«В науці питання — що нам далі робити з Академією наук? Академічні інститути залишаються сьогодні в такому стані, що вимагати від них якихось новацій, геніальних речей неможливо. Тому краще іти по європейському шляху — завести академічні інститути як базу для університетів».
Мабуть, перш ніж намагатися шукати відповідь на питання, поставлене нещодавно в інтерв’ю віце-прем’єра Миколи Томенка, слід було б розпочати з питань дещо інших, які логічно передують цьому, а саме: який стан справ в Академії наук? Які основні проблеми академії і як вона виконує ті чи інші функції, покладені на неї державою (чи більш точно — українською спільнотою)?
Зрештою, чимало публікацій з цього приводу в пресі уже з’явилося, зокрема, в «Дзеркалі тижня», та й громадська думка з цього приводу майже сформована. Однак великий сумнів у мене виникає, чи є це (навіть потенційно) програма реформування з тої обойми, про яку Президент України Віктор Ющенко сказав коротко: «Має бути швидкий позитивний результат». Радше навпаки — і в короткій перспективі, і в довгостроковій теж — результат доволі туманний, не гарантований, а з моєї точки зору — загрозливий, особливо коли підходити до справи надто революційно.
Реформувати науку в Україні, зокрема академічну, необхідно. Думаю, це твердження не потребує багато коментарів. В основі цього твердження лежить уже очевидна невідповідність цілей, які сформульовані в численних державних документах та законодавчих актах і передбачають інноваційний шлях розвитку економіки України, ставку на розвиток наукомістких технологій і тому подібне, і реальним станом справ, який де-факто у наукових установах уже давно існує. Проблема є комплексною і не може вона бути вирішена ані механічним збільшенням заробітної плати, ані розпуском академічних інститутів чи їх передачею до відання освітніх установ.
Перш ніж починати «іти по європейському шляху» необхідно придивитися до передового досвіду інших країн, детально проаналізувати його з врахуванням історичних та інших особливостей України, обговорити у ширшому колі фахівців та громадськості концептуальні речі.
На окрему увагу заслуговують ще кілька обставин, які уже звично (і все частіше!) починають звучати з уст державних мужів. Мовляв, досвід європейських країн свідчить про те, що наука нібито повинна бути в університетах. Давайте спробуємо звернутися до досвіду двох найбільших представників європейської спільноти — Франції та Німеччини.
У Франції на початку Другої світової війни (у жовтні 1939 року) створено Національний центр досліджень і науки (Centre National de Recherche Scientifique — CNRS). Метою організації стало об’єднання всіх державних наукових інституцій, що не мали іншого спеціального призначення, для виконання фундаментальних та прикладних досліджень і координації їх роботи на національному рівні. Ця поважна організація має нині у своєму підпорядкуванні більш ніж 1200 окремих підрозділів по всій Франції, де працюють понад 26 тисяч працівників. І ще у неї є 18 регіональних офісів, окремі представництва у 10 країнах та широкі міжнародні контакти, що проводяться в рамках майже 80 договорів із науковими інституціями свого рівня у більш ніж 50 країнах світу. Річний бюджет, що виділяється на її діяльність урядом Франції, складає понад 2 млрд. євро. Цікаво також те, що у лабораторіях цієї поважної інституції працює понад 5 тисяч іноземців і, таким чином, проблеми «вимивання молодих і талановитих» як такої у них не існує.
