів фінансового забезпечення й стимулювання наукової та інноваційної діяльності. У концепції закладено чіткі рекомендації з організаційно-функціональної трансформації науково-технологічного потенціалу країни для адаптації його структури до умов ринкової економіки.
По-третє, існує нагальна потреба проведення передбаченої Законом про наукову й науково-технічну діяльність атестації всіх наукових закладів. Ми опинилися в ситуації, коли фактично ніхто точно не знає, яким реальним науковим потенціалом володіє країна, як він використовується в інтересах України, які результати вітчизняної науки можна покласти в основу економічного зростання. Адже не таємниця, що серйозну роботу з удосконалення діяльності наукових організацій, приведення її у відповідність до нових умов господарювання в багатьох із них підмінювали чеканням грошей із державної скарбниці, спробами вижити не так за рахунок підвищення ефективності основної діяльності, як шляхом здавання в оренду приміщень, посередницької й інших видів діяльності, які нічого спільного з наукою не мають.
По-четверте, вважаємо необхідним конкретизувати розв’язання проблеми фінансування наукової та інноваційної діяльності — необхідно перейти від фінансування науки за залишковим принципом до забезпечення економічно доцільного рівня фінансування всього циклу інноваційного процесу, від фундаментальних досліджень до реалізації інновацій у виробництві. На цей цикл треба поширити й усі стимулюючі пільги: податкові, митні, кредитні тощо. За рахунок прямих бюджетних і небюджетних інвестицій слід забезпечити обсяги фінансування науки, порівнянні за питомими показниками з Росією та східноєвропейськими країнами. Це ключові умови розв’язання найгостріших проблем вітчизняної науки, зокрема підвищення її ефективності та престижу, раціонального відновлення наукових кадрів, запобігання відпливу мізків тощо.
По-п’яте, сьогодні необхідна дійовіша участь держави в регулюванні процесів підготовки як наукових кадрів, так і фахівців із вищою освітою. Цю проблему слід розв’язувати в контексті завдання формування робочої сили, необхідної в умовах інноваційного розвитку. Було б набагато корисніше не збільшувати до нескінченності чисельність аспірантів, а, залишивши приблизно половину (що відповідало б їх кількості на початку минулого десятиліття), створити нормальні умови для підготовки дисертаційних досліджень. У нинішніх економічних умовах найкращі результати могли б дати спеціальні гранти для підготовки дисертацій молодими фахівцями замість практикованих різноманітних іменних стипендій, яких в Україні вже понад 1000. А головне — готувати наукові кадри потрібно виключно в наукових і вищих навчальних закладах, де для цього є сучасна наукова база та проводяться дослідження, що відповідають світовому рівню.
По-шосте, нашій державі слід чіткіше визначитися стосовно інтеграції вітчизняної науки у світовий і загальноєвропейський простір. Нам необхідно перейти від країни зі статусом донора інтелектуального потенціалу до рівноправного науково-технічного співробітництва. Для початку потрібна бодай елементарна державна підтримка науки України у провідних міжнародних організаціях.
Нарешті, ще одне наболіле питання — про державне управління наукою. Ми вважаємо, що інноваційна модель розвитку економіки України потребує такого способу державного управління, який відповідав би цій моделі. Принаймні на цьому етапі Україні потрібен єдиний повноважний орган державного управління, який міг би впливати на інноваційний процес загалом, включаючи сферу виробництва. Бо за нинішнього рівня управління наукою вона навряд чи зможе вийти зі стану витратної галузі.
Це лише частина пропозицій, які відбивають не лише наше бачення проблем вітчизняної науки, їх підтримує багато вчених. Ми розуміємо, що не тільки влада повинна змінити своє ставлення до науки, а й сама наука зобов’язана змінитися, ставши джерелом економічного зростання. Це стосується й нашої Національної академії наук. Але це тема окремої розмови.