...На рукавах атомників, котрі готували ЧАЕС до закриття, жалобні пов’язки. Вони не приховували свого горя. І настроєм чорнобильців керувала не уроджена любов до атомної енергетики. Їхні почуття спричинені раціо- нальнішими мотивами - після натискання кнопки тисячі працюючих отримають виписки з наказу про звільнення. І хоча Президент пообіцяв, що нікого не забудуть і не обділять, що вони можуть розраховувати на роботу на нових реакторах або гідну пенсію, кожен із цих людей чудово розумів різницю між заробленою своєю працею зарплатою та державною допомогою. Життя привчило нас насторожено ставитися до обіцянок, особливо до даних в урочистій обстановці. До того ж, кожен працівник ЧАЕС уже знав те, про що чомусь забули радники Президента, - штат кваліфікованих посад на недобудованих реакторах Рівненської та Хмельницької АЕС уже укомплектовано.
Про побоювання за долю людей, котрі працювали на ЧАЕС, говорили на всіх прес-конференціях, присвячених закриттю станції. Про те, наскільки вони обгрунтовані, свідчать слова Олега Голоскокова, помічника генерального директора ЧАЕС, який описав показову ситуацію з опаленням: «Ми залишаємося з одним джерелом - пускорезерв-ною казанною, побудованою ще до пуску першого енергоблоку. Запас мазуту - лише на 1,5 доби. Розраховували, що зиму зустрінемо з другим джерелом тепла - промислово-опалювальною казанною. Її пуск планувався на грудень нинішнього року. Реальний термін - не раніше весни наступного року. Під час експлуатації АЕС працюючий енергоблок сам забезпечував весь комплекс теплом, а на зупиненому об’єкті всю зиму в авральному порядку «з коліс» будемо поставляти мазут, який ніхто й не збирається відправляти в Чорнобиль для пускорезервної казанної. Заодно переконаємося, що резервної казанної замало для обігріву всього комплексу споруд АЕС, отже, багато служб мерз-нутиме; потім з’ясується, що вивантажувати ядерне паливо з виведеного з експлуатації реактора немає куди (готовність сховища для відпрацьованого ядерного палива №2, що зводиться, - близько 25%) і т.д. і т.п.»
Якщо про фінансування першочергових об’єктів згадали тільки за місяць до закриття АЕС, а про фінансування закупок мазуту досі думають, то про створення нових робочих місць годі й говорити?
Певну надію в цьому хаосі дає програма TACIS Європейської комісії. Проект називається вельми невибагливо - «Пом’якшення соціальних наслідків закриття Чорнобильської АЕС». Мабуть, уже така скромність у постановці завдання вигідно відрізняє проект від категоричних і широкомасштабних обіцянок усе вирішити й нікого не обділити.
Нині, проїжджаючи Славутичем, бачиш назви районів: Вільнюський, Латиський, Ленінградський... Не виключено, що незабаром у заводиків і фабрик міста з’являться й інші таблички: на цьому підприємстві французи допомогли організувати 10 робочих місць, на тому німці - 15... Хочеться висловити несміливу надію, що з’явиться серед них і табличка, на якій було б написано, що народження ось цього підприємства є результатом розробки НАН України.
Утім, аби вдихнути у проекти життя, потрібні менеджери. Не випадково автори проекту TACIS разом з батьками міста вирішують, яким шляхом піти - чи переучувати всіх, що, безумовно, недешево, чи навчити декількох менеджерів, котрі, образно кажучи, нагодують усіх. Що вибрати?..
Якось у профспілку ЧАЕС прийшла Валентина Созінова. У неї з чоловіком наближався час виходу на пенсію. Це й навело її на думку організувати підприємство, яке допомагало б бізнесменам робити перші кроки. Коли вона поділилася своїм проектом, у профкомі ЧАЕС зойкнули: «Валентино, та ти ж розповідаєш про бізнес-інкубатор, який ми саме збиралися організовувати. Тобі й карти в руки!» Так Валентина Созінова взялася за організацію першого в Славутичі бізнес-інкубатора. Гроші й допомогу надали профспілка й адміністрація станції.
