Проблеми сутності національної ідеї, людини, людиноцентризму в суспільстві і державі, широко обговорюються в різних аудиторіях, в науковому та інформаційному просторі. Нещодавно цікава дискусія відбулася на засіданні Президії ПАН України у зв’язку із змістовною доповіддю академіка Мирослава Поповича щодо національної ідеї, її ролі і місця в суспільно-політичному розвиткові України. Я із задоволенням почув оригінальні слова президента України Віктора Ющенка, проголошені на форумі з регуляторної політики про те, що «в центрі нації буде знаходитись людина. Всі інші — лакеї, починаючи з президента».
Людина в контексті цивілізаційних змін
Нагадаємо, що вже в XIX ст. всіх вразило ніцшеанське «Бог помер». Майже одночасно Достоєвський устами Смердякова проголошує: «Якщо Бога немає, то все дозволено». Це поставило тогочасну освічену людину на межу розгубленості. Полеміка проти Ніцше показала, що мова йде про віджилість старих цінностей, які колись обнадіювали людину. Вони втратили зміст, тому не всім і не все дозволено, необхідно потурбуватися про інші цінності. Так виникають нові, гуманістично орієнтовані філософські концепції, в центрі яких в усіх аспектах розглядається людина — не як абстракція, а в повноті всіх своїх життєвих сил, надій, сподівань, потреб. Проте надії виявилися марними. В середині XX ст. французький письменних і мислитель А.Мальро проголошує вже не смерть Бога, а смерть людини. То чи можна в такому разі сподіватися на подальший розвиток гуманістично орієнтованої політики й ідеології? А може, ситуація з того часу ще більше змінилася?
Так, змінилася. І простір людського буття постає в зовсім інших вимірах. На порозі третього тисячоліття Україна впритул підійшла до трансформаційної межі, і пульс змін відчувається сьогодні як ніколи раніше. Соціальні, політичні, економічні процеси утворюють нові смислові ланцюги, структура ланок яких в кожному окремому випадку начебто зрозуміла, але загальний зміст — прихований. А механізм дії часто вражає. Поліфонія змін, що множаться в країні, змушує ще раз поміркувати над їхньою глибинною логікою. І найголовніше — що вона готує для людини, для нас, як вплине на нашу долю та долі інших людей?
Насамперед необхідно поглянути на духовно-культурне буття нашої людини, яке сьогодні активно переглядається і переосмислюється. Зокрема, здійснюються спроби розділити історію межами — «до» і «після». Однак минуле і майбутнє не існують самі по собі як повністю автономні простори; вони злиті в єдиному потоці часу, плинуть у берегах історії, об’єднані одним суб’єктом історичної дії — Людиною. Кардинальні зміни в її світогляді, в психології, свідомості не менш важливі, ніж зміст матеріального, побутового життя суспільства. Адже вони, в кінцевому рахунку, і є тим основним, визначальним чинником соціальних революцій, котрий викликає до життя грандіозні трансформації економічного та політичного статусу світу. Свідченням цього стали події осені і зими минулого року в Україні, названі «помаранчевою революцією». Ні для кого не секрет, що головною складовою цих радикальних змін стала інтелектуальна і «душевна» енергія «Майдану», тобто духовна енергія народу, а точніше — кожної конкретної людини. Різноманітні форми земного буття, облаштування людського життя, по суті, не що інше, як видиме втілення цієї енергії (яку іноді називають менталітетом).
Однак визначальна роль духовної енергії людини в творенні історії (в єдності соціально-економічного, політичного та культурного буття) й до цього часу не знаходить належної оцінки. Як і раніше, абсолютизується матеріальне. Про це свідчить сьогодення, зокрема, економічні завдання, поставлені новою владою в процесі здійснення соціальної програми, що призвело до перевірки й інвентаризації майна, маніпуляції з курсом долара, перерозподілу владних посад з метою досягнення обіцяної «чесної влади», очікуваного добробуту тощо. Все це речі зрозумілі, потрібні та необхідні. Оновлення, якого всі чекали і прагнули — здійснюється. І ніхто — ні «біло-сині», ні тим більше «помаранчеві» не можуть уявити повернення колишнього режиму. З цього боку ніхто не заперечує історичності того, що відбувається. У міру можливості більшість людей намагається внести посильні корективи і надати свою допомогу в здійсненні процесів оновлення країни. Проте головна роль, пріоритет надається економічному, і десь там, потім, між іншим, мимохідь, з’являється людське, душевне, якого сьогодні так бракує всім нам.
