Чомусь ніхто у нас не переймається такою корисною і, основне, повчальною справою, як аналіз найпопулярніших у народі тем. Либонь, тому, що комусь угорі не дуже приємно раптом дізнатися, що народ — той, що внизу — насправді заклопотаний не імплементацією (ну й слово ж запозичили — ворогу не побажаєш) результатів референдуму і не підсумками саміту тисячоліття, а найчастіше — цінами, дачами, високими тарифами за комунпослуги, курсом долара, вартістю навчання у вузах і неапробованою та й взагалі несподіваною, як сніг на голову, шкільною реформою, високою (не лише у відсотках, а й за становищем) злочинністю, низькою зарплатою і, знову ж таки, цінами...
У Хмельницькому нинішнього року були ще дві теми, які били всі рекорди популярності: їх обговорювали в електричках і тролейбусах, перукарнях і в чергах за субсидіями, на вулицях під час випадкової зустрічі і за ювілейними столами. Одна з них домінувала в умах мешканців облцентру ще з весни і не втратила актуальності й досі. Друга виникла восени. Єднало їх одне: і та, й та стосувались екології. І ще була спільна риса: і в першому, й у другому випадках на сполох забила громадськість. Та чи перемогла?
Бензозаправка на березі річки
Про пляж у Хмельницькому почали гомоніти ще з квітня. І не тому, що нагрянуло не за календарем літнє тепло і народ потягнувся ніжитись на пісочку. Ні, народ поквапився на дачі й городи, але заодно звернув увагу, що при самісінькому пляжі (а він у місті один) враз виросли, ну справді наче з води, якісь фундаменти-стіни. Кафе «Морозиво» — подумали ощасливлені такою зворушливою турботою хмельничани, та коли в ґрунт почали закопувати потужні резервуари, збагнули: морозиво в такі штуки не закачують.
Справді, біля міського пляжу вподобала собі місце для автозаправки фірма «Євро-трейд». Очолював її син хмельницького міського голови Сергій Чекман. І чи то відоме всім городянам прізвище, чи просто сприятливий збіг обставин дозволив фірмі за рекордно короткий термін владнати майже всі паперові справи. Та в якісь свої плани фірма, очевидно, все одно не вкладалась, а літо наближалося невблаганно, моторизованих пляжників треба ж було комусь обслуговувати (не ганяти ж їм, справді, за півкілометра до найближчої заправки!) — і будівництво на пляжі закипіло, не чекаючи остаточних дозволів-експертиз.
Та про те, що спорудження автозаправки почалося без законних підстав, стало відомо згодом, коли міська прокуратура зупинила після буквально зливи телефонних дзвінків, листів і звернень громадян, на які, за словами заступника прокурора м. Хмельницького В.Зварича, просто неможливо було не відреагувати, будівництво. Її увагу привернув не зовсім пляжний об’єкт у зоні відпочинку. «Ми підняли документи, — пояснив Володимир Степанович, — виявляється, держуправління екобезпеки області та міська санепідемстанція мали дуже багато зауважень ще на стадії проектування. Вони не були враховані. Відповідно, не було дозволу архбудконтролю, та будівництво вже розпочалося. Ми створили комісію з участю представників усіх зацікавлених служб. Було багато негативних висновків — зокрема, крім уже згадуваних, категорично проти висловились держрибінспекція, регіональний відділ комплексного використання водних ресурсів. Синоптики дослідили стан атмосферного повітря в цій ділянці: він і тепер невтішний, навряд чи АЗС його по-ліпшить. Будівництво зупинили — доти, доки все буде згідно з законом».
Громадськість «дістала» не лише прокуратуру. Під її тиском змушені були переглянути своє рішення про дозвіл будувати заправку в не зовсім, м’яко кажучи, підходящому для цього місці депутати міськради.
