«ДТ» протягом усіх восьми років свого існування пильно стежило за перипетіями, що розгортаються навколо інноваційної політики в нашій країні. Часом ми були сповнені надій і навіть робили спеціальну шпальту «Бізнес-інкубатор». Потім події розвивалися так, що доводилося закривати шпальту, аби не вводити читачів в оману щодо намірів державних людей, відповідальних за розвиток цього напряму...
Проте події декількох останніх місяців на цьому напрямі знову привернули до себе пильну увагу. У «ДТ» організовано спеціальну шпальту «Наука та інновації», на якій ми спробували відстежувати непрості події, що розгортаються в Україні на найперспективнішому інноваційному напрямі економіки. Тут з’явився явний лідер, котрий не побоявся взяти на себе відповідальність за те, що відбувається, й уже цим гучно заявив про себе, — голова правління Української державної інноваційної компанії Володимир Рижов. Він хотів і, як стверджують багато з тих, хто його знає, міг вдихнути життя в напрям, що стільки разів помирав...
Та ба, «недовго музика грала» — навіть серед завзятих оптимістів і палких прибічників інноваційного розвитку нині можна почути нотки суму. Схоже, сплеск надій, породжених рішучими і, можливо, зайве відвертими діями Володимира Рижова, незабаром зійде нанівець. І тоді ще на одному напрямі в нашій країні відновиться така звична цвинтарна тиша. Ймовірною причиною стриноження порушника спокою можна вважати лист (його копія є в редакції), надісланий Президенту Л.Кучмі групою академіків НАНУ. У ньому говориться: «Враховуючи, що Міністерство освіти і науки втратило контроль за науково-технічною діяльністю, оскільки не визначає політику в цій сфері, а лише бере «участь» в її реалізації, сьогодні існує гостра потреба істотного посилення міжвідомчої координації науково-технічної та інноваційної діяльності...»
Отже знову стара пісня про те, як важко жити науці без власного «науково-технічного» міністерства чи хоча б комітету. Запитується: а що ж заважало досі, поки протягом десяти років існував цей орган, налагодити активну інноваційну політику й координацію науково-технічної діяльності в країні? У той час, коли цей орган (тоді ще з великими повноваженнями) очолював досить молодий і дуже енергійний академік Володимир Семиноженко, було розроблено, як стверджував сам Володимир Петрович, надійну схему перетворення інноваційних мільйонів, наданих державою, на мільярди. Міністр-академік змальовував просто якесь наукове «поле чудес», на якому досить було посадити 400 млн. гривень, щоб за рік виріс 1 млрд.
Потім, обіцяв В.Семиноженко, знову посадимо одержаний мільярд і вже до наступного року виросте 2,5 млрд... Дорогі читачі, проведіть підрахунки самі й переконайтеся, що на сьогоднішній день на цьому інноваційному «полі чудес» уже повинна колоситися сума, порівнянна з державним бюджетом України... Цей грандіозний план настільки вражав, що я під час інтерв’ю не втримався й попросив Володимира Петровича власноручно зафіксувати все почуте на папері. Фото цього унікального документа докладаємо.
Відтоді минуло близько п’яти років. Мені досі дошкуляє запитання: що ж тоді перешкодило Володимиру Петровичу реалізувати свій геніальний проект? Чому він, тримаючи жар-птицю в руці, через кілька місяців пересів у чергове крісло?..
Проект Володимира Рижова радикально відрізняється від плану Володимира Семиноженка. Почнемо з того, що голова правління Української державної інноваційної компанії не просить грошей у держави. Він вирішив побудувати свою діяльність на тому, що зафіксував за допомогою юристів суми, розтринькані його попередниками за попередні десять років керівництва інноваціями. А це не мало й не багато — понад 600 мільйонів гривень державних коштів. Запам’ятаємо — при цьому на чолі стояв керівний (який фактично розподіляв фінанси, але ні за що не відповідав) орган — Комітет із науки й техніки. Друге, на що звернув увагу Володимир Рижов, — інноваційні гроші було розподілено так, що їх дуже важко повернути, хоча вони повинні були б крутитися та примножуватися...
У результаті настільки сумних висновків із подачі Володимира Рижова народилася нова схема поводження з коштами в наших умовах. Відомий український економіст президент Українського національного комітету Міжнародної торговельної палати професор Володимир Щелкунов описав її так: «За цією схемою гроші в руках ніхто не тримає — хочеш одержати устаткування, бери кредит у банку тієї країни, де одержуєш у лізинг устаткування. Потім його відпрацьовуєш. Розраховуєшся з банком — і устаткування твоє. Тобто живих грошей ніхто не тримає, отже й красти нічого. Це хороша прогресивна форма, яка дозволить нашим підприємствам без початкового капіталу швидко вирватися на ринок передового устаткування й зайнятися випуском високотехнологічної продукції. З’являються можливості для бізнесменів використовувати переваги України: дешевину нашої робочої сили, електроенергії, транспортних видатків (усе це в 3—5 разів дешевше європейських). У нас є багато наукових досягнень, які ми самі реалізувати не можемо, але партнери за кордоном зацікавлені в їх втіленні».
Як то кажуть, до вищесказаного додати нічого... Аби з’ясувати нинішню ситуацію, я звернувся до Володимира Рижова з запитанням: що нині відбувається з інноваційною політикою в Україні?
Володимир Леонідович виглядав явно подавлено. Очі не світилися колишньою впевненістю. Згадав ще одного харків’янина в аналогічній ситуації — академіка Бориса Вєркіна у важкий момент життя, коли його викликали в міськком і зруйнували плани, які він виношував багато років. Тоді академік зізнавався: «Я ж із породи акул, які повинні постійно нестися на максимальній швидкості. Інакше настає перегрів. Організм акул не розрахований на простій і затримки. Та й мій теж», — додав тоді з гіркою посмішкою Борис Єремійович.