Отже, є той важливий пункт, ігнорування якого завадить досягти поставленої мети — зробити Україну європейською державою, тобто багатою, процвітаючою, зі стабільним добробутом і забезпеченим майбутнім. Цим пунктом є Людина, яка й надалі залишається, хоч як це дивно, забутою в нашому суспільстві. Ця проблема теоретично достатньо обговорена, і немає потреби на ній зупинятися. Хотілося б скерувати цю проблему з поля теоретичних дискусій у русло практики. А саме — чи можна поставити людину в центр державної політики? Це означає не лише нове підвищення пенсій чи збільшення зарплати бюджетникам, надання якихось нових пільг тощо. Ми говоримо про людиноцентризм — практичний і світоглядний орієнтир, який повинен стати основним виміром державної політики в новітній історії України.
Чим це обумовлено? Філософія історії — не проста, а динамічна наука, її численні загадки і парадокси прямо співмірні з унікальним статусом людини в контексті її свободи волі. І в той же час — із зовсім не елементарними законами розвитку і трансформації складних систем, якими є суспільство і його інститути. Життєздатність же подібних систем багато в чому пов’язана з їхньою внутрішньою неоднорідністю, обумовленою неоднорідною поліфонією самої людини. Тому історія — складний процес самоорганізації людської спільноти в часі і просторі. Це світ духовних прагнень людини, але оповитих повсякденністю матеріального життя. Суспільна історія — результуючий простір напруги людських сил і генія, подолання панування зовнішньої і внутрішньої природи над особистістю в пошуках ідеалу свободи, який по-різному тлумачиться. Тобто свобода, демократія, цивілізація ніколи не поставали окремо від людини. Як тільки людина перетворювалася на абстракцію, відразу наступав той розрив, який призводив до жорстких форм відчуження, зокрема до тоталітаризму, а з ним — до злиденності, «пересічності» і знедоленості.
Подолання абстрактності — головне завдання сучасного суспільства. Сьогодні досить часто можна почути про «антропний принцип» як провідний у сучасній цивілізації. Під ним розуміють надання переваги, врешті решт, людині, яка начебто звільнилася і звільняється від усіх форм соціального, політичного відчуження, результатом чого є формування нового, вищого типу суспільно-гуманістичних за своєю суттю відносин. З погляду тих змін, які відбулися в Україні, здається, настає та довгоочікувана ера ствердження людиноцентристського («антропного») принципу в житті. Проте і в нашій країні ці надії потребують низки уточнень, аби людські сподівання і бажання не носили утопічного характеру. А то вже занадто райдужними постають деякі плани та обіцянки, як і не менш обнадійливими теоретичні описи настання «ери українського гуманізму». З’являється враження, що ми опинилися в якихось особливих, виокремлених з усіх інших, «парникових» умовах, котрі стануть підставою для невпинного поступального розвитку — в економіці, політиці, культурі.
Соціокультурні трансформації сучасності
Однак теорія і практика цивілізаційного розвитку позбавляє від адміністративної ейфорії, ставить перед фактом необхідності серйозної професійної роботи, обумовленої складністю і суперечливістю сучасного світу, і особливо — людини.
Вхід України в західноєвропейську цивілізацію — головний «бренд» сьогодення —відкриває не тільки можливості добробуту і благ, а й можливості ускладнення буття людини, що посилює увагу до неї, тим більше враховуючи сучасну ситуацію. Адже чим сьогодні є світ людського буття? На початку III тисячоліття ми бачимо присутність на планеті двох порівнянних за своїми можливостями кодів управління, їхню конкуренцію і симбіоз. Одна система суспільної регуляції, звична і зрозуміла, пов’язана з публічною політикою, національно-державним облаштуванням, її можна було б назвати політичною, або визначити як владу державну, суверенну і політичну. І другий тип світового управління — безлика, анонімна транснаціональна система, яка перебуває на підйомі і дедалі більше контролює першу. Вона складається з міжнародних неурядових організацій і транснаціональних корпорацій, її за аналогією можна було б назвати економічною.
