Нагадаємо, що роботою «Кінець історії?» Ф.Фукуяма вдало відгукнувся на дійсно історичну подію. Стаття вийшла 1992 року — одразу після розпаду СРСР і краху «реального соціалізму».
Головну тезу автор обґрунтував таким чином. Радянський соціалізм сповідував колективізм, практикував тоталітаризм та авторитаризм — тому пригнічував розвиток людини, яка, за Гегелем, є «вищою панівною свідомістю». Звільнення від колективістського обмеження принципово задовольняє віковічне прагнення людини до «визнання» і «поцінування».
Відтепер ці прагнення забезпечить ліберальна демократія, яка, за переконанням автора, остаточно перемогла у світовому змаганні. Звідси і висновок: оскільки людина отримала, нарешті, те, чого споконвіку прагнула, концептуально історія завершується.
Ф.Фукуяма мав би відмовитися від гучної заяви про «кінець історії», якби ознайомився з працями українських науковців.
Мова про майбутнє
Валерій Хмелько, професор, завідувач кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», відомий як президент Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). Цей дослідницький центр ще 1991 року на сучасному рівні організував опитування громадської думки, і за їхніми результатами після 1994 року дає вельми точні соціальні прогнози, перш за все — про розподіл голосів на президентських та парламентських виборах.
В той же час мало хто знає, що теоретичні роботи професора надають можливість зазирнути не тільки в найближче, а й у досить віддалене майбутнє — завдяки концепції суспільного продукування життя як процесу відтворення суспільства. Це дослідження українського науковця, на відміну від пророцтва Ф.Фукуями, переконливо доводить, що справжня історія людини як вільної творчої особистості у ХХІ столітті тільки розпочинається.
Фундаментальна праця київського соціолога окреслює — у загальних, проте суттєвих рисах — історичні, поточні і майбутні соціальні структури. Ця сфера найбільш «непіддатлива» для глобального прогнозування внаслідок надзвичайної складності і внутрішньої суперечливості. Не випадково ж багато світових авторитетів досі переконані у принциповій неможливості створення подібних прогностичних конструкцій.
Наступним етапом української наукової розвідки в цьому напрямі стало створення фахівцями Інституту прикладного системного аналізу НАН та Міносвіти України математичної моделі структурної еволюції суспільних продуктивних сил (кандидат технічних наук Геннадій Повещенко і доктор технічних наук Юрій Чеховий). Про її піонерність можна судити хоч би з того факту, що в жодній з дюжини моделей для дослідження й оцінки варіантів розвитку світу та окремих регіонів, які ініціював Римський клуб, немає соціального блоку. І ось цю лакуну — першими! — заповнили українські фахівці.
У розмові з Ю.Чеховим ми зупинилися на тих моментах, що дають уявлення про зміст та масштабність роботи українських дослідників.
Що нам Римський клуб…
— Юрію Миколайовичу, чому ви з паном Повещенком зацікавилися саме цією роботою?
— Наш інтерес викликали принаймні дві обставини. Масштабність і прогностичний потенціал концепції В.Хмелька та її жорстка логіка, зрозуміла і близька нам як представникам природничо-технічної науки. Привабила об’єктивна основа міркувань автора та знайдена ним причинно-наслідкова сутність структурної еволюції продуктивних сил. Без наявності таких передумов, досить незвичних, як для роботи соціолога, про математичну модель навіть говорити було б важко.
Тут, можливо, свою роль відіграла перша, природнича освіта доктора філософії: спочатку він закінчив фізичний факультет Київського університету, а вже потім заглибився в соціологію. Як відомо, найчастіше цікаві наукові знахідки, нові ідеї трапляються якраз на міждисциплінарних «перехрестях». Я мав змогу переконатися у високій науковій добросовісності, пунктуальності автора. Мабуть, тому нам було так приємно спілкуватися — хоч до згоди доходили не завжди відразу і не завжди легко.
Наприклад, і сьогодні ми з Геннадієм Павловичем не погоджуємося з «революційною» термінологією Валерія Євгеновича (неолітична революція, індустріальна революція, НТР тощо).
— Відповідно до концепції В.Хмелька, людство вступає до нової ери…
— Дійсно, вступає. Проте не все людство одразу. Якщо говорити про всю планету, то до третього тисячоліття світ увійшов, перебуваючи загалом тільки на другому (аграрному) етапі.