Які ж аргументи противників цієї новобудови, крім суто емоційних, — мовляв, автозаправці не місце на пляжі? Активісти громадських екологічних організацій, спеціалісти висувають цілий ряд «проти». АЗС будується на березі річки Південний Буг, джерела питної води для курортного Хмільника і 400-тисячної Вінниці. Але в Хмельницькому, розташованому вище за течією, не переймаються клопотами сусідів. Річка тут буквально обтикана автозаправками (одна з них «посаджена» на самісінькому березі — навіть мінімальні нормативні 25 метрів не дотримані). Відтак наявність нафтопродуктів у Південному Бузі перевищує в кілька разів гранично допустимі концентрації. Найскладніший екологічний стан Південного Бугу в місцях впадання його приток Плоскої та Курдянки, що протікають територією міста Хмельницького.
Крім того, стверджують екологи, майбутня АЗС розміщена в зоні водозабору артезіанського колодязя. За висновком держуправління екобезпеки області, її «вплив на довкілля виявиться в тому, що при експлуатації АЗС в атмосферу викидатиметься більше, ніж 5 тонн парів бензину на рік за рахунок природного випаровування та здійснення технологічних операцій при функціонуванні заправки». Весела перспектива для пляжників та мешканців навколишніх будинків, особливо якщо врахувати, що за забрудненістю атмосферного басейну Хмельницький останніми роками прирівнюють до Києва. «Викиди забруднюючих речовин в атмосферу становили 61,8 тис. тонн, — повідомляв прес-центр держуправління екобезпеки області в 1999 році. — Порівняно з минулим роком, їх обсяги зросли на 274 тонни. Викиди підприємств — 23 тис. тонн, транспортних засобів — 38,7 тис. тонн. Простежується тенденція погіршення екологічного стану м. Хмельницького. По 5 інгредієнтах із 10 фіксувалося підвищення ГДК». У 2000 році повідомлення залишалися невтішними: «У зв’язку зі збільшенням потоку автомобільного транспорту зросло забруднення повітряного басейну».
Власники нових автозаправок наполягають на їхній технічній досконалості і абсолютній нешкідливості для природи й людини. Чиновники від архітектури відгороджуються від обуреної громадськості частоколом нормативів: усе в порядку, мовляв, ось вам рулетка, міряйте... Тим часом межі рекреаційних зон у Хмельницькому й досі не визначені. Медики звично фіксують зростання кількості алергічних захворювань. Екологічне неблагополуччя вказується не стільки як причина, скільки просто називається як реальність — неминуча жертва на вівтар науково-технічного прогресу, не більше. Тому й фірма «Євро-трейд» не особливо перейнялася протестами громадськості. Правда, поміняла директора: вже підпис не «С.Чекман», а «В.Коліщак» супроводжує результати нової експертизи, що стверджує: ну ніякої шкоди довкіллю АЗС на пляжі не завдасть.
Ракети не літають. Дерева не ростуть.
Це — про місця радянської ядерної слави, тобто шахтно-пускові установки бойових ракет, яких на Хмельниччині аж сто. Дев’ять з двадцяти районів області мали на своїй території ці суперсучасні комплекси з ядерною начинкою, завжди готові укоськати військову агресію захланних імперіалістів. У 1997—1999 роках за гроші цих самих імперіалістів бойові стартові позиції та універсальні командні пункти ракетного комплексу на Хмельниччині ліквідували. Небезпечні матеріали з пускових установок і місць керування пуском ракет видалили, ракети демонтували і вивезли. Військові екологи після обстеження територій сказали «О’кей!» і виїхали теж. А колишні ракетні точки залишилися: бездоглядна, непридатна для сільськогосподарського використання земля, де, за свідченнями місцевих жителів, не те що невибагливі ялинки не захотіли приживатися, а й бур’ян.
