Коли російським ученим Олексію Абрикосову й Віталію Гінзбургу присудили Нобелівську премію, обидві газети, які я передплачую — харківське «Время» й київське «Дзеркало тижня», — відгукнулися на цю подію в унісон. Обидва видання пригадали один і той самий сумний дотеп:
— Чи може в Україні з’явитися нобелівський лауреат?
— Може, але лише проїздом.
У жарті, як відомо, є частка жарту. Справді, у Харкові були «проїздом» чимало майбутніх нобелівських лауреатів. Дехто з них приїжджав до колег у гості чи по роботі, приміром, Н.Бор, Д.Кокрофт, П.Капіца, М.Семьонов, В.Гайзенберг, П.Дірак, І.Тамм, Ірен і Фрідерік Жоліо-Кюрі. Двоє — Ілля Мєчніков та Семен Кузнєц —народилися тут. Лев Ландау жив і працював. На переконання фізиків, цілком міг би стати лауреатом Нобелівської премії й Лев Шубніков, який працював у Харкові, якби не... Утім, по черзі.
Той, що простромив трояндою зірку
Ілля Ілліч Мєчніков, тодішній співробітник Пастерівського інституту у Франції, отримав Нобелівську премію 1908 року разом з іншим ученим — Паулем Ерліхом за праці з імунітету.
Народився ж знаменитий біолог 3 (15) травня 1845 року в Харкові, точніше в маєтку батька Панасівці, у селі Іванівці. Нині це Куп’янський район Харківської області. Тут серед чудової слобожанської природи минуло дитинство Мєчнікова, й тут-таки виник інтерес до природознавства. Напевно, маленький Ілля був вундеркіндом, принаймні він відразу вступив у 2-й клас харківської гімназії й через вісім років закінчив її з золотою медаллю. Ще гімназистом Мєчніков відвідував лекції в Харківському університеті з порівняльної анатомії та фізіології і, вступивши на природниче відділення фізико-математичного факультету, закінчив його через два роки, коли йому було дев’ятнадцять.
Відтоді буквально щороку життя Іллі Ілліча знаменується новими науковими результатами. Він поїхав на острів Гельголанд у Північному морі і виявив там нову групу хробаків. Переїхав у Гісенський університет і відкрив складний цикл розвитку в нематод. Переїхав у Неаполь для досліджень морських безхребетних і встановив, що в ембріональному розвитку безхребетних тварин формуються ті ж самі зародкові листки, що й у хребетних. Це положення як доказ єдності походження всіх груп тварин лягло в основу магістерської дисертації, яку Мєчніков захистив у Петербурзькому університеті 1867 року.
Утім, у його житті були не лише наукові досягнення. 1873-го в Одесі від туберкульозу померла перша дружина Іллі Ілліча. Хворобливо вразливий Мєчніков настільки тяжко переживав цю подію, що навіть намагався накласти на себе руки.
Своє найвідоміше відкриття Ілля Ілліч зробив в Італії, у Мессіні. Спостерігаючи під мікроскопом за рухливими клітинами — амебоцитами — личинки морської зірки, він припустив, що вони не лише беруть участь у травленні, захоплюючи й перетравлюючи органічні частки, а й виконують в організмі захисну функцію. Це вчений підтвердив рідкісним за простотою, вишуканістю й переконливістю експериментом — увів у тіло прозорої личинки шип троянди і невдовзі побачив, що амебоцити зібралися навколо занози. Клітини, які або поглинали, або обволікали сторонні тіла, що потрапили в організм, учений назвав фагоцитами, а саме явище — фагоцитозом.
1888 року на запрошення Л.Пастера Мєчніков переїхав до Парижа, організував у його інституті лабораторію й наступну чверть століття свого життя присвятив розвитку фагоцитарної теорії імунітету на прикладі запальних процесів, інфекційних захворювань та їх збудників. Для вченого це був період напруженої і плідної роботи, яку й було відзначено Нобелівською премією.