Зрозуміло, що кожна нація творить свою власну історію, яка за темпами змін не збігається з іншими. Так, більшість європейських країн перебувають на різних стадіях третього (індустріального) етапу, а ось США вже увійшли до четвертого — інформаційного. З відомих країн найбільш близькими до четвертого етапу є Велика Британія і Японія, серед наступної «хвилі» соціолог називає Францію та Німеччину.
Ось вам і майбутнє…
— Отже, всім іншим країнам неможливо ухилитися від єдино можливого напряму, і нам знову треба наздоганяти? А якимось чином «перескочити» не вдасться? Чому етапи відбуваються невідворотно, та й ще у незмінному порядку?
— Той факт, що суспільство змінюється, не заперечує сьогодні ніхто з фахівців. Суперечки розпочинаються, коли пропонують відповіді на наступні запитання: чому, яким чином, у якому напрямі, якими темпами відбувається еволюція? Протягом століть було запропоновано безліч гіпотез та концепцій, і жодна не отримала загального визнання — оскільки не витримала іспиту часом.
Найбільш відома на пострадянському просторі (і вельми приваблива для багатьох європейських інтелектуалів першої половини минулого століття) концепція К.Маркса: у нього головним чинником виступали розвиток продуктивних сил і класова боротьба. Оскільки його передбачення всесвітньої гегемонії пролетаріату не підтвердилося, а історичний експеримент російських революціонерів виявився занадто далеким від гуманізму, більшість західних фахівців відмели його концепцію.
Наприклад, один із найвідоміших соціальних філософів К.Поппер взагалі заперечив принципову можливість існування будь-якої жорсткої послідовності історичних подій, що мала б наукове обґрунтування. Проте борці з так званим «історицизмом», хоч і мали рацію у багатьох питаннях, не могли знати сучасних досягнень синергетики — науки, яка вивчає природні процеси самоорганізації матерії.
Таким чином, головним у макродослідженнях суспільства стає пошук закономірностей самоорганізації. Протягом останніх десятиліть дослідження виявили «вузлові точки» в розвитку саморегулятивних систем. Аналізуючи структурну еволюцію продуктивних сил, Валерію Хмельку — ще тридцять років тому — вдалося помітити й зафіксувати декілька невідомих раніше важливих тенденцій.
Вчений знайшов узагальнений показник, який в опосередкованому вигляді відображає зміни у виробництві, а отже — і в суспільстві. Цим показником виявилося співвідношення працюючих у різних сферах виробництва.
Якщо коротко та спрощено, то концепція у відомій нам історії суспільства виокремлює п’ять етапів: первісний, аграрний, індустріальний, інформаційний і (попередня назва для означення майбутнього) — людинотворчий. На кожному з цих етапів у суспільному виробництві домінує однойменна виробнича сфера: саме вона поглинає найбільшу кількість працюючих.
Логіка поступової зміни домінант прозора: на кожному конкретному етапі найшвидше розвивається та сфера, продукція якої сприяє підвищенню продуктивності праці в сфері, що домінує. Внаслідок цього чисельність робочої сили починає зменшуватися в домінуючій сфері і збільшуватися у тій, яка згодом сама стає домінантною. І так далі...
— Отже, з четвертим етапом в загальних рисах дещо зрозуміло — його початок бачимо на живому прикладі США. Але чому автор концепції, а за ним і ви, так впевнені, що таки настане і п’ятий етап?
— Реальні прикмети майбутнього п’ятого етапу вже можна спостерігати у багатьох країнах. Ось давайте придивимося до ключової обставини концепції. Сьогодні вже навряд хто заперечить, що на індустріальному (третьому) етапі головним ресурсом економічного розвитку стають інформаційні продукти. Їхнє виробництво поступово поглинає все більше робочої сили (науковці, конструктори, програмісти та інші подібні професії). І ось ця частина трудових ресурсів у США вже стала домінуючою, а з десяток інших технологічно розвинутих країн наближається до такого ж стану.
А далі — логіка. На четвертому, інформаційному етапі розвитку основним виробничим процесом стає творче мислення: спільна та індивідуальна творчість людей. Рутинна частина головної маси роботи (з інформацією) все більшою мірою перекладається на автомати (зокрема — комп’ютери).
В такому разі головним засобом збільшення продуктивності (за суто виробничою необхідністю) стане удосконалення не стільки засобів праці, скільки творчих здібностей, інтелектуального потенціалу самої людини. Цього невідворотно вимагає економіка, і в деяких країнах цей процес вже розпочався, він навіть фіксується статистикою.