— Володимире Леонідовичу, який нині стан справ з інноваціями?
— Найнеприємніше в нинішній ситуації — повна невизначеність. Мені незрозуміло, як керувати грішми, не знаю, що фінансувати, куди вкладати. І найголовніше — не знаю, що взагалі буде далі з інноваційною структурою, який вигляд вона матиме. Під самодіяльність вкладати не має сенсу, позаяк ці гроші просто пропадуть — їх і так пропало досить багато. Не можна ризикувати державними коштами і робити нерозумні капіталовкладення.
Настав період якогось лихоліття — ще недавно ми наполегливо просувалися до того, щоб заснувати Український банк реконструкції та розвитку (УБРР) й Інноваційний центр, куди могли б стікатися інноваційні пропозиції та інноваційний попит. Досі в нашій країні нічого схожого не було, але це потрібно створити в першу чергу. Ми все підготували для початку цивілізованої роботи. Тепер невідомо — потрібно все це комусь чи ні...
Я ініціював багато нововведень і відразу одержував доручення Кабміну, які зобов’язували їх виконати. Це цілком нормальний порядок. А тепер, коли все зупинилося, замість того, щоб усе виконувати, мушу закривати ці доручення, щоб не виглядати нестаранною людиною. Усе загальмовано. А часу до кінця року, щоб вирішити назрілі питання, залишилося лише два місяці. Два!..
УБРР ледь-ледь удалося б створити навіть за сприятливих обставин і з повним напруженням сил. Це не за день робиться. Інноваційний центр теж ледь удалося б створити в заявлені терміни. А для цього мені ще потрібно змінити статут нашої компанії. Відразу постало безліч питань: створювати чи ні регіональні інноваційні компанії? Як ставитися до технопарків-технополісів? Як їх залучати в інноваційну інфраструктуру? Якщо по-старому, коли вони одні-єдині інноваційні на всю країну, тоді це одна картинка, і тут нічого робити ні венчурним фондам, ні інноваційним. У такому випадку нехай працюють технопарки за рахунок наданих їм пільг. А тепер замість цілісної картинки — ковдра з клаптиків...
— Показово, що все миттєво загальмувалося саме в той «момент істини», коли можна було б перевірити ціну ваших заяв. Комусь, зважаючи на все, дуже не хотілося, щоб суспільство стало свідком реалізації цієї програми?
— Так, за півроку компанія показала, що вона може працювати, стала дієспроможною. А зрушила б справа з місця, і всі швидко зрозуміли б переваги цього шляху. Тоді закрити компанію, що набирає силу, було б набагато важче.
— Приклад дієспроможності компанії можете навести?
— Будь ласка, компанія змогла повернути за півроку рівно стільки боргів, скільки було повернуто за попередні два роки. За рахунок цього ми сформували статутний капітал. Фактично в нас є кошти на створення статутного капіталу УБРР, є гроші, щоб запустити Інноваційний центр, по суті, підписано цілу низку договорів про наміри. Стало ясно — як це робитиметься, звідки приходять науково-технічні пропозиції, як ми працюватимемо з Національною академією наук, як даватимемо технічні завдання на розробку нової техніки. Схему розроблено. Залишилося віддати команду: «Вперед!»
2003 рік пішов би на організацію всіх справ, на відпрацювання методики фінансування й на фінансування серйозних проектів...
— Ви не сказали про те, що змусили багатьох через суди повернути державні гроші, які ті вже звикли вважати своїми. Ширяться чутки, що далі вам працювати не дадуть, чи не так?
— ...
***
Отже, можна припустити, що причиною нинішньої темної смуги в розвитку інновацій в Україні послужив лист кількох академіків Президенту країни. На ньому, до речі, немає підпису Бориса Євгеновича Патона й дуже багатьох авторитетних академіків. Та й підписали цей лист лише 13 із близько 300 членів Національної академії!
Стосовно того, що буде з українськими інноваціями та хто відтепер ними «рулюватиме», можна висловити досить імовірні припущення. Так, якщо буде відтворено горезвісний Державний комітет із науки й техніки, то ситуації можна дати оцінку словами Олександра I, котрий, вступаючи на престол, заявив: «Усе буде, як за покійної бабусі». Тобто: в інноваційній діяльності буде все те саме, що було протягом останніх десяти років, коли, на думку багатьох членів Національної академії, просто не було інновацій та інноваційної діяльності. Було тільки нехлюйське використання державних коштів, і більше нічого. Себто буде створено державний орган із чергового розтринькування грошей. Можна з такою ж мірою імовірності стверджувати, що нових облич у керівництві майбутнім комітетом ми теж не побачимо — ті самі до болю знайомі персони ним керуватимуть, тим самим людям надходитимуть державні кошти.
Утім, є також інший, оптимістичніший варіант — Президент підпише давно підготовлений указ про створення Інноваційного агентства, й у країні з’явиться структура, побудована на цілком інших засадах. При цьому повинен запрацювати інший алгоритм розвитку інноваційної діяльності. Його винайшли не в нас, у ньому немає відсебеньок — для його створення було зібрано воєдино квінтесенцію досвіду європейців, американців і топ-менеджерів Азійсько-Тихоокеанського регіону...
Це те, до чого ми однаково рано чи пізно повернемося, — упевнені багато провідних вчених України, — хоч хто і як намагався б на свій лад облаштувати інноваційну діяльність в Україні. Життя саме змусить. Боляче, якщо прийдемо до цього занадто пізно — наша наука й техніка може вже не витримати чергових «експериментів» із винаходу велосипеда. Та й сили в учених не безмірні.