Непублічна влада, добре володіючи схемами поліфункціонального організаційного та господарського управління, постійно нарощуючи могутність і витонченість звичних фінансово-правових кодів, проробила вражаючу еволюцію від панування над матеріальними об’єктами до управління об’єктами соціальними, зливаючись, з’єднуючись таким чином з більш звичним контуром влади, причому надзвичайного рівня компетенції. Втім, те, що на певному рівні влада економічна і політична зливаються, є нині вже цілком тривіальним фактом. Тому сьогодні претензії до влади і вимоги про заборону злиття її з бізнесом є певною мірою умовними.
Не менш серйозні трансформаційні процеси здійснюються також у сфері культури. До неї сьогодні звертається багато хто, вбачаючи в ній найбільш важливе і дієве джерело енергії подальшого руху. В цьому аспекті особливо хотілося б зауважити про окремі намагання фетишизувати (необґрунтовано звеличити) вітчизняну культуру, що розглядається як зовнішній об’єкт, вплив якого на людину має її облагородити, наділити моральною свідомістю, підняти на вищий рівень тощо.
Однак такий погляд є занадто поверховим. Спостерігаючи за модифікаціями сучасної культури, складається враження про вичерпаність її глибинних джерел, її плоди дедалі частіше розглядаються як особливий інтелектуальний ресурс, сировина для інформаційних та комерційних проектів. Основна увага при цьому приділяється не екзистенції буття людини, а аранжуванню матеріалу. Стратегічна ж мета вбачається не в пізнанні сенсу життя, а в його системній організації. Відповідно зусилля індивіда спрямовані не на виявлення повноти особистості, а на розширення простору власної актуалізації, на «егоїстичне захоплення духовного простору» (О.Неклесса).
Як наслідок — вітчизняна культурна спадщина (і людства в цілому) перетворюється в компоненти еклектичного трансформера, існуючі студії — в спортивно-змагальну «гру в бісер» або масову культуру, а відтак у країні (як і в світі) набуває поширення феномен фрагментарної, «кліпової» свідомості. Про це свідчить бодай сучасне українське телебачення, яке здебільшого саме так розуміє свободу творчості і сучасну людину в культурі. Можна сказати, що відбувається декомпозиція культури з наступною екстенсивною (розширеною) експлуатацією її досягнень, їх довільною реконструкцією відповідно до того чи іншого кон’юнктурного завдання. До того ж творець культурного об’єкта (або продюсер) наперед ураховує маркетингову стратегію, вбудовуючи її компоненти безпосередньо в художню «тканину» твору.
Основні суперечності нашої епохи
Зміни, які відбуваються, стосуються не тільки західного світу («це в них»), а й України. Звичайно, їх можна пояснити прагматизацією всіх сфер буття сучасної людини. Справді, досить часто доводиться стикатися з таким поглядом: тривалий час у світі домінували цінності, а сьогодні починають переважати інтереси. Тобто відбувається просте спрощення цивілізації як простору буття людини.
На перший погляд, усе так і є. Однак, чи можна все розмаїття змін аж так раціоналізувати? Швидше за все — ні, це було б поверховим прочитанням ситуації: окрім очевидного спрощення і навіть примітивізації деяких сторін життя, ми маємо справу з інтенсивним процесом соціальної творчості, зі зміною соціокультурних очікувань, з різноманітними проявами енергійного та специфічного світовідчуття, з оригінальними переосмисленнями системи взаємовідносин у рамках тріад людина — світ — культура; людина — світ — Бог і т.д.