— Яким чином, у яких формах і напрямах до нас наближається п’ятий етап?
— Візьмемо за аксіому, що справжня творчість людства у великих масштабах неможлива без відповідного, тобто масового, розвитку здібностей, творчого потенціалу дітей та молоді. Останніми роками це стосується практично всіх працездатних: люди мають все частіше опановувати нові операції, нові технології. Процес навчання на очах стає складовою частиною роботи.
У свою чергу, розвиток здібностей залежить, перш за все, від ефективності педагогічних процесів. Іншими словами, педагогіка має видавати своєї «продукції» (людей з освітою і творчим потенціалом, випускників інститутів перепідготовки і т.ін.) все більше і вищої якості.
Щоб виконати це замовлення економіки, темпи збільшення витрат праці у сфері освіти мають зростати: адже цього вимагає зростання суспільних потреб у кадрах. Ці вимоги найбільш яскраво помітні на прикладі тих же США та деяких європейських країн. Там вже неозброєним оком помітне збільшення питомої ваги вищої освіти. А широко відоме «скуповування мізків» до США почали наслідувати, наприклад, Німеччина та деякі інші технологічно розвинені держави: останніми роками вони стали заохочувати імміграцію спеціалістів з інших країн (у тому числі — з України).
З урахуванням цієї очевидної тенденції можна припустити, що незабаром відбудеться якісний стрибок у розвитку наук про формування особистості. Мабуть, будуть створені доступні для масового застосування методи розвитку творчих здібностей людини.
В такому разі нарощування витрат праці у сфері освіти виявиться (у кінцевому підсумку) більш продуктивним для суспільства, ніж таке саме нарощування трудових витрат у сфері виробництва безпосередньо інформації.
Проте, навіть якщо вищезазначений «стрибок» не відбудеться, інформаційне виробництво безперечно має досягти граничних можливостей свого відносного розширення. І тоді головним джерелом подальшого підвищення продуктивності все одно стане підвищення якості підготовки його кадрів.
Раніше або пізніше, а перехід домінуючої ролі від інформаційного виробництва до виробництва і відтворення самої людини як творчої особистості відбудеться. Тобто, розпочнеться п’ятий етап.
Що буде 2015 року?
— То ж, переходимо від історичного обрію до більш близького майбутнього — 2015 року. Саме на цей рік був зорієнтований прогноз світового розвитку, який до розпочатку нового століття на замовлення уряду США виконали експерти Національного розвідувального співтовариства, як нещодавно повідомило радіо «Свобода». Їхній висновок щодо країн, що розвиваються, виявився досить суворим. На ті держави, що не зможуть чи не схочуть досить швидко забезпечити якісний «стрибок» в розвитку національної освіти і залучити новітні технології, чекають злидні, голод, соціальні заворушення — аж до кривавих бунтів…
— Не знаю, якими джерелами та методиками користувалися американські фахівці, але цей висновок цілком вписується до концепції В.Хмелька. Якщо взяти її за основу, можна поглиблювати та конкретизувати прогнози розвитку багатьох країн: перш за все тих, які мають відносно сталий розвиток. До них належать країни Європейського співтовариства, Канада, Австралія, Китай…
Щодо України, чи, наприклад, Росії, завдання дещо складніше, оскільки маємо період переходу від централізованої економіки до ринкової. Але складність можна подолати відповідними додатковими процедурами — було б замовлення. Мені ж здається, що на національному рівні у нас досі немає людей та структур, яких дійсно цікавить обґрунтований прогноз майбутнього України — доля наших нащадків.
У всякому разі, до аналізу тенденцій останнього десятиліття поки що більшу цікавість виявили у Франції, ніж у нас. Восени минулого року В.Хмелько прочитав доповідь в Інституті міжнародних стратегічних досліджень в Парижі. Повідомив слухачів про те, що ми з вами вже з’ясували на початку розмови: останнє десятиліття технологічно розвинуті суспільства просувалися від індустріально-інформаційної стадії до інформаційно-індустріальної. В Україні ж у цьому відношенні відбувався зворотний процес — макросоціальної інволюції. Так, в індустріальній та інформаційній сферах кількість працюючих скоротилася, а в аграрній — збільшилася.
— Так це давно вже загальні речі: маємо, що маємо. Питання таке: чому саме з нами таке лихо?
