Стратегічною метою української зовнішньоекономічної політики є активне залучення країни до міжнародних інтеграційних процесів. Однак реалізація цього завдання потребує концентрації значних інтелектуальних, матеріальних, фінансових і природних ресурсів для розвитку стратегічних, «проривних» технологій як основних чинників конкурентоспроможності у світовій спільноті.
Наприклад, щоб досягнути рівня, необхідного для вступу до ЄС, Україні потрібен річний ВВП близько 300 млрд. дол., або 6 тис. дол. на душу населення. Економічні передумови вступу до ЄС базуються на тому, що такий достаток дозволяє країні в основному вирішити найнагальніші соціально-економічні проблеми. Так, ВВП на душу населення в Німеччині становить 25 тис. дол., Польщі — 4,5 тис., Болгарії — 1,55 тис. дол. В Україні ж — менше тисячі доларів. Ані в Європі, ані в Азії, ані в Північній Америці вже майже не залишилося країн із таким рівнем ВВП на душу населення і середньою зарплатою трохи менше 80 дол. на місяць. Простий математичний розрахунок свідчить: щоб 50 млрд. дол. ВВП перетворилися на 300 млрд. за щорічного зростання навіть на 10% знадобиться 20 років.
І це за умови стабільного притоку капіталу в народне господарство. Але в Україні, як і в усіх країнах пострадянського простору, рівень внутрішніх заощаджень та інвестицій дуже низький і явно недостатній для стабільного економічного зростання. Це пояснюється низькими приватними доходами, низькою рентабельністю у промисловості, а також значною часткою безготівкових, а дещо раніше — й бартерних операцій.
З іншого боку, формування нового глобального економічного порядку створює унікальні можливості. Міжнародна торгівля зростає в середньому на 6—8% за рік, що вдвічі більше, ніж зростання продукції у світовому масштабі. А зарубіжні інвестиції стабільно випереджають звичайну торгівлю. Через ці ринки капіталу обертається щодня не менше 1,5 трлн. дол. (400 трлн. дол. на рік). Саме фінансові ринки найяскравіше демонструють процеси економічної глобалізації.
Глобалізація світової еко-
номіки та європейська інтеграція ставлять перед Україною питання про власне геополітичне позиціонування. Понад те, сьогодні для нашої держави проблема визначення свого реального місця у світі стає критичною. Адже правильний вибір визначатиме успішний економічний розвиток країни та її здатність максимально ефективно інтегруватися до глобального простору. Сама ж реалізація інтеграційних планів залежить від того, чи зможе країна у певні терміни залучити критичну масу інвестицій. Таким чином, зараз перед Україною стоїть двоєдине завдання — визначення пріоритетів розвитку та побудова ефективної інвестиційної моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації й нарощування виробничих потужностей.
За оцінками експертів, для нормального розвитку економіки України потрібно додаткових інвестицій від 80 до 100 млрд. дол. США. Водночас прямі іноземні інвестиції за тринадцять років незалежності становили лише 5,3 млрд. дол. Цифра більш ніж скромна. Наприклад, Чехія за такий час отримала понад 20 млрд. дол. Щорічні інвестиції в Польщу становлять 4—5 млрд. дол., тоді як в Україну — 0,5 млрд. За обсягами іноземних інвестицій на душу населення Україна поступається навіть Албанії та Казахстану. За даними американської асоціації Economist Group, за рівнем інвестиційної привабливості Україна знаходиться в сьомому десятку країн. Згідно з офіційною статистикою, щорічний приріст іноземного капіталу, інвестованого в країну, становить близько 15%, але це без урахування грошей, що вивозяться нерезидентами з України. Зараз на кожні три долари вкладених інвестицій припадає один долар офіційно вивезеного капіталу. Це пояснюється розірванням інвестиційних договорів через підвищення інвестиційних ризиків у країні.
Існує цілий комплекс чинників, що впливають на прийняття рішення про інвестування: політико-економічні, соціальні, ефективність виробництва, можливість доступу на інші ринки тощо.
Дуже часто для оцінки надійності вкладень використовують кредитні рейтинги та економічні індекси. Тут наші позиції аж ніяк не ідеальні. Так, 2002 року Україна у сфері макроекономічної конкурентоспроможності, за оцінкою Всесвітнього економічного форуму, опинилася на 69-му місці серед 80 країн, а за індексом економічної свободи, розрахованим Heritage Foundation, посіла 137-е.
Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає очікуванням інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші поступки й пільги мусить погоджуватися держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи їх до міжнародних стандартів, і створювати конкурентний інвестиційний ринок.
Така привабливість є ключовою умовою залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі або окремого підприємства.
У зв’язку з цим найважли-
вішим завданням державного управління на цьому етапі є поліпшення та стабілізація інвестиційного клімату як країни загалом, так і окремих регіонів.
