UA / RU
Підтримати ZN.ua

Коли професор в Україні стане гордістю вітчизняної науки ?

У системі присвоєння наукових ступенів і звань за понад півтора року нової влади не відбулося жодних реформ. Всі вчені звання й наукові ступені присвоюються за нормативними документами часів українофоба Табачника.

Автор: Роман Черніга

У системі присвоєння наукових ступенів і звань за понад півтора року нової влади не відбулося жодних реформ

Приводом для написання цих полемічних нотаток стала постанова Кабміну №656 від 19.08.2015 р. "Деякі питання реалізації статті 54 Закону України "Про вищу освіту". Для пересічного науковця або викладача ця постанова є досить дивною. Бо вона містить "Порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань", але не містить "Порядку присвоєння вищими навчальними закладами та науковими установами вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам", яку МОН іще має розробити. Невже за рік після ухвалення Закону України "Про вищу освіту" не можна було ухвалити обидва нормативні документи? Невже за рік після ухвалення Закону України "Про вищу освіту" не можна було ухвалити нормативні документи й про зміни в порядку присвоєння наукових ступенів (доктора філософії і доктора наук)?

Виходить так, що всі вчені звання й наукові ступені присвоюються за нормативними документами часів українофоба Табачника! Зауважу, що йому і його підручним було достатньо кількох місяців для переписування цих нормативних документів під потреби команди Януковича. Можна заперечити, що, мовляв, тепер імплементуються проєвропейські реформи в ці нормативні документи, а це потребує часу. Мені ж здається, що з абсолютною більшістю пунктів постанови Кабміну №656 погодилася б і команда Табачника, бо там адаптацією під європейські стандарти, як мовиться, і не пахне. Всі буцімто реформаторські зміни в постанові сформульовано неконкретно, а відтак можливі різні їх трактування.

Відразу зазначу, що в переважній більшості країн ЄС (а також у США і Канаді) немає вченого звання "професор", яке присвоюється державою. Фактично лише Польща має сталу традицію: там диплом професора підписує президент країни. Процедура дуже складна, і цим підкреслюється, що кожен професор є гордістю Польської держави (проте у Польщі є ще посада "професор надзвичайний", і викладач може на ній перебувати аж до пенсії без офіційного звання "професор").

Чи є гордістю Української держави професори Янукович, Литвин, Азаров, Табачник та сотні інших політиків і можновладців, які отримали професорські дипломи, обіймаючи високі державні посади? Оскільки відповідь очевидна, то згадана вище постанова Кабміну мала би кардинально змінити "правила гри", аби такого більше не повторювалося, і кожен новий професор справді був би гордістю української науки. Проте виглядає так, що все буде навпаки.

Наприклад, п. 4 постанови містить положення про право остаточного рішення щодо присвоєння вчених звань вишами зі статусом "дослідницький", тобто реалізовано багаторічне прагнення провідних вишів. Але якщо виходити змінімальних міжнародних стандартів високого рівня науки в університетах, то такий статус мав би бути присвоєний лише двом університетам - Київському ім. Т.Шевченка і Харківському ім. В.Каразіна. Справді, аби лише потрапити на розгляд до трьох провідних світових рейтинґових агентств (Times, QS і найстаріший Шанхайський рейтинґ) з визначення найкращих університетів, виш щороку має публікувати кілька сотень статей у журналах, які індексуються в наукометричній базі Thomson Reuters WEB of Science (цього року Times перейшов під крило Elsevier, що має власну наукометричну базу, але від цього згадана вище проблема українських університетів не зникне).

Нижче подано дані 10 провідних ВНЗ України за 2012 р. З них випливає, що навіть такі авторитетні у нас виші, як Львівський університет ім. І.Франка і Київський політехнічний інститут, явно не дотягують до 200 публікацій. Чи не виявиться, що за кілька років в Україні будуть десятки ВНЗ зі статусом "дослідницький", і всі вони "продукуватимуть" професорів без будь-якого погодження з МОН? Очевидно, що саме так і буде (згадаймо, що на початку 2000-х рр. було лише кілька ВНЗ зі статусом "національний", а тепер - понад сотня!).

Таблиця. Продуктивність першої десятки ВНЗ України в 2012 р.