Цікаво, що Ілля Ілліч одним із перших намагався з позицій біолога створити теорію правильного, раціонального життя, побудовану на вивченні людської природи. Він вважав: старість, як і будь-яку хворобу, можна лікувати. І свято вірив у науку, «яка одна може вивести людство на істинний шлях». Помер великий учений, лауреат Нобелівської премії 2 (15) липня 1916 року в Парижі. Урна з прахом Іллі Мєчнікова, відповідно до його волі, зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту. У Харкові його ім’я носить провулок і науково-дослідний інститут мікробіології та імунології АМН України.
Закон Кузнєца
Семен Кузнєц, точніше Simon Kuznets, отримав Нобелівську премію в галузі економіки 1971 року за емпірично обгрунтоване трактування економічного зростання. Напрацювання вченого привели до нового, глибшого розуміння як економічної й соціальних структур сучасного світу, так і процесу його розвитку взагалі.
Народився майбутній лауреат 17 (30) квітня 1901 року в Харкові, у родині дрібного торговця хутрами. Очевидно, справи Кузнєца-старшого йшли не дуже успішно, оскільки він наважився залишити батьківщину й шукати щастя за океаном. Його синові тоді виповнилося лише шість років. Не один рік Кузнєц-старший шукав в Америці своє «місце під сонцем», попутно змінивши прізвище Кузнєц на його англійський переклад Сміт. За цей час на залишеній батьківщині вибухнула Перша світова війна, відбулася революція, спалахнула громадянська війна. Семен успішно закінчив гімназію, Харківський університет і почав працювати.
1922 року він емігрував у США — через 15 років після від’їзду Кузнєца-старшого родина все-таки возз’єдналася. В Америці Семен протягом кількох місяців оволодів англійською мовою й чи то за рік, чи то за два блискуче закінчив курс у Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Його викладач У.Мітчелл, ініціатор створення Національного бюро економічних досліджень, залучив до роботи і свого талановитого учня. Тут Саймон Кузнєц пропрацював понад три десятки років і сформувався як найбільший статистик свого часу, котрий зробив величезний внесок у розробку методології виміру валового національного продукту та його складових.
Його оцінки включали вимірювання сукупного продукту й національного доходу за кінцевим продуктом, за галузевим походженням і за типом доходів. Вони дозволяли визначити величину нагромадження капіталу й заощаджень і розподіл доходу між багатими та бідними верствами населення. Ці розробки лягли в основу створення офіційної статистики динаміки валового національного продукту та його компонентів. Запропоновані Кузнєцом методи оцінки таких макроекономічних величин, як національний доход, сукупне споживання, інвестиції й заощадження, стали основою для побудови перших економетричних моделей економічної системи.
Учений уперше використав часові ряди показників валового національного продукту окремих країн та інших макроекономічних даних для аналізу проблеми їхніх тривалих, столітніх коливань. Так Кузнєц виявив існування хвиль тривалістю 20—25 років. Потім він неодноразово звертався до цієї теми, розширяючи сферу свого аналізу на інші розвинені країни та включаючи в неї все нові часові ряди, зокрема й демографічного характеру. Такі коливання ввійшли в сучасну літературу під назвою «циклів Кузнєца».
Згодом економіст дійде висновку: економічне зростання — міждисциплінарна проблема, вивчення якої має спиратися на інші соціальні науки, зокрема антропологію, соціологію, політологію, демографію. У цілій серії фундаментальних праць він обгрунтовує теорію виникнення й розвитку нової стадії в економічній історії світу, яку назвав епохою «сучасного економічного зростання».
Умовами й головними ознаками виникнення епохи сучасного зростання вчений вважав низку глобальних структурних зрушень у економіці, у соціальній структурі населення й у демографічних зсувах. По-перше, це прискорення нагромадження капіталу. По-друге, перерозподіл продуктивних сил — у видобувних галузях і в сільському господарстві залишається лише приблизно п’ять відсотків працездатного населення, третина йде в промисловість і будівництво, інша частина поглинається сферою послуг. І по-третє, концентрація людей у містах та передмістях.
