Тим часом як у деяких країнах Європи тривають дискусії про майбутнє ядерної енергетики, Індія планомірно реалізовує стратегічну програму використання ядерної енергії, мабуть, найамбітнішу у світі. Ця країна зуміла розробити оригінальні технології, що дозволяють їй проводити незалежну політику в ядерній сфері. І все це попри тривалу міжнародну ізоляцію внаслідок ембарго, застосованого до неї після випробування ядерної зброї у 1974 році. Хоча, з іншого боку, санкції відіграли й позитивну роль, послуживши стимулом до реалізації власного науково-технічного й виробничого потенціалу.
Володіючи запасами торію, що в десятки разів перевищують запаси урану (близько 290 тис. тонн, або 32% світових запасів), Індія поставила перед собою завдання промислово виробляти енергію з допомогою впровадження торієвого циклу і розробила ретельно продуману довгострокову ядерну програму. На першому її етапі природний уран завантажується у важководні реактори, які виробляють електроенергію і напрацьовують плутоній. На другому етапі передбачається переробка відпрацьованого палива важководних реакторів для вилучення плутонію і його завантаження в реактори-брідери на швидких нейтронах, у яких U-238, що не ділиться, трансмутуватиме у плутоній і U-233. Нарешті, на третьому етапі основу індійської атомної енергетики становитимуть реактори, завантажені торієм та U-233. Як ще одна можливість для третього етапу розглядається застосування комплексів із прискорювачами.
Росія, що експлуатує промисловий реактор на швидких нейтронах БН-600 уже 25 років, має намір лише до 2020 року перейти на двокомпонентну структуру ядерної енергетики — виробництво ядерної електроенергії в реакторах на теплових і швидких нейтронах. При цьому вона хоче зберегти на максимально тривалий час реактори на теплових нейтронах.
Впровадження торієвого циклу дозволяє організувати фактично нешкідливе для довкілля безвідходне виробництво. Частина потоків нейтронів витрачається на перепалювання радіонуклідів. Таким чином, відпадає потреба в геологічному похованні відходів АЕС. Саме цей аргумент використовується останнім часом як основна перевага впровадження торієвого циклу.
На цей час в Індії в експлуатації перебувають 15 ядерних енергоблоків. За оцінками фахівців, володіючи необхідним потенціалом і відпрацьованою технологією спорудження важководних реакторів, Індія в найближчій перспективі може стати постачальником АЕС в інші країни, насамперед Південної Азії. Сьогодні активно розробляється проект будівництва АЕС у В’єтнамі.
Багато експертів вважають, що Індія однозначно домоглася становища лідера у сфері торієвих реакторів і пов’язаних із ними галузях ядерно-паливного циклу. Реактор KAMINI потужністю 30 кВт, можливо, є зараз єдиним у світі реактором, який працює на паливі, зробленому з торію. Він має високі характеристики безпеки, що перевищують вимоги, встановлені до реакторів наступних поколінь. У процесі проектування – новий торієвий реактор AHWR потужністю 300 МВт.
Зараз в Індії будують п’ять реакторів типу PHWR і два російські реактори типу ВВЕР. Усього до 2020 року Індія планує побудувати вісім реакторів на важкій воді, чотири реактори-брідери, шість легководних реакторів, довівши встановлену потужність атомних реакторів із нинішніх 3,36 гВт до 20 гВт до 2020 року.
Про високий розвиток інфраструктури цивільної ядерної енергетики Індії свідчать і успішні роботи з модернізації, підвищення безпеки та подовження терміну експлуатації силами індійських спеціалістів енергоблоків «Тарапур-1» і «Тарапур-2». На останніх встановлено легководні реактори, поставлені «Дженерал електрик» і спроектовані фірмою «Бехтель», які почали працювати 1969 року. Рівень безпеки цих реакторів було доведено до сучасних вимог, і орган державного регулювання Індії видав ліцензію на їх експлуатацію на п’ять років. Але на майданчику впевнені, що обидва блоки зможуть перебувати в експлуатації і протягом 15 років. Роботу було проведено колосальну: оцінено залишковий ресурс реакторів і систем, важливих для безпеки, розроблено заходи з керування старінням устаткування, виконано імовірнісний аналіз безпеки й технічне обґрунтування безпеки енергоблоку, аналіз сейсмостійкості блоку, в тому числі контайнменту на основі міцнісних розрахунків (гермооболонки для реактора, що має утримувати всередині радіоактивність на випадок проектної аварії з розплавлюванням активної зони), замінено застарілі обладнання та вузли. У квітні 2006 року ці енергоблоки підключили до енергосистеми Індії.
Першій черзі АЕС «Тарапур» випала непроста доля, зокрема через брак уранового ядерного палива після запровадження проти Індії санкцій. Відсутність достатніх запасів власного урану для забезпечення вже працюючих атомних енергоблоків підштовхнула Індію до пошуку шляхів подолання міжнародної ізоляції, що виникла у зв’язку з відмовою приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
Багато років керівництво Індії намагалося встановити діалог зі США про співробітництво у сфері мирного використання ядерної енергії, і зрештою індійці вийшли переможцями з тривалого протистояння з американцями.