За даними Web of Science (Сore Collection)

Назва ВНЗ

К-ть публікацій, шт.

1

Київський національний університет ім. Т.Шевченка

479

2

Харківський національний університет ім. В.Каразіна

280

3

Львівський національний університет ім. І.Франка

127

4

Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"

125

5

Національний університет "Львівська політехніка"

89

6

Сумський державний університет

76

7

Національний авіаційний університет

74

8

Національний технічний університет України "Харківський політехнічний інститут"

68

8

Ужгородський національний університет

67

9

Чернівецький національний університет ім. І.Франка

61

10

Всі інші ВНЗ

менше 50

Ще одне "революційне" нововведення - про знання іноземної мови - містить п. 8 постанови. Його сформульовано так, що зігноровано очевидний факт - англійська мова вже понад 50 років є єдиною мовою спілкування науковців на міжнародному рівні, оскільки нею публікується левова частка наукової продукції та проводяться практично всі міжнародні наукові заходи (конференції, симпозіуми, семінари тощо). Навіть в африканських країнах професори знають англійську! Проте в Україні досі вважалося нормальним, що професор не знає англійської (пам'ятаю, як колега з Ньюкасла на відкритті великої міжнародної конференції в Києві був дуже здивований, що директор академічного інституту виступає з перекладачем, бо не знає англійської). Тепер вважатиметься, що незнання англійської наш професор може компенсувати знанням польської або арабської. Допускаю, що з останньою мовою (як і китайською чи японською) таке справді може траплятися, але як виняток для дуже обмеженої кількості спеціальностей, перелік яких МОН мало би встановити. Але ж надання "кваліфікаційних документів" щодо знання польської (у нас є ціла українська діаспора викладачів у польських вишах) є очевидною профанацією.

Реальне революційне (без лапок) нововведення мало би звучати, наприклад, так: претендент на звання "професор" повинен отримати сертифікат з англійської мови відповідно до Загальноєвропейської рекомендації щодо мовної освіти на рівні не нижче ніж В1 (як науковець, який складав відповідний іспит, стверджую, що рівень В2 треба понизити до В1). Як виняток сертифікат могли би заміняти документи, що підтверджують тривале стажування або роботу здобувача звання у провідних науково-освітніх установах країн Заходу, в яких англійська мова є однією з робочих мов.

Той-таки п. 8 містить обтічне формулювання, вигадане ще командою Табачника, про публікацію праць у виданнях, "що включені до міжнародних наукометричних баз". Невже досі незрозуміло, що таких баз багато, і дуже часто наявність видання в певній базі геть нічого не говорить про його науковий рівень? Давно слід твердо зупинитися на наукометричній базі даних Web of Science, яка вже понад 50 років є лідером у цій галузі. Якщо для деяких спеціальностей треба зробити виняток, то можна подати їх перелік у відповідному додатку (справді важко уявити, що фахівці з української мови, літератури чи етнографії зможуть друкуватися в якихось західних лінгвістичних журналах). Крім того, п. 8 мав би містити вимогу, щоб у претендента на звання "професор" були наукові праці без співавторів, оскільки колективне написання статей, на основі яких потім захищають кілька дисертацій, отримують звання і державні премії, є досить поширеним явищем навіть серед математиків і фізиків-теоретиків (не кажучи вже про експериментаторів в усіх галузях науки).

Згадана вище постанова і далі ігнорує ще один очевидний факт: абсолютна більшість професорів в Україні має нульовий імпакт (вплив) своїминауковими дослідженнями на світовий науковий ринок (їхніх праць не цитують, провідні наукові центри їх не запрошують, вони не виступають з пленарними доповідями на міжнародних наукових форумах і не є членами редколегій провідних міжнародних видань). Очевидно, що розробники постанови Кабміну №656 мають хуторянські уявлення і не знають, що авторитет сучасного науковця вимірюється, зокрема, кількістю цитувань та індексом Гірша (Hirsch-index). Бо інакше вони б у тому ж таки п. 8 прописали вимогу до претендента на звання "професор" мати певну кількість цитувань за тією ж базою Thomson Reuters WEB of Science. Хіба може особа, на праці якої не посилається жоден науковець з-поза меж України, стати професором? А такі випадки трапляються навіть серед математиків! Зауважу, що кількість цитувань, як і кількість праць, не може бути однаковою для всіх спеціальностей. Наприклад, якщо у всьому світі біологи в середньому публікують праць у три і більше разів, ніж математики, то й цитувань повинні мати втричі більше (до речі, цього не розуміють лідери найвідомішого в Україні ГО науковців УНК, публікуючи персональні рейтинґи, в яких біологи всіх випереджають).