Зауважимо, що CNRS не єдина державна наукова інституція, яка проводить дослідження. Є ще низка інших державних наукових організацій більш спеціалізованого характеру (Комісія з атомної енергетики — CEA, Національний центр телекомунікацій — CNET тощо), роботи яких мають прикладне спрямування. Суттєвим є інше: CNRS у Франції в багатьох аспектах відіграє такі ж функції і працює на таких самих засадах, як і Академія наук в Україні. Проте зрозуміло, що є і суттєві відмінності між цими науковими інституціями і, мабуть, головні з них полягають у методах організації та управління науковими підрозділами і дослідженнями, критеріях оцінки праці, а також (!) у рівні фінансування наукових робіт. До речі, у Франції можна також знайти дуже цікавий приклад з історії реформування уже вищої освіти, що пов’язаний із реалізацією новаторських ідей Наполеона Бонапарта. Відзначимо, що Наполеон не пішов по шляху нав’язування глибоких реформ існуючим в країні класичним університетам, а взявся за паралельне створення цілком нових вищих інститутів для підготовки елітних кадрів для потреб держави. Так і досі ці дві окремі підсистеми у вищій освіті Франції співіснують.
Інший приклад є ще більш повчальним у контексті розмови про європейську традицію і стосується він Товариства Макса Планка (Max-Planck-Gesellschaft — MPG) у Німеччині, яке було створене після війни (у 1948 році) і мало своїм попередником Товариство Кайзера Вільгельма, що існувало з 1911 року. Товариство Макса Планка, як це випливає уже з його назви, офіційно є громадським об’єднанням, що базується на принципах самоврядності, однак на 95% фінансується із державного та федеральних бюджетів. Метою MPG є розвиток фундаментальних наукових досліджень в інститутах, що належать до його відання, а загальне їх число складає зараз близько 80 із штатом постійних працівників близько 12 тисяч. Окрім постійних працівників до наукової діяльності на контрактній основі залучено ще більш як 9 тисяч аспірантів та дослідників. Річний бюджет товариства складає близько 1,3 млрд. євро.
Особливий наголос у діяльності MPG робиться на те, що його пріоритетом є нові ділянки інноваційних досліджень. Таким чином, діяльність MPG фактично не протиставляється університетській науці, а значною мірою доповнює і навіть сприяє її розвитку.
Зрозуміло, що науковці як MPG у Німеччині, так і CNRS у Франції, подібно як і Академії наук в Україні, можуть залучатися до викладацької роботи в університетах, проте це не входить у їхні прямі обов’язки.
Очевидно, що європейський досвід не вичерпується наведеними тут прикладами — він складніший, різноманітніший і багатший. Практично в усіх європейських країнах є свої академії наук і їх роль та місце в національному науковому масштабі залежить, насамперед, від історичної традиції. Відповідно і приклади для наслідування можна знаходити тут на усі смаки і потреби.
Заради повноти порівняльної картини приведемо також деякі формальні дані, що стосуються Національної академії наук України (НАНУ). Історично початком до її створення став «Закон української держави про заснування Академії наук в м.Києві», підписаний останнім гетьманом України Павлом Скоропадським 14 листопада 1918 року. Вже через кілька днів — 27 листопада — проходять установчі Загальні збори, на яких першим президентом обирається світового рівня вчений, геолог і геохімік, професор В.Вернадський. Відтоді Академія наук чотири рази змінювала свою назву, гідно пройшла лихоліття двох воєн, пережила періоди чисток і репресій, розвою і спадів. Тут працювали і працюють чимало вчених, імена яких добре відомі світовій спільноті, а науковий авторитет є загальновизнаним. Нині до структури НАНУ належать близько 170 наукових установ, де працюють близько 40 тисяч працівників, серед яких 13,5 тисячі є дослідниками. Річний бюджет НАНУ склав, для прикладу, у 2003 році близько 100 млн. євро, що в 13—20 разів менше у порівнянні з аналогічними параметрами MPG у Німеччині і CNRS у Франції. До речі, НАНУ чи не єдина державна інституція, яка має в Україні таку давню історію і традицію.
Отож, якою бути Національній академії наук України? Відповідь на це запитання залежить від нас: від позиції наукової громадськості; від продуманих і дієвих кроків керівництва академії; від позиції та рішень Кабінету міністрів України. Знаючи добре ситуацію у фізиці, візьму на себе сміливість стверджувати, що потенціал НАНУ дозволяє дивитися на майбутнє академії в європейській державі Україні з оптимізмом. Головне — почати рухатися вперед, час не чекає.