У сучасному промисловому виробництві ключової ролі набули науково-інженерна база та досягнення, насамперед у галузях інформатизації й автоматизації. Україна в 70—80-ті роки на цих напрямах науки мала дуже високий авторитет у світі. Проте в 90-ті роки країна почала втрачати позицію за позицією, і прірва між наукою та виробництвом розширюється. Зараз у багатьох галузях склалася ситуація, коли заводи просто не можуть брати наукових розробок для реалізації на їхній основі високотехнологічних товарів та послуг. Сталося, образно кажучи, від’єднання думаючої голови від тіла, що виробляє продукцію.
Причина? У теорії все дуже просто: розроблено хорошу ідею або технологію в інституті — патентуй і продавай ліцензію виробникові. Однак вітчизняний виробник, як правило, дуже скутий в інноваційних коштах і купити за достойну ціну нову розробку не в змозі. Та й розробки НДІ зазвичай далекі від виробничої реалізації. Адже, проводячи всілякі скорочення, насамперед ліквідували КБ, СКБ, ОКБ тощо. Результат невтішний — доводити розробки до стадії виробничої документації нікому.
Різке відставання вітчизняного виробництва від закордонного стало виявлятися в галузі інформаційного забезпечення, застосування засобів обчислювальної техніки, САПР (системи автоматичного проектування), автоматизації виробничих процесів на всіх рівнях підготовки і виробництва в цілому.
Запровадження замість безкоштовних авторських посвідчень на винаходи платних патентів різко знизило кількість винаходів. Часто автори, особливо якщо це закордонне патентування винаходів за процедурою міжнародного патентування — РСТ, просто не в змозі оплатити велику кількість обов’язкових мит. Наприклад, мито РСТ лише за подачу заявки для патентування за кордоном коштує 440 доларів, інші платежі трохи менші, але вже при переході в національну фазу винахідник має приготувати суми в кілька тисяч доларів США!
Ці та багато інших чинників свідчать, що без кардинальної зміни науково-технічної політики країна з глухого кута, в який загнано науку і промисловість, не вийде. Однак і зусиль лише законодавчої та виконавчої влади недостатньо. На рівні директорів НДІ та заводів треба різко змінити ставлення очолюваних ними колективів один до одного. Вітчизняним науковцям і виробничникам потрібно поки що за рахунок внутрішніх ресурсів виробництва вишукувати кошти на патентування, ліцензування, підготовку виробництва. Необхідно знайти свою нішу на ринку товарів та послуг і спільними зусиллями спробувати заповнити її новим якісним товаром. Інших способів утриматися на плаву науковцям і виробничникам немає — це доводить світова практика.
Відомо, що найкраще переконує власний приклад. Спробую підтвердити сказане вище, взявши один із напрямів вітчизняної науки в галузі інформації, який протягом багатьох років розвивається в рамках Національної академії наук України і останніми роками отримав розвиток в Академії інженерних наук України. Автор статті впродовж останніх 10 років розробив ідеологію і запатентував ряд електронних систем для інформатизації й автоматизації деяких аспектів життєдіяльності людини, пов’язаних насамперед з охороною її самої, її житла, офісу, автомобіля тощо.
Вже на етапі отримання документів, які підтверджують пріоритет, ми починаємо роботу з зацікавленими промисловими підприємствами з питань купівлі ліцензій на патенти, ноу-хау, підготовку технічної документації, з метою випуску на цих підприємствах патенточистих виробів з унікальними споживчими характеристиками. Це дозволяє створити природний альянс між винахідником-патентовласником і промисловим підприємством, яке освоює принципово нову промислову продукцію на взаємовигідних умовах ліцензійного договору. Винахідник-патентовласник отримає роялті (винагороду) від загального обсягу випущеної продукції, а завод-виробник — прибуток від своєї виробничої діяльності.
У результаті спільних робіт, передбачених у ліцензійних договорах, розробляється концепція і структура нового виробу, виробнича конструкторська й технологічна документація, сертифікація, дизайн, упаковка і пакет інструктивних матеріалів. Усе це якісно виготовити можливо лише за умови співпраці винахідника-патентовласника і виробничого підприємства, на якому, до речі, винахідник-патентовласник здійснює авторський нагляд.
Природно, що будь-яка допомога у цій справі з боку держави має бути орієнтована на повернення інвестицій. Лише в такому разі всі сторони, які беруть участь у процесі, не залишаться без навару: патентовласник отримає гроші за розробку і роялті, завод-виготовлювач — прибуток, держава — розвиток промисловості, зростання зайнятості, необхідні відрахування в бюджет.
Маючи патенти на промислову продукцію і правильно побудувавши ліцензійні угоди з підприємствами та державою, інженери і вчені зможуть заробляти пристойні гроші і не тільки за кордоном. Держава ж від таких взаємин буде лише у виграші, адже науково-технічний ринок дає набагато більші дивіденди, ніж інші сфери народного господарства.
На завершення підкреслю, що стаття не має розглядатися як якесь повчання. Автор просто хоче привернути увагу колег-винахідників до вирішення наболілих проблем. В основу покладено особистий досвід науково-технічної діяльності, який далеко не завжди був райдужним.
P. S. Хотів би закликати науково-інженерну громадськість країни і президію АІНУ зробити все для створення гідного іміджу професії — інженер. Насамперед нам варто докласти зусиль і домогтися запровадження в нашій країні щорічного дня інженера України. Чому є день на відзнаку всіх професій, а на відзнаку наймасовішої —інженера — його немає?
До того ж, президії АІНУ доцільно, на мій погляд, організувати всеукраїнський конкурс, на якому авторам кращих інженерних розробок року за різними номінаціями присвоювалося б почесне звання, наприклад «Інженерна зірка України». Сподіваюся, колеги з різних куточків України доповнять мої пропозиції і завдяки нашим старанням слово «інженер» перестане бути чимось на кшталт лайки й посяде належне місце серед інших провідних професій нового тисячоліття.