Дуже проєвропейським (на думку розробників постанови) є збереження вчених звань "доцент" і "старший дослідник", які також надаються державою в особі МОН. Невже постмайданівське керівництво МОН не помітило, що такого немає в жодній країні ЄС?! Як випливає з їхніх повідомлень на власних сторінках у соцмережах, вони їздять мало не щомісяця в Європу/Америку (включаючи й очільницю профільного комітету ВР). Очевидно, що вони це знають, але намагаються зберегти робочі місця для чиновників, через руки яких щорічно проходять сотні (а то й тисячі) подань на присвоєння звань. А тим часом доцільно процедуру надання державою вченого звання "доцент" ліквідувати, залишивши лише рамкові умови для обіймання цієї посади в університетах і дозволити університетам самим присвоювати такі звання, але доплату за них здійснювати лише в межах університетського позабюджетного фінансування. Існування вченого звання "старший дослідник" позбавлене здорового глузду, оскільки в НАНУ та інших державних академіях є своя ієрархія наукових посад і звань (інша річ, що вона залишилася ще зі сталінських часів і потребує докорінних змін).

Проте ще гірше становище з Порядком присвоєння наукових ступенів, який команда Табачника ще й "творчо" переробила в бік погіршення. Складається враження, що чинна система влаштовує і теперішнє керівництво МОН. Бо важко пояснити той факт, що навіть найабсурдніших нововведень "папєрєдніков" досі не ліквідовано в робочому порядку (наприклад, щодо необхідності мати п'ять публікацій у так званих фахових виданнях як необхідну умову захисту кандидатської дисертації).

Мій багаторічний досвід роботи з аспірантами та спілкування з колегами з країн ЄС і США з приводу підготовки кандидатів наук (докторів філософії) вказує на те, що потрібно докорінно змінити по суті совєтську систему підготовки наукових кадрів в Україні.

Зупинюся лише на кількох, проте дуже важливих, недоліках чинної системи.

Cистему призначення складу спецрад за двома і більше спеціальностями успадковано з часів СССР, і мені не відома жодна країна ЄС, де таке практикується. Голова і секретар спецради, обіймаючи ці посади по 10 і більше років, штучно оточують себе "потрібними" людьми, які завжди "правильно" голосують. Так утворюються наукові клани, що неминуче породжує корупцію. Авторові цих рядків якось доводилося пояснювати членам спецради, що основний результат дисертанта був отриманий на 50 (!!!) років раніше, але вони все одно проголосували "за".

Мій особистий досвід наукового керівника з підготовки кандидатів наук показує, що чинна система призначення складу спецрад часто призводить до відвертої профанації власне процесу захисту. Справді, часто абсолютна більшість членів спецради не є компетентною в темі конкретної дисертації і голосує "за" або "проти" на підставі суто суб'єктивних вражень від доповіді дисертанта та особистих стосунків з його керівником. У мене були випадки, коли в суті дисертації були компетентні лише двоє членів спецради, а для позитивного голосування потрібно було щонайменше 12 голосів "за". При цьому дисертантові та його керівникові доводилося вислуховувати низку "дуже слушних" зауважень.