У 1971 р. за праці з дослідження проблем економічного зростання Simon Kuznets, уродженець Харкова, був удостоєний Нобелівської премії. Але в Радянському енциклопедичному словнику 1985 року навіть не вказано, що він є її лауреатом. Кузнєцу присвячено лише кілька рядків, зокрема: «...намагався статистично обгрунтувати буржуазно-апологетичну теорію про революцію в доходах, яка нібито відбулася у США».
Помер Саймон Кузнєц 1985 року в Кембриджі, штат Массачусетс, США. У Харкові зараз немає ні пам’ятної дошки, ні інституту, названого його ім’ям. Узагалі нічого, що нагадувало б городянам: тут народився, жив і навчався їхній знаменитий на весь світ земляк...
Мене звати Дау
Льву Давидовичу Ландау присудили Нобелівську премію з фізики «За піонерські дослідження конденсованих середовищ, особливо рідкого гелію». Так склалося, що саму працю з теоретичного обгрунтування надплинності він писав перед своїм арештом органами НКВС 1938 року, а премію одержав після трагічної автокатастрофи в 1962-му, яка перетворила його на інваліда.
Народився один із найвидатніших фізиків століття 9(22) січня 1908 року в Баку, в інтелігентній родині. Яскраві математичні здібності проявилися уже в школі, яку Лев закінчив у 13 років. Спочатку він навчався на двох факультетах Бакинського університету, потім перейшов на фізичне відділення Ленінградського і дев’ятнадцятирічним його прийняли аспірантом у Ленінградський фізико-технічний інститут.
— Пізніше він багато разів говорив мені про те, як багато працював, коли був студентом, — згадував його друг і колега Є.Лівшиць. — Він працював так інтенсивно, що ночами йому починали снитися формули.
1932 року Лев Ландау переїхав до Харкова й очолив теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту. Продовжуючи дослідницьку роботу, одночасно почав викладати, став завідувачем кафедри загальної фізики Харківського університету. У ці роки Дау, саме такому імені він віддавав перевагу, сформулював і почав здійснювати свою життєву програму — написати повний курс теоретичної фізики й оточити себе професіоналами: учнями, колегами, соратниками. Те, що в двадцятичотирирічного юнака були наполеонівські плани, — річ звичайна. Але те, що він їх повністю здійснив, — річ унікальна.
Перші кілька років в УФТІ панувала чудова наукова атмосфера. Кріогенну лабораторію інституту, єдину в той час на території Радянського Союзу, очолив Лев Шубніков, із яким Ландау пов’язувала не лише дружба, а й спільні наукові інтереси. Навколо них зібралася група талановитих молодих людей, захоплених наукою. У Харкові проводилися міжнародні фізичні конференції, які відвідували поважні західні вчені. Місто стало центром теоретичної фізики СРСР. Почала створюватися школа Ландау. Він склав програму того, що повинен знати майбутній молодий науковець, якщо він хоче займатися теоретичною фізикою, — знаменитий теормінімум. Щасливо склалося й особисте життя. Уродженка Харкова Кора Дробанцева в 1937-му стала його дружиною.
Проте з 1935 року обстановка в УФТІ трагічно змінюється. Сталінські репресії не оминули інституту, який був тоді науковим центром світового рівня. Сфабриковані «справи» завершилися арештами й розстрілами цілої низки провідних співробітників УФТІ. Самого Дау спочатку не зачепили, але загроза арешту була настільки реальна, що в 1937-му він просто втік із Харкова до Москви. Відтоді й до останнього дня свого життя Ландау — співробітник Інституту фізичних проблем, нині ім. П.Капіци. Правда, 1938 року його все-таки заарештували, проте в результаті невтомних клопотань колег — Петра Капіци й Нільса Бора — через рік звільнили з в’язниці. Якби не особисте наполегливе заступництво Капіци, то, швидше за все, Ландау загинув би в ГУЛАГу. І, природно, не став би нобелівським лауреатом, оскільки цю премію присуджують лише живим.