— Валерій Хмелько вважає (і в цьому я з ним повністю згоден) найсуттєвішою з українських відмінностей те, що у нас переважна більшість підприємців (і роботодавців, і самозайнятих) змушені купувати заступництво влади, або ж — відмовлятися від підприємництва. Надзвичайна залежність від чиновництва більшості підприємців не дає можливості вважати ці групи такими соціальними класами, якими вони є у Західній Європі…
Але то велика тема окремої розмови, і не зі мною, а з соціологом.
— Повернемося до математичної моделі. У чому полягала основна складність її створення?
— Нам довелося відшукати фундаментальну причину закономірності, яку зафіксував В.Хмелько у своїй концепції: структурна еволюція суспільних продуктивних сил відбувається в одному спрямуванні. Невідомий нам постійно діючий чинник цього явища нагадував раціональну доцільність — немов процес був кимось запрограмований.
Оскільки ми відмовилися від ідеї «Божого промислу», залишалося тільки одне природне пояснення: на соціальний процес, який ми вивчали, розповсюджується принцип самоорганізації, виникнення «порядку з хаосу» (за І.Пригожиним). Ми стали виходити з того, що між процесами біологічної та соціальної еволюцій існує більше аналогій, ніж розбіжностей.
Це припущення привело до висновку, що фундаментальним чинником, який спричинює односпрямованість розвитку, має бути прагнення суспільства до виживання та процвітання. А критерієм відбору позитивних для розвитку змін належить вважати їхню загальну соціальну ефективність. Виживають суспільства, які вчасно підтримують ті зміни, що приносять підвищення ефективності відтворення, і відкидають ті, що не дають зростання. При цьому немає принципового значення, чи усвідомлює суспільство цей механізм відбору, який діє у планетарному масштабі.
Ось ця гіпотеза згодом дозволила побудувати досить прийнятну математичну модель.
Є привід до оптимізму. Історичного
— Гаразд, від Божого промислу відмовляємося. А як щодо прогресу, який сьогодні викликає нищівний скепсис з оглядом на супутні йому неминучі втрати?
— Це цікаве питання, яке з’ясувалося вже на етапі верифікації інтерпретаційної гіпотези. Ми виявили, що структурна еволюція продуктивних сил спрямована до зростання потенціалу розвитку — тобто, з плином історичного часу скорочуються середні пожиттєві витрати робочого часу, необхідного для відтворення життя. Від початку процесу цей параметр збільшився удвічі, що ми розглядаємо, як безперечний показник соціального прогресу людства.
Практично це означає, що у людини з’являється більше вільного часу — головного багатства суспільства взагалі і особи зокрема.
Ще один соціально цікавий результат принесло дослідження стійкості моделі. Головна тенденція структурної еволюції (досягнення п’ятого етапу розвитку) виявилася надзвичайно стійкою. Це говорить, що історичний прогрес йде неухильно, і його може «зламати» хіба що така величезна халепа, як світова ядерна війна й самознищення людства.
Можна сказати, це цілком оптимістична перспектива: в історичному, звичайно, масштабі. У досить далекому майбутньому…
— Оскільки на горизонті вже з’явився останній (п’ятий) етап, то чи це не той самий кінець історії, як і у Ф.Фукуями?
— Якщо вживати цей термін, то слід нагадати, що п’ятий етап ще не розпочався: не тільки у всесвітньому масштабі, а навіть і в технологічно найпередовіших країнах. До того ж, майбутній п’ятий завершує логіку розвитку людства тільки у нашому вимірі. Тобто, розвиток, мабуть, буде продовжено вже в інших параметрах. І відбудеться цей процес так далеко від сучасності, що зараз нам важко його уявити.
За такий час Земля, суспільство і наука зміняться настільки, що сьогодні говорити про цей фактор — то ворожити на кавовій гущі...
А сам Ф.Фукуяма, до речі, на це запитання відповів, як на мене, досить вдало: «Можливо, перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?»
— У чому ж принципова відмінність американської роботи від концепції українського професора?
— Перш за все — це роботи принципово різного наукового «калібру». Якщо американський дослідник виклав свою «кулеметну» версію, то концепція професора В.Хмелька — це теоретична праця з арсеналу «важкої артилерії», що побудована на незаперечних фактах і має залізну логіку. Сьогодні немає жодних підстав поставити її під сумнів — хіба з часом вона може увійти до більш глобальної системи уявлень про суспільство. Неабиякі прогностичні та методологічні потенціали дають можливість використати концепцію В.Хмелька для розробки глобальних та регіональних соціальних передбачень середньо- та довгострокового характеру, вона має перспективи масового застосування у прикладних дослідженнях.