Власне, ніхто б про це не думав і не згадував, якби не сталося біди у Болеславчику на Миколаївщині — сестрі Хмельниччини «по нещастю», тобто по дислокації тих-таки ракет. Тому, коли на Хмельниччині виявили розкопані траншеї на місці колишніх ракетних точок, то негайно забили в усі дзвони: не допустімо нового Болеславчика! Сюжети з місця події обійшли всі місцеві та столичні ЗМІ. Військові, міліцейські, медичні, журналістські «десанти» змісили всю землю в околиці. Були взяті проби води, ґрунтів, обстежені майже півтисячі місцевих жителів. Були навіть оперативно знайдені винуватці вселенського переполоху — деражнянське МП «Гарт», що промишляло в розкопаній шахті цілком сучасними технічними засобами і з розмахом — з допомогою екскаватора, автокрана та пересувного зварювального апарата розкопувало схованки колишньої стратегічної зброї й діставало звідти дуже навіть стратегічну сьогодні сировину — металеві блоки, підйомники тощо.
Іронія долі: всі ці події сталися у Згарку Деражнянського району. Може, саме тому й набули вони такого розголосу, бо мешканці цього села вже раз, наприкінці буремних 80-х, змушені були ставати на захист своїх екологічних прав. Тоді тут вирішили спорудити полігон для захоронення та переробки радіоактивних відходів. Реакція селян була цілком у дусі того часу: категоричне «Ні!» І, теж у дусі часу, після довгих переконань, умовлянь і навіть залякувань влада таки відступила. Люди вперше відчули, що вони здатні на щось вплинути, що їх голос може бути почутий! Тому й зараз найперше, що вони зробили — надали події гласності. Бо думали не так про покарання шукачів металу, як про здоров’я — своє, своїх дітей, рідної землі.
Міжвідомча робоча група, до складу якої увійшли спеціалісти військового, медичного, екологічного відомств та місцевої ради, вивчивши та проаналізувавши результати досліджень, ситуацію загалом, визнала доцільність ужитих заходів та авторитетно заявила, що негативного впливу на стан здоров’я, питну воду та ґрунт у місцях проживання немає. Однак занепокоєння громадськості змусило відповідні відомства обстежити й інші ракетні могильники, а обласну раду — звернутися до Верховної Ради та Каб-міну з пропозицією провести екологічний моніторинг на територіях усіх ліквідованих ракетних шахт на Хмельниччині, щоб запобігти можливому виникненню небезпечної ситуації. Зрештою, історія у Згарку привернула увагу до безгоспності цих територій, їх невпорядкованості — і, здається, таки змусила військових згадати, чиї це збитки.
Здавалося б, треба тільки радіти: такий яскравий (і, хоч як це дивно, успішний) зразок оборони громадою своїх прав, який так і хочеться назвати провісником зародження у нас громадянського, демократичного суспільства. Здавалося б, усім зрозуміло без пояснень: якби не така активність людей і не така небайдужість мас-медіа — хтозна, чим би згодом відгукнулись згарківські «розкопки». Але — читаємо в прес-релізі, розповсюдженому Хмельницькою обласною держадміністрацією: «Голова Деражнянської райдержадміністрації Неоніла Довгань висловила занепокоєння з того приводу, що завчасно (підкреслення моє. — Авт.) «роздмухана» журналістами інформація про підозру щодо небезпеки від розкопаного котловану завдала районному господарству чималих збитків. Незважаючи на те, що експерти довели відсутність небезпеки, підприємці відмовляються купувати деражнянську продукцію. Це є ще одним доказом, наскільки обережно засоби масової інформації повинні ставитись до неперевірених фактів. Адже журналісти мають можливість не лише формувати громадську думку, а й маніпулювати нею».
Знайома реакція, чи не так? Не турбота про екологічну безпеку для населення, екологічну чистоту тієї ж таки продукції — а не дай Боже сміття з хати... І в усьому винні не ті, що не допильнували, не гарантували,— а, як завжди у нас, журналісти. Хоч навколишнє середовище оточує не лише журналістів, а — всіх нас. Без винятку.