Зовнішній бік життя Ландау після арешту виглядав цілком благополучно, якщо не брати до уваги того, що він став «невиїзним ученим». Вчений активно працював і викладав. 7 січня 1962 року на шосе з Москви в Дубну легковий автомобіль, у якому їхав Лев Давидович, зіштовхнувся з зустрічною вантажівкою. Ніхто, крім Ландау, не постраждав. Нещасний випадок сколихнув тоді всю наукову громадськість. Медики й фізики різних країн прагнули зробити свій внесок у порятунок великого вченого. Життя Ландау врятували, але до творчої діяльності він так і не повернувся, хоча прожив після аварії ще шість років.
Наукові заслуги Льва Ландау були багато разів відзначені як усередині країни, так і за її межами, а 1962 року він отримав і Нобелівську премію. У рік смерті вченого вийшло зібрання його праць у різних галузях фізики — магнетизм, надплинність і надпровідність, фізика твердого тіла, атомного ядра й елементарних частинок, фізика плазми, квантова електродинаміка, астрофізика та ін. Усі праці великого вченого-фізика— 98 статей — помістилися в двох томах.
У Харкові пам’ятника чи пам’ятної дошки нобелівському лауреату, який пропрацював в УФТІ та місцевому університеті кілька найбільш плідних років свого життя, немає. Як немає й інституту або вулиці, названих ім’ям Ландау.
Ворог народу Лев Шубніков
Лев Васильович Шубніков, один із піонерів фізики низьких температур, не був лауреатом Нобелівської премії, але цілком міг би ним стати. Приміром, в інтерв’ю газеті «Известия» від 10 жовтня 2003 року нобелівський лауреат Віталій Гінзбург заявив: «Слід прямо сказати, що Абрикосов розвинув ідеї чудового фізика Льва Шубнікова, який у 30-ті роки в Харкові поставив дуже цікаві досліди».
А чому ж цих ідей не розвинув сам Шубніков? Дуже просто — 1937 року, на злеті свого блискучого наукового життя, він був заарештований як ворог народу. За деякими даними, невдовзі його розстріляли в катівнях харківського ГПУ. Правда, у свідоцтві про смерть, виданому його вдові та співробітниці Ользі Трапєзніковій, поставлено іншу дату смерті — 1945 рік. Місце смерті взагалі не вказане. Льва Шубнікова посмертно реабілітували 1957-го, проте перша публікація про його внесок у науку з’явилася лише наприкінці шістдесятих.
На думку фахівців, внесок Шубнікова у світову науку ще далеко не до кінця оцінений фізиками. Особливо дивують масштаби його досягнень, якщо врахувати, що доля відпустила вченому для роботи лише 14 років. Життя й наукова діяльність Льва Васильовича будуть темою окремої статті в «Дзеркалі тижні». І хоча зараз харків’янам ніщо не нагадує про те, що в нашому місті жив цей учений, надія на відновлення пам’яті про нього все-таки є. Північно-Східний науковий центр НАНУ й МОН України підтримали перед міською владою клопотання ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут» про встановлення на будинку по вулиці Чайковського, 14, де жив Лев Шубніков, меморіальної дошки.
***
Нині ситуація з можливістю появи в Україні нобелівського лауреата якщо й змінилася, то тільки на гірше. У кожному вузі Харкова вам можуть назвати не одне прізвище талановитих випускників, котрі поїхали, попливли, полетіли в інші країни, туди, де є умови для роботи й цінуються світлі голови. Не виключено, що серед них є ще нікому не відомі майбутні нобелівські лауреати, які згодом одержать цю найпрестижнішу нагороду як працівники зарубіжних інститутів та лабораторій.
Не треба бути Нострадамусом, аби передбачити: якщо нічого не зміниться, то спочатку можливих нобелівських лауреатів з Україною пов’язуватиме вузівська освіта. Потім шкільна. Потім лише голос крові, що з роками звучатиме дедалі тихіше...