2 березня 2006 року в ході візиту Джорджа Буша в Делі США й Індія досягли, як було оголошено, «епохальної угоди в галузі ядерного співробітництва», початок якому було покладено 18 липня 2005 року під час візиту прем’єр-міністра Індії до США. Завдяки цій офіційній угоді зі США Індія як держава, що де-факто володіє ядерною зброєю «поза законом», зробила важливий крок уперед до визнання свого ядерного статусу де-юре. При цьому індійці не пожертвували нічим стосовно ДНЯЗ і ряду вимог, пов’язаних зі співробітництвом із МАГАТЕ, а США фактично зробили для Індії «виняток» з існуючих правил, які забороняють поставляти ядерні технології й устаткування країнам, котрі не є членами ДНЯЗ.
Індійсько-американські домовленості негайно послужили сигналом для активізації інших країн із налагодження вигідного співробітництва з Індією в цій чутливій, із погляду ядерного нерозповсюдження, сфері, таких як Чехія та Франція. Прем’єр-міністр Чехії Іржи Пароубек у ході свого візиту в Індію в січні ц.р. обговорив із тамтешнім міністром промисловості Камалом Натом можливості реалізації спільних проектів і створення чесько-індійських СП у сфері атомної енергетики. Під час візиту до Індії президента Жака Ширака в лютому нинішнього року Індія отримала від Франції пропозицію побудувати на її території шість легководних реакторів-тисячників. Було досягнуто домовленості про розробку французькими спеціалістами техніко-економічного обґрунтування для можливих спільних проектів, пов’язаних із ядерною енергетикою, зокрема у сфері поводження з радіоактивними відходами.
Немає сумнівів, що й інші гравці світового ринку ядерних технологій, маючи можливість прикриватися широкою американською спиною, кинуться завойовувати великий ядерний ринок Індії, яка планує інвестувати в розвиток своєї ядерної енергетики до 2050 року близько 100 млрд. дол. США.
Голова і виконавчий директор Ядерно-енергетичної корпорації Індії (NPCIL) С.К.Джейн повідомив про попередні переговори зі США, Францією та Росією про поставку 20 реакторів. Спираючись тільки на власні сили, Індія зможе довести встановлені ядерні потужності до 20 гВт до 2020 року. А для реалізації планів збільшення встановленої потужності до 40 гВт, які з’явилися після досягнення угоди з американцями, Індії знадобляться 62 атомних реактори.
Індійсько-американську угоду критикують у багатьох країнах, у тому числі і в США. Індії бракує урану не тільки для мирної, а й для військової програми. Таким чином, дозволивши Делі купувати за кордоном уран для цивільних реакторів, Вашингтон побічно допомагає в забезпеченні ураном індійської військової програми. Реактори-брідери ідеально пристосовані для накопичення збройового плутонію, і вони не будуть поставлені під гарантії МАГАТЕ. У разі поновлення поставок урану зі США та Канади Індія може розпочати масове виробництво ядерних зарядів, оскільки в рамках цієї угоди Делі не взяв жодних реальних зобов’язань із тих, що визнаються п’ятіркою де-юре ядерних держав — США, Росією, Китаєм, Великобританією та Францією. Всі вони визнають договори про припинення ядерних випробувань, але Індія відмовляється це зробити. Чотири з п’яти країн припинили виробництво збройових матеріалів, Китай готовий приєднатися до цього рішення в майбутньому. Але Індія відмовляється зробити і це.
Чому, знаючи про труднощі Індії з ураном та її амбітні плани розвитку мирної ядерної енергетики, які на сучасній стадії вже неможливо реалізувати без співробітництва з іншими країнами, США не використали в даному разі своє вміння чинити тиск і домогтися припинення виробництва збройових матеріалів як попередньої умови для будь-якої ядерної угоди? Адже зрозуміло, що після початку співробітництва США з Індією Китай зажадає для Пакистану однакових умов з Індією, що призведе до чергового витка гонки ядерних озброєнь. У Ірану та Північної Кореї побільшає рішучості створювати ядерні боєзаряди, а далі можлива ланцюгова реакція — Саудівська Аравія, Японія, Південна Корея, Тайвань...
Відповідь проста: черговий раз Вашингтон продемонстрував кон’юнктурний характер своєї зовнішньополітичної діяльності, створюючи прецеденти «подвійних стандартів». При цьому, на мій погляд, комерційні мотивації (американські корпорації, такі як «Вестінгауз» і «Дженерал електрик», матимуть на довгі роки перспективний індійський ядерний ринок) переважили стратегічні, які стосуються самого існування режиму ядерного нерозповсюдження. Без нього не тільки Індія, Пакистан та Ізраїль, а значно більше країн створили б ядерну зброю.
Тепер же Індія не приховує гордощів за досягнуті дипломатичні успіхи без втрат для своєї військової програми і з оптимізмом продовжує методично розвивати ядерну енергетику, ставши піонером у практичному впровадженні замкненого уран-торієвого циклу й відразу перетворившись у великого гравця на ринку ядерних технологій.