Ось, наприклад, емпіричні дані (та й наша модель) демонструють, що за два останні століття у структурі суспільних продуктивних сил сталося значно більше змін, ніж за десятки тисячоліть попередньої історії людства. Сьогодні швидкість суспільних процесів подеколи перевищує адаптаційні можливості як окремої людини, так і деяких суспільств.
Здається досить вірогідним, що прискорення суспільних процесів на наших очах переростає деяку межу, набуваючи характеру глобальної проблеми. На мою думку, саме це прискорення спричинилося до того неймовірного галасу в літературі про всесвітню «кризу цивілізації» й мало не «кінець світу».
З цього погляду, як на мене, теорія В. Хмелька дає нам надію, показує, що щось «неплинне, існуюче, стверджене» в нашому житті все ж таки присутнє. І я радий, що наша математична модель допомагає в цьому. Зовсім не виключено, що останній ланцюг технологічних катастроф, епоха світового тероризму, що настала після 11 вересня 2001 року, є проявами цієї проблеми, до вирішення якої людство виявилося фактично неготовим.
Неготовим тому, що не було попередженим.
Навіщо нам Френсіс Фукуяма?
Згадати про «кінець історії» було цікаво ще й тому, що стаття Ф.Фукуями виходить зі схеми наук про людину і повертається до Гегеля та до філософії. Тобто цінність цієї роботи в очах науковців-методологів полягає в її парадоксальності: щоб довести остаточний вирок тоталітарним шляхам історії, автор скористався методом Гегеля — одного з предтеч теоретиків того ж таки тоталітаризму.
Концепція В.Хмелька має такі ж переваги, більш рання за часом, незрівнянно глибша та ширша. Щоправда, роботи українців досі не видавали у США і не друкували популярною мовою для «широкої громадськості», — як це добре вміють на Заході і досі практично не вміємо ми. То ж не дивно, що фундаментальна теорія про «четверту велику революцію» ще не потрапила до світового наукового вжитку.
— Ця робота була опублікована за сім років до «Третьої хвилі» Тоффлера, і я вважаю, що ті, хто читав обидві роботи, погодяться, що з наукового — а не публіцистичного — погляду, робота Тоффлера не йде ні у яке порівняння з роботою Хмелька. Адже останній описав механізм зміни хвиль та прогнозував не тільки третю, але й четверту хвилю, — вважає доктор філософії, професор В.Паніотто.
Не дивно, що за радянських часів суттєвим гальмом до «просування» концепції В.Хмелька могли стати публікації Е.Тоффлера. Бо «хвильові» думки «буржуазного футуролога» підозріло перегукувалися з науковою розвідкою киянина. А вона й без того не викликала захоплення на Батьківщині: адже геть виключала навіть натяк на класову боротьбу та провідну роль робітництва в недалекому майбутньому…
Проте дивно, що ті часи пройшли, але зміни на краще у нас не дуже й помітні.
Звичайно, ні Е.Тоффлер, ні Ф.Фукуяма не знають української. Але невже не знають нашої мови, наприклад, автори корисної і цікавої, багатої на фактаж книги «E-Ukraine» — «Електронна Україна»? Розповідаючи про передісторію концепції інформаційного суспільства, вони згадують японця Ю.Хаяші, американців Д.Белла та обох Тоффлерів, але навіть словом не прохопилися про українця В.Хмелька.
І проблема, звичайно, не у тому, що хтось не взяв до уваги якусь українську розвідку: може, вона й не варта того? Так ні ж — якраз навпаки: саме цієї, української роботи не вистачило авторам, щоб просунутися у вирішенні чи не головного питання: пошуку методів класифікації та прогнозування розвитку інформаційної цивілізації…
Наші спеціалісти (із залученням світових авторитетів) ламають списи у пошуку методологічних засад інформаційного суспільства — і все марно: не бачать прийнятної основи. Не згадують чомусь про фундаментальну теорію В.Хмелька та її математичну модель. Можливо, тому, що серед українських «інформаційників» переважають «технарі-зв’язківці», футурологи та політологи, тоді як концепцію (в основі економічну) створив соціолог?