На мою думку, нам необхідно створити національну систему критеріїв оцінки регіонів (областей, міст тощо), у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади з формування інвестиційного середовища й залучення інвестицій. Для цього, насамперед, необхідно проаналізувати дві основні групи чинників — інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик.
Інвестиційний потенціал — показник кількісний, що враховує основні макроекономічні характеристики, насиченість території факторами виробництва (природними ресурсами, робочою силою, основними фондами, інфраструктурою тощо), споживчий попит населення та інші показники.
До сукупного інвестиційного потенціалу регіону входять такі складові: ресурсно-сировинна, розрахована на основі середньозваженої забезпеченості території регіону балансовими запасами основних видів природних ресурсів; виробнича й дуже важлива споживча (сукупна купівельна спроможність населення регіону).
Інвестиційний ризик — характеристика імовірнісна й якісна, він оцінює ймовірність втрати інвестицій та доходу від них. Можна виділити такі чинники ризику: політичний, економічний, соціальний, кримінальний, екологічний, фінансовий, законодавчий.
На основі аналізу й урахування всіх вищезгаданих показників і формується як рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, так і рейтинг зусиль їхніх керівників щодо поліпшення інвестиційного клімату.
Оцінка інвестиційних ризиків, у свою чергу, дає базу для розробки програм регулювання інвестиційного клімату. Стосовно України, можна сформулювати правило дев’яти ключових інвестиційних чинників.
1. Лібералізація й дерегуляція підприємницької діяльності. Слід створити працюючу схему з виявлення й швидкого усунення бар’єрів для створення, ведення та закриття бізнесу. До неї входить комплекс заходів щодо зниження ступеня втручання з боку уряду в приватний бізнес, надання приватним підприємцям можливості діяти вільно й отримувати прибуток в умовах чесної конкуренції.
2. Стабільність і передбачуваність правового поля. Необхідно узгодити існуючі, розробити й ухвалити нові закони, що встановлюють єдині правила гри для компаній усіх форм власності. Насамперед, таку роботу слід провести щодо цивільного, трудового, податкового й комерційного кодексів, законодавства про захист прав у сфері інтелектуальної власності, патентів, політики передачі технологій та прямих іноземних інвестицій.
Не менш важливим є й забезпечення реального дотримання міжнародних договорів і виконання рішень іноземних арбітражів. Міжнародна інвестиційна спільнота має бути впевнена в тому, що будь-які угоди, відповідні прийнятим міжнародним нормам і правилам, мають силу в Україні.
Окремим невирішеним завданням залишається безумовне виконання судових рішень стосовно захисту прав власності інвесторів, а також розвиток земельного законодавства у напрямку вирівнювання прав вітчизняних і зарубіжних інвесторів.
3. Корпоративне й державне управління. До цього напрямку входить комплекс заходів із урегулювання корпоративних прав, діяльності державної адміністрації та приватизації державної власності.
Заходи щодо реформування державного апарату мають привести до перегляду ролі чиновників у регулюванні приватного сектора. Необхідно створити таку систему взаємовідносин між державою та бізнесом, яка б мінімізувала можливості для корупції на всіх рівнях.
Метою приватизаційних процесів має стати підвищення ефективності виробництва й використання ресурсів, мінімізація державного регулювання підприємницької діяльності, зниження державних витрат на підтримку неефективних виробництв і вивільнення ресурсів уряду для підвищення ефективності управління в суспільному секторі.
4. Лібералізація зовнішньої торгівлі та руху іноземного капіталу.
Цей інвестиційний чинник складається з комплексу заходів щодо стимулювання вільного переміщення товарів, послуг і капіталів між державами. Першочерговому врегулюванню підлягають такі сфери:
— митна й транспортна політика, в тому числі боротьба з контрабандою, створення уніфікованої митної практики в різних областях країни;
— сертифікація, включно зі спрощенням повільної й непрозорої процедури отримання сертифікатів на товари, імпортовані до країни, взаємне визнання сертифікатів якості продукції та міжнародної організації стандартів ISO;
— страховий ринок, що передбачає вдосконалення законів українського страхового ринку, які суперечать європейським та світовим стандартам;
— ринок праці, що зазнає браку професіоналів на українському ринку праці, особливо в державному секторі. І потребує спрощення процедури прийняття на роботу іноземних фахівців високої кваліфікації.
5. Розвиток фінансового сектора. Стан фінансового сектора має ключове значення для інвесторів. Тому робота у вказаному напрямку є найважливішою для поліпшення інвестиційного клімату та потребує здійснення такого комплексу заходів:
— зняття обмежень на відсоткові ставки за банківськими кредитами й позиками;
— скасування програм пільгового надання кредитів, запроваджених урядом;
— розширення автономії Національного банку. Його основною метою має бути підтримка внутрішньої та зовнішньої стабільності, без урахування політичних міркувань;
— оздоровлення банківського сектора шляхом удосконалення контролю за банківською діяльністю для підвищення довіри інвесторів до українських банків;
— посилення кадрів комісій із питань цінних паперів і бірж;
— заохочення конкуренції у фінансовому секторі шляхом розширення діяльності іноземних банків та інших фінансових організацій в Україні.