Таким чином, сьогодні двозначність, «розщеплення», пронизує практично всю соціальну реальність, у тому числі й українську — політичну, економічну, правову, культурну, чим підкреслюється її транзитний, перехідний характер. Можна скласти досить широкий перелік близьких за предметом, але не схожих реальностей, які містяться в «соціальній тканині існування». Наприклад, «громадянське» і «масове» суспільство. Демократія «представницька» і «керована». «Лібералізм» як свобода і повнота прав особистості, «неолібералізм», тобто універсальність цінностей ринку, який акцентує увагу на функціональному аспекті індивіда (фактичний суб’єкт неолібералізму не особистість, а підприємство). «Національний суверенітет» і «прозора система міжнародних зв’язків», яка утворюється за іншими принципами тощо. Як самовизначитися людині в таких суперечностях? І чи може зробити це звичайний, «пересічний громадянин»?
Наступний аспект, який свідчить про необхідність акцентувати на людиновимірній соціальній політиці — це зміна мислення і способу буття у зв’язку зі зміною погляду на можливості пізнання. В давнину великі вчені і філософи знали те, що бачили, чули, відчували, їхні уявлення про надчуттєвий світ були суто умоглядними. Вони жили, діяли і мислили в одному-єдиному, сумірному для них як тілесних істот світі. В XX ст. людина почала жити щонайменше в трьох вимірах: у мікросвіті, в макросвіті (на Землі) і мегасвіті (вихід у космос). Використовуючи спеціальні пристосування, люди почали бачити, чути, відчувати в багато разів більше, ніж дозволяють органи тіла. Що кардинально змінило становище людини в світі взагалі, а не тільки в соціальному.
В XXI ст. в умовах інформаційного етапу науково-технічного прогресу діяльність людини виходить за межі не тільки її почуттів, а й мислення та уяви. Виникають дедалі нові види діяльності, де «чисте» людське мислення нас уже не орієнтує. Ці процеси знайшли своє завершення у формуванні віртуальної реальності, тобто буття відношень, а не тіл, предметів і речей. З’являється чимдалі більше людей (особливо молоді, яка навчається), для яких інформаційно-комп’ютерне середовище більш значуще, ніж предметно-ситуативне. Тіло такої людини (індивіда) перебуває в одному світі, а дух, психіка — в іншому. Буття розірване!
Узагальнюючі ці зміни, які відбулися за останні десятиліття, потрібно констатувати їх фундаментальний характер, котрий радикально відірвав людину від колишніх взаємин зі світом. А саме: сфера діяльності людей переважила сферу їх життя; вона подолала його межі, спочатку чуттєві, а потім мисленнєві, і призвела до стану, який є «постлюдським» (В.Кутирьов). Залишається дедалі менше місць, менше часу, де й коли люди можуть діяти як цілісні тілесно-духовні істоти. Світ, який розширився за межі життя людини, перестав бути «домом» її буття, без якого неможливе збереження антропологічної (людської) ідентичності.
Таким постає світ людини в сучасних означеннях — складний, багатомірний, суперечливий, чужий для тієї людини, яка живе вчорашніми, консервативно-просвітницькими поняттями. І людина цього, сучасного світу, є незрозумілою і чужою для тих політиків, культурологів, соціологів, які приміряють для неї шати одномірних визначень учорашнього дня. В цьому одна з причин ускладнення проблеми буття сучасної людини (постлюдини). В тому числі і в новій українській реальності.
Розум, душа, гуманізм
Що можна запропонувати в цій ситуації? Насамперед відмовитися від складання довготермінових програм, заходів, планів тощо щодо виховання нової людини. Як показала попередня практика, ці заходи носять суто просвітницький, поверховий характер і мало ефективні. Побудовані за старими принципами і схемами, розраховані на «слухняну» аудиторію, вони не виконують сьогодні поставленої перед ними мети. Це вже було! Нині важливо не користуватися відповідями, які своє «відпрацювали», потрібно шукати нові й нові відповіді — і за формою, і за змістом. Адже щодня виникають нові й нові питання. Звичайно, це не означає тотального заперечення попереднього знання та досвіду. Необхідно провести не тільки ревізію попереднього, що допоможе пошукові в ньому всього того позитивного для самовизначення людини в нових, якісно трансформованих умовах. У кінцевому рахунку це сприятиме створенню духовних передумов духовному виживанню людини, в силу наростання в її свідомості небезпеки, що реалізується в тенденції до самозаперечення, тобто самознищення.
