Зазвичай ці судження будувалися на тих уявленнях читачів, які вони самі здобули на практиці. І хоча читачі керувалися власними знаннями про логіку управління, та водночас ці уявлення базувалися на знанні певних стандартизованих соціальних закономірностей функціонування суспільства, - інколи це були імпліцитні знання, а інколи - благонабуті. Тільки замість думки про директорство можна було б спробувати публікувати думку читачів стосовно діяльності нашої верховної влади.
Отже, якби президентом був я (пам'ятаючи, що геніальний Шекспір писав: "Весь світ - театр. Де всі - чоловіки й жінки - актори. Тут кожному приписаний свій вихід, і не одну з них кожен грає роль"), - то що б зробив, і в якій послідовності? Оскільки, за прийнятим у нашому суспільстві сценарієм політичного устрою, президент є гарантом дотримання Конституції, я б насамперед уважно перечитав Основний Закон України й перевірив, наскільки відповідають положення інших законодавчих актів базовим конституційним положенням. Переважна більшість громадян України, звісно ж, прибічники конституційного ладу. Але в багатьох, думаю, є підозра, що не все так гладко в нас із дотриманням конституційних норм, як хотілося б. Тому я, мабуть, не здивувався б, що скрізь і всюди законодавчі акти, які регулюють діяльність центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), не просто дозволяють, а зобов'язують міністерства й відомства формувати національну політику, практично, в усіх сферах діяльності. А це, вочевидь, суперечить конституційним положенням про те, що політику в нас формує Верховна Рада, а органи виконавчої влади (зокрема й центральні) зобов'язані цю політику реалізовувати.
Такий стан речей суперечить не тільки Конституції, а й здоровому глузду. Коли ЦОВВ, маючи право формувати політику, визначає собі головні політичні цілі діяльності, потім законодавчими й нормативними актами визначає правила поведінки підвідомчих йому господарських суб'єктів, та ще й, у результаті, сам себе оцінює за власними ж критеріями, - все це нагадує "кільце скорпіона", який сам себе вбиває своєю ж власною отрутою. Але якщо у випадку зі скорпіоном це всього лише легенда, то у випадку, наприклад, з наукою - сумна реальність.
На місці президента країни я, фігурально висловлюючись, висмикнув би жало в скорпіона, маючи на увазі в даному випадку Міністерство освіти і науки. А якщо висловлюватися не фігурально, то, користуючись своїм правом законодавчої ініціативи, я скасував би Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність", а також "Стратегію розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року" як такі, що суперечать національним інтересам України, а натомість ініціював би прийняття закону "Про засади державної наукової та інноваційної політики" і доручив би Міністерству фінансів України розробити державну програму фінансової підтримки науки, маючи на увазі досягнення впродовж двох-трьох років середньоєвропейських питомих показників фінансування вчених і одночасне приведення до середньоєвропейських стандартів чисельність науковців.
При цьому я рекомендував би Кабінетові міністрів України виключити зі штатного розпису міністерств і відомств посаду "спеціаліста з реформ". Така посада могла б природно з'явитися в штатному розписі як результат успішного проведення реформ. А зараз введення таких "спеціалістів" можна вважати своєрідним шоу, причому не смішним. Упорядкування штатного розпису органів державної влади допомогло б вирішити проблему формулювання правильних KPI (Key Performance Indicators), які дозволяли б контролювати ефективність ділової активності державних службовців і підрозділів міністерств та відомств. До того ж було б незле встановити пряму залежність заробітної плати державних службовців від рівня економічних показників, які характеризують готовність країни до вирішення майбутніх соціальних і виробничих проблем. Таким показником могла б бути, наприклад, наукоємність ВВП. Але, звісно, тільки при впорядкуванні законодавства у сфері науки та технологій.
Якби президентом був я, то пояснив би своєму оточенню, що в науковій сфері синонімом діяльності є творчість, яка, як відомо, ніяким писаним законам не улягає. Тому сприятливі умови для наукової діяльності - це передусім забезпечення свободи творчості. Свобода творчості зазвичай передбачає звільнення творчої особистості від турботи про хліб насущний. Учений, взагалі-то, не особливо реагує на своє матеріальне становище, але він явно із занадто великим пієтетом ставиться до результатів своїх досліджень, аби віддавати їх тим, кому здається, що світ досі живий завдяки грошам, а не завдяки тому, що у світі є досить багато людей, здатних до "випереджального відображення" найважливіших для нашого виживання подій. Мабуть, саме ця властивість науковців - причина того, що, незважаючи на бурхливе скорочення за час незалежності України кількості вітчизняних творців від науки (ця категорія скоротилася в нас, за одними даними, вчетверо, а за іншими - вп'ятеро), наука в Україні досі жива й виробляє наукові знання для країни і для всього світу не просто пропорційно своїм фінансовим і кадровим можливостям, а й випереджаючи в цьому, за питомою ефективністю, практично всі високорозвинені країни світу.
Наукова творчість - індивідуальна й неповторна. Так принаймні вважав Альберт Ейнштейн, заявивши: "Наука існує для науки так само, як мистецтво для мистецтва, і не займається ні самовиправданнями, ні доказом безглуздя". Цей вислів я, будучи президентом, помістив би як гасло у своєму кабінеті. Оскільки ж завдання президента пов'язане не тільки з усуненням очевидної недосконалості нашого виконавчого законодавства, а й із необхідністю приймати рішення у складних соціально-політичних ситуаціях, то я б помістив у своєму кабінеті ще й гасло з одним із формулювань закону кібернетики про необхідне різноманіття, наприклад: "Управління може бути забезпечене тільки в тому разі, якщо різноманіття системи управління принаймні не менше, ніж різноманіття керованої ним ситуації". Це гасло постійно нагадувало б мені, що, скорочуючи кількість творців від науки, ми знижуємо потенційне різноманіття реакцій нашої держави на зовнішні, як стихійні, так і сплановані, ворожі дії. Закон необхідного різноманіття - це обов'язкова заповідь життєздатності будь-якої самоорганізованої системи, зокрема й держави.
Все, що хотілося б зробити мені, якби я був президентом, зможе зробити кожен громадянин із бодай мінімальним досвідом самостійного вирішення життєвих проблем. Головне - аби він, зрозумівши, що "все змішалося в домі Облонських", дійшов висновку: "Все це було б смішно, якби не було так сумно".