З розглянутими чинниками прямо пов’язані питання адміністрування податків. Найбільшою проблемою для інвесторів, яку необхідно вирішити найближчим часом, є сплата та повернення ПДВ. Вона набуває більшої ваги пропорційно зростанню експорту українських товарів.
6. Зниження рівня корупції. Необхідно створити таку систему відносин органів влади та бізнесу, яка мінімізує можливості зловживання державних чиновників, забезпечить послідовність у виконанні ухвалених законів і постанов, полегшить отримання дозволів, ліцензій і санкцій. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів щодо «профілактики» корупції; запровадити суворі покарання за корупцію й оприлюднювати факти чиновницького хабарництва; забезпечити суспільну підтримку програм із боротьби з корупцією, інформуючи громадян про їхні права.
7. Зниження політичного ризику. Політична стабільність і незалежність економічних пріоритетів від змін в органах влади була й залишається одним із найважливіших позитивних чинників при прийнятті інвестиційного рішення. Необхідно прийняти закони, що гарантують неможливість довільного відчуження приватної власності, включно з «повільною експропріацією»; зробити діяльність податкових інспекторів і місцевих адміністрацій підконтрольною центральній адміністрації.
8. Імідж і програми просування країни. Довгострокові цілі із залучення зовнішніх інвестицій потребують постійних зусиль із формування привабливого іміджу країни. Необхідно сформулювати й широко висвітлювати державну політику та готовність уряду вживати радикальних заходів, орієнтованих на ринкову економіку; публічно підтримувати інвестиції; посилити комерційні відділи зарубіжних посольств.
9. Формування інвестиційних стимулів. Мета дій у цьому напрямку — створення інвестиційних стимулів, аналогічних стимулам торгових партнерів країни.
При цьому необхідно уни-
кати вибіркового стимулювання, яке може призвести до спотворень і неефективного розподілу ресурсів. Основні заходи в цьому напрямку: встановити ставки оподаткування на рівні, аналогічному рівню сусідніх країн або країн-конкурентів; скасувати спеціальні інвестиційні пільги та привілеї, спрямовані на вибіркову підтримку окремих галузей, компаній або регіонів.
Особливо хочу наголосити, що істотно збільшити приток інвестицій можна лише за умови розвитку всього комплексу чинників, що формують інвестиційний клімат. Недооцінка хоча б однієї складової неминуче призведе до дисбалансу та створить напруженість на інвестиційному ринку України.
Наступним важливим кроком у забезпеченні стабільності інвестиційного процесу є формування ринку операторів зовнішніх інвестицій. У своєму розвитку український інвестор пройшов шлях від першокласника до професора у дуже стислі терміни. На початковому етапі це був інтуїтивний пошук можливих варіантів рішень. Здебільшого фінансувалися надприбуткові короткострокові проекти з невеликими вкладеннями. На наступному етапі почали з’являтися більш довгострокові інвестиційні проекти, визначилися основні гравці, почалося формування інвестиційного ринку. Саме на цьому етапі досягли успіху ті українські інвестори, які виступили оператором із залучення зарубіжних інвестицій. Оскільки вони змогли забезпечити баланс ресурсів, запропонувавши зарубіжним інвесторам свої знання, навички й володіння механізмами роботи саме на цьому ринку, українському ринку — інвестиції, що значно перевищують внутрішні можливості.
Зараз в Україні залученням інвестицій багато хто займається, як на державному, так і на регіональному рівнях. Відсутність у більшості учасників досвіду із залучення й управління інвестиціями, їхні неузгоджені дії та відсутність заставних механізмів призводить до неефективної роботи в цьому напрямку. Вважаю, що сьогодні процес залучення інвестицій в економіку України має координуватися на державному або, щонайменше, на муніципальному рівні. Основну увагу слід приділити підготовці фахівців та розробці інвестиційних проектів за єдиними вимогами.
Нині від ефективності інвестиційної політики залежать оновлення виробництва, модернізація й нарощування основних фондів підприємств народного господарства, успіх структурної перебудови економіки, розв’язання соціальних і екологічних проблем. Слід зазначити, що в нинішніх умовах надходження іноземних інвестицій в економіку є чинником зростання ВВП, важливим джерелом створення робочих місць, врешті, сприяє успішній інтеграції України до європейського та світового господарства.
Вищевказані заходи, звісно ж, не вирішують усіх проблем із залучення інвестицій в економіку країни, але їх можна розглядати як основні напрямки у сфері вдосконалення інвестиційного процесу.