Людиноцентризм — це філософія гуманістично орієнтованої політики і практики державотворення. Вона повинна бути спрямована на подолання внутрішньої порожнечі, фактичної руйнації свідомості та світогляду. Це філософія творення людини — конкретної, живої, енергійно напруженої, діяльність якої обумовлена єдністю розуму і душі. Зауважимо: одна з причин краху комуністичної (і посткомуністичної) ідеології — абстрактний підхід до людини — не конкретної, а людини взагалі. Вона для цієї ідеології була не «таїна», а лише «розумна» істота, позбавлена душі, тому поставала лише функцією. Така людина жила в абстракціях всезагального — «народу», «людства», але ніколи своїм індивідуальним життям. У тій ідеології все відбувалося з «погляду світової історії», як інколи й сьогодні — з «погляду майбутньої квітучої України». Такі підходи й створюють описане вище соціально-політичне, економічне та культурне тло, в якому людина перетворювалася на абстракцію, «пересічну» ординарність. Політика людиноцентризму позбавляє від спрощень конкретної людини, яка ніколи, в силу своєї унікальності, не може поміститися в будь-які логічно визначені схеми й конструкції.
Ті, хто будує практику життя на «великих числах» — «універсальному благоденстві», «найбільших досягненнях», «квітучій країні», «щасливому майбутньому», «великій культурі» тощо — зневажають людину як індивідуальність, особистість. Тобто вона позбавляється внутрішньої повноти, душі. Тим самим заперечується «таїна» її сутності. Однак уся вітчизняна культура і філософія сповнені пошуком людської душі, в них акцентується увага на розумінні й пізнанні «серцем» (Г.Сковорода і П.Юркевич). Кожний, хто причетний до вирішення людської долі, повинен пам’ятати: душа, на відміну від розуму, психіки, свідомості, — вселюдська, позаісторична, архетипічна. В її емоційній пам’яті зберігаються загальнолюдські цінності і смисл. Душа причетна до абсолютного, до істини, і при цьому намагається бути на межі минулого і майбутнього, зберігати почуття часу, в якому вона живе.
Людина як «таїна» — основа сучасного гуманістичного погляду. Чим більше світла, тим краще видно темне, невідоме в людині. Визнання цього факту — джерело діяльності душевного «софійного розуму», який прагне проникнути в невідоме. Все «ясно» і «зрозуміло» тільки розумові неосвіченому, характерна риса якого — «тупувата розсудливість» (О.Герцен). Нагадаємо загальновідоме, часто вживане поняття «однозначно». Воно — не що інше, як підхід до людини з позиції «правила», «формули», «параграфа», в які можна помістити все, але людину, її «душу» — втратити. Людина стає «нулем», який має значення, якщо попереду поставити «одиницю» — партію, вождя, лідера, месію тощо.
Але людина хоче бути людиною. Це може відбутися тоді, коли цінності теоретичні (моральні, політичні, релігійні тощо) оволодіють серцем, і в першу чергу тих, хто має владу, хто причетний до виконання владних функцій. Велика спадщина — вітчизняна «філософія серця», повинна сприяти пробудженню в них інтелектуальної совісті. Зрештою, потрібно не забувати слова Сократа: «Добрий той, хто мудрий». А мудрість — це завжди єдність розуму, душі і серця.
Національна ідея: духовний вимір
Процес становлення духовності є по суті революційним, а тому тяжким і болісним для більшості населення, яке продовжує жити в безособистісному світі. Стверджується особистість через цілком реальні соціокультурні механізми, серед яких важливе місце посідає таке духовне утворення, як «національна свідомість», на основі якої виникає й функціонує національна ідея. Сьогодні, всупереч тривалій практиці інтернаціоналізації, ні в кого (того, хто вміє мислити), немає сумніву, що духовний досвід тільки тоді є особистісним, коли він стає моїм. А це можливо тоді, коли його буде введено в контекст моєї культури — національної. Саме «нація» є позначенням всього того конкретного, що протистоїть глобальному, а разом із ним — деструктивному.