Сьогодні в місті готові вхопитися за будь-яку соломинку, яка обіцяє допомогти в організації нових робочих місць. Тут не натішаться успіхами невеличкої фірмочки, яка тор-гувала канцелярськими скріпками, а потім почала випускати цей канцелярський предмет. Виготовлені тут скріпки - не бозна- що, найзвичайнісінькі. Але в місті, де раніше розщеплювали атом, дуже пишаються цим. Справа не в скріпках, кажуть, - це перший приклад успішного бізнесу. Для славутчан це показовий приклад того, що не боги горщики ліплять і, мовляв, кожен може таке придумати, втілити за цілком доступні кошти і стати підприємцем.
Формування ринкової свідомості в місті якось погано сполучається з мінімальною капіталізацією міського майна. Міську нерухомість у Славутичі практично не приватизовано (89% об’єктів у руках держави). Це, звісно, не тішить інвесторів і змушує їх добряче пометикувати, вирішуючи: вкладати сюди свої кревні чи ні. І хоча 380 доларів інвестицій на жителя Славутича для України нібито є рекордним показником, та насправді для міста з такими міжнародними контактами це незначні цифри...
На тлі «скріпкової» фір-мочки два підприємства, народжені в інкубаторі В.Созінової (одне з виробництва абразивних інструментів, друге - фасонних запасних частин і енергосервісного обслуговування підприємств) виглядають ну просто велетнями сучасної індустрії та прикладом найвищої технології. У цьому інкубаторі реалізується ще 10 проектів. Тут поставили перед собою завдання - забезпечувати високий відсоток ефективності. Інкубатор допомагає підприємствам боротися з реальними труднощами бізнесу в нашій країні, приміром, сертифікувати продукцію. Нові можливості співробітництва з бізнес-інкубатором у спеціальній екологічній зоні уже відчули німецькі фірми, і готові вкласти інвестиції в цілу серію виробництв.
У Славутичі серйозно ставляться до кожного плідного задуму. Приміром, коли стало відомо, що планується будів-ництво дороги Гельсінки-Петербург-Одеса, у місті відразу почали обмізковувати ідею - розмістити міжнародний автопорт на трасі неподалік Славутича. Адже це десятки нових робочих місць. Перспектива!
Середній вік жителів міста - близько 30 років. Це означає - до тих безробітних, котрих викидає на ринок праці закриття ЧАЕС, у місті додається безліч нових, які закінчують школу, приходять з армії. Що далі?
Серйозні надії пов’язували з солідною іспанською фірмою, що хотіла організувати в Славутичі виробництво взуття. З цією метою вона купила будинки. Але іспанці поки що не поспішають реалізовувати плани, які могли б розв’язати проблеми дуже багатьох у цьому місті. Фірма чекає кращих часів. Схоже, на наближення цих часів поки що серйозно працюють лише два бізнес-інкубатори.
Ще один створено при міжнародному центрі розвитку бізнесу «Славутич - ХХI століття». Тут зареєстровано 21 підприємство. Перевага цього інкубатора, стверджує керівник центру Валентина Дарнопих, у тому, що в нас можуть працювати всі, а не тільки працівники станції.
Ще один шлях розв’язати проблеми міста - взяти участь у перспективних програмах інших регіонів. Одну з них розробив Інститут геохімічної механіки НАН України в Дніпропетровську, де створили теплоенергетичні комплек-си на місцевому низькокалорійному твердому паливі. У цій програмі для одержання тепла використовується не лише низькоякісне вугілля, а навіть порода з відвалів. У Славутичі териконів немає, але поруч багато торфу й деревини. Це дозволяє створити енергетичну базу для розвитку майбутнього промислового комплексу міста.
Нині у Славутичі часто згадують концерти Патрісії Каас. Одні з захопленням (не пошкодували грошей, щоб світову зірку запросити!), інші з гіркою усмішкою - не знали куди гроші діти! Якби тоді пустили ці кошти на бізнес-проекти чи якби «розкрутили» бізнес-інкубатор, тепер горя не знали б...
Місто готується до змін. Уже ні в кого не викликає сумніву, що вони неминучі. За масштабом їх можна порівняти хіба що з тими, яких зазнала станція, коли прогримів той самий вибух. А якими будуть наслідки тепер?..