Переконаний, що систему призначення спецрад за двома і більше спеціальностями потрібно ліквідувати. МОН (а можливо, якась незалежна структура) повинен затверджувати лише голову комісії з чітким обмеженням терміну безперервного перебування на посаді. Повний склад комісії (6–8 осіб, включно з головою) має формуватися окремо під кожен захист, залежно від теми дисертації і без участі МОН. При цьому два опоненти автоматично повинні бути членами комісії, а ще 3–5 - призначатися (процедура має бути чітко виписана - зокрема, в комісії мають бути фахівці з інших (включаючи іноземні) установ, що мають науковий ступінь та опубліковані впродовж останніх 5 років праці в галузі, в який захищається дисертація). Ця пропозиція базується на системі, що існує у французьких університетах і є чимось середнім між польською та британською (в англійських університетах комісія складається лише з двох опонентів, які мають бути з різних установ), а крім того, зумовлена тим, що в останні десятиліття наукові дослідження стають дедалі більш вузькоспеціалізованими. "Папєрєднік" нинішнього міністра придумав, що кандидатом наук може стати лише аспірант/здобувач, котрий має п'ять наукових публікацій. Можливо, в галузі історичної науки, в якій п. Табачник зробив неймовірно стрімкий прорив (став докторам наук у 32 роки, а професором у 34!), це й прийнятно, проте у фізико-математичних науках - повний абсурд! Такого немає в жодній країні ЄС. Наприклад, у британських університетах узагалі немає вимоги мати опубліковані результати до захисту дисертації з математики. Зрозуміло, було би вкрай нерозумно запроваджувати британський досвід у неймовірно корумпованій Україні (а наша науково-освітня сфера аж ніяк не є винятком, просто в ній фігурують менші суми розкрадання). Проте треба негайно змінити формальні вимоги до кількості публікацій з оприлюдненими основними результатами, що необхідні для захисту кандидатських/докторських дисертацій, у бік її зменшення, а також до видань, де вони опубліковані. Конкретно: якщо здобувач кандидатського ступеня (доктора філософії) має дві публікації в періодичних наукових виданнях, яким присвоєно імпакт-фактор (згідно з наукометричною базою Web of Science), то їх цілком достатньо для захисту дисертації (принаймні у фізико-математичних науках). Якщо такої кількості публікації немає, то можна встановити вимогу мати три публікації у виданнях, які не мають імпакт-фактора, але входять, наприклад, до наукометричної бази Scopus. Перелік псевдофахових видань треба негайно ліквідувати, бо це ганьба для української науки (якщо журнал справді фаховий, то він автоматично буде індексований принаймні Scopus, усі інші - це хуторянські видання).

Аналогічні зміни у бік зменшення кількості публікацій потрібно запровадити й для захисту дисертацій на ступінь "доктор наук". Проте тут доцільно запровадити й зовсім нову вимогу: встановити кількість публікацій без співавторів, що підтверджувало б самостійне отримання основних результатів здобувачем. Це принципово, оскільки претендент на ступінь доктора наук повинен самостійно не лише розв'язувати важливі наукові проблеми, а й формулювати їх (це однозначно випливає з відповідного Положення про порядок присвоєння наукових ступенів). Відсутність цієї вимоги призводить до того, що утворюється неформальний колектив, який стахановськими темпами "клепає" 20 колективних публікацій, а потім вони оформляються як докторська дисертація одного з них (на жаль, таке трапляється навіть серед математиків!).

У багатьох НДІ та університетах України сформувалася система присвоєння наукових ступенів, коли їх здобувачеві не потрібно виходити за межі рідної установи, де є все необхідне для захисту: керівник, спецрада, потрібні "фахові видання" і гарантований опонент з сусіднього відділу. Для створення конкурентного середовища, без якого наука не може розвиватися, доцільно встановити вимогу опублікування здобувачем щонайменше однієї статті за межами установи навчання в аспірантурі та вимогу, щоб обидва опоненти не працювали в цій установі. Доцільно заохочувати, зокрема фінансово, опонування дисертацій відповідними фахівцями з провідних зарубіжних центрів.

Викладені пропозиції надсилалися як попередньому, так і нинішньому керівництву МОН, і дуже прикро, що за будь-якої влади в Україні зберігаються очевидні "совкові" анахронізми. Понад сто років тому геніальний Іван Франко писав:

"Народе мій…Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм,Тяглом у поїздах їх бистроїзних?"

Очевидно, що "папєрєднікі" нинішнього міністра цих слів не знали, але впевнений, що міністр Квіт їх знає. Проте складається враження, що TGV-потяг реформ міністра мчить у напрямку ЄС, а совкові електрички його оточення (включаючи заступника з питань науки) - у напрямку СССР/СНҐ. Зміст постанови Кабміну №656 вказує на те, що перемагає напрямок електричок.