Національне наділяє творчими можливостями людину, дозволяє в порівняно короткий історичний період подолати убогі часи, повністю перетворює стиль життя як індивіда, так і людства в цілому. Головне ж у тому, що усвідомлення національної самобутності сприяє виникненню духовної людської особистості. Але потрібне усвідомлення, яке передбачає розуміння глибинного змісту національного. Тільки на такому рівні виникає вільна особистість — вільна від «дурної нескінченності» (Г.Гегель) безглуздих дій, «ранжированого» життя і норм поведінки, розписаних до дрібниць, всеохопного «молоха» бюрократизму. У традиційному суспільстві (вищим синтезом якого став радянський соціалізм), яке зайняте «вселенським домобудівництвом» (О.Неклесса), людина фактично не володіє особистісністю і свободою, її буття регламентоване, а дії наперед визначені рольовими обов’язками, життєвими функціями, тому впродовж тривалого часу воно багато в чому ілюзорне. Із ствердженням національної самосвідомості поряд із розвитком громадянського суспільства з’являється нове прочитання сенсу буття, різко розширюються обрії існування, люди починають відчувати високий сенс у подальшому розвиткові суспільства і потребу у власному самозростанні.
Сьогодні для формування «національного» в нашій державі, без сумніву, є всі необхідні духовно-культурні передумови. Однак культурна історія нагромадила не тільки власні надбання, а й запозичення, інколи поєднання різних стилів, що породжували несподівані явища, здатні збагатити світову культуру «оригінальним штрихом» (І.Дзюба). Для подолання таких розбіжностей потрібне те об’єднуюче начало, котре завжди перетворює сукупність індивідів у народ, тобто в політично й духовно дієздатну цілісність. Народ є носієм і основою суспільної моральності (у найширшому значенні цього слова), яка надає специфічним інтересам груп та індивідів соціально потрібну форму. Але для цього потрібне глибоке людиновимірне відчування дійсності, суперечності розвитку якої дедалі більше й більше проблематизують життя індивіда. Система поглядів і цінностей, інтегрованих у національній ідеї, сприяє розумно виваженим орієнтаціям. Адже те, що ми визначаємо як мудрість, передусім засноване на духовності, на свідомому виборі власної позиції.
Існування суспільства неможливе без культури, цілісність якої визначає духовна, творча діяльність людини. Тому в епоху глобалізації непересічного значення набуває національна ідея, яка стає мірою духовності, і разом з нею — світоглядним забезпеченням способу вільного існування особистості, несе її ключові цінності. Вона протистоїть тим ідеологіям, котрі орієнтовані на уніфікацію переконань. Вироблення такої національної ідеї (хоча про неї говорилося дуже багато), нині в Україні стає справою надзвичайної ваги й актуальності, оскільки саме через неї будуть визначатися головні орієнтації й цінності державотворення в контексті євроінтеграції.
Якщо ми визначаємо народ як культурно-політичну спільноту людей, то їх об’єднання, консолідація відбувається завдяки інтегрованій дії національної ідеї. Нагадаємо, що вона не вигадується теоретиками, не запозичується з чужої історії і культури. Вона — продукт досвіду власного народу, його менталітету. Тому так важливо духовно залучити людину до її змісту. Власне проблемою філософії людиноцентризму є завдання своїм духовно-культурним впливом акцентувати увагу на особистісних цінностях. Основні з них — справедливість, свобода, гідність, Вітчизна тощо повинні стати ядром національної ідеї. Її специфіка має полягати не в претензії на відповіді на запитання про цілі національного розвитку, а на тому, як підходити до їх осмислення. Останнє може зробити тільки людина, але світоглядно і духовно підготовлена. За нашим переконанням, своє покликання стати «домом буття» (М.Бубер) для соціально, етнічно, конфесійно різних регіонів Україна може здійснити тільки в тому разі, якщо через свою багату культуру стане центром духовного тяжіння для всіх «Я» — особистостей. Насамперед духовного, а вже потім економічного, політичного тощо. Тільки в такому порядку можливе вирішення кардинальних проблем розбудови держави. Адже все вирішується завдяки людині, але не абстрактній, безликій, а конкретній, духовно і душевно розвиненій, освіченій та інтелектуально багатій. Духовність як основа національної ідеї є тим життєво необхідним інгредієнтом для гідності людини, без якого неможливо створити сучасне стабільне суспільство і державу. Носієм духовності є людина. Це є її справжній «світ» — істини і добра, до якого вона завжди прагнула і прагне.
Перспективи і можливості філософії людиноцентризму
У нескінченому Всесвіті і при постулюванні множини можливих світів вибір «істинного» визначається цінністю. Для людини «кращим із світів» є той, де вона хоче і може жити, підтримуючи свою ідентичність. Це — світоглядна позиція людиноцентризму, яка і є гуманізмом сьогодення. «Внутрішнє облаштування» життєвого світу обумовлюється природою людини. Ідеологія виживання повинна виходити не з універсального еволюціонізму і прогресизму, які зводять сутність людини до якоїсь абстрактної точки, а з установки на коеволюцію (спільність) усіх її форм. Людина при цьому береться в її цілісності як унікальність, «мікрокосм» усієї реальності. Метою суспільної діяльності повинно стати буття, а не становлення (очікування). Людина, говорив великий філософ Відродження М.Кузанський, не хоче бути ніким іншим, крім людини. Але людини! Це бажання потрібно зберігати й розвивати. Чи не в ньому головний зміст національної ідеї, про яку так багато пишуть, визначають, ставлять непрохідні бар’єри в її тлумаченні, шукають і створюють образ її ворога? Без сумніву, зміст національної ідеї — у духовному зростанні особистості. Чи може обмежена людина — знаннями, культурою, освітою тощо, зрозуміти сутність ідеї взагалі, а тим більше національної?
Сенс життя повинен бути не в його кінці, а у процесі, у всебічному гармонійному поступі. Це та лінія розвитку людського духу, навколо якої можна вибудовувати ідеологію збереження життя в Україні (і на Землі також). Але життя людського! Кличу до життя живих духом — так може звучати девіз філософії людиноцентризму перед фактом експансії технічно перероджених форм свідомості. В ньому апеляція до людського, котре є в кожній людині. Гуманізм людиноцентризму близький до цілей великих релігій, які закликають не до фізичної трансформації людини, а до її духовно-морального звеличення.
Людина завжди перебуває на передньому краї боротьби між Буттям і Небуттям, між Добром і Злом. Ця боротьба розгортається в душі людини, в її житті. Вона — її герой і жертва. Але людина уособлює надію, віру в перемогу добра. І вона найбільше страждає від хаосу і катастроф. Збереження Буття починається з урятування душі та духовності людини. В цьому й полягає сенс людиновимірної політики і соціально орієнтованої економіки. Саме він, чіткий вектор руху, забезпечить успіх реалізації найсміливіших українських проектів.
Розвиток і втілення в практику життя філософії людиноцентризму є однією з головних умов формування і становлення нової української демократії. Україна — один із світів у Світі, один, але оригінальний і найкращий для нас проект людської культури. Досвід Заходу і Сходу має бути для нас уроком, а не зразком для наслідування. Нам однаковою мірою мають бути чужі як імітаторство, так і протиставлення себе іншим. Свою особливість, унікальність і конкурентоспроможність ми можемо довести у відкритому діалозі. Але вести його спроможна духовно і морально розвинена, багата знаннями і культурою мислення Людина. Тільки так можна поєднати загальнолюдські й національні цінності і любов до Вітчизни з викликом сучасної цивілізації, прагнення долучитися до якої є вимогою новітньої української політики. Акцент на людині «як Сущому» (Е.Левінас) приведе зрештою до відмови від ксенофобії, зміцнить повагу до себе і до інших. Без цього одвічна національна мрія — розбудова і творення нової України — стане черговою утопією, а не вагомою реалією європейської цивілізації.