Однак як швидко все змінюється! Немає вже єдиного комплексу, а окремі його частини невтомно борються між собою на знищення. При цьому слід зазначити, що підступи, які можуть вигадати люди високоосвічені, котрим підвладні атоми й радіохвилі, щоб завдати одне одному болю, не порівняти з тими дрібними чварами, на які здатні люди пересічні, вищих математик не навчені. У першій статті серії «Червона книга української науки» («ДТ», №23(498)) вже розповідалося про те, скільки вишуканих хвилювань ВАТ «Квазар» недавно завдав згаданий інститут...
Однак інститут категорично не згоден вважати себе винуватцем катавасії, що тримає вже добрий десяток років на взводі Міністерство промислової політики, а тепер поступово затягує у свою орбіту й Національну академію наук України. Кількість судів, які розглядали взаємини сторін, важко порахувати. Кількість скарг, відісланих високим особам, від Президента і до СБУ та Ради національної безпеки, просто неможливо перелічити...
НДІ мікроприладів не хоче поступатися нізащо — у нього є свій рахунок, за яким він хотів би отримати. «Ну хто з нормальних людей, — запитують у НДІ, — міг додуматися в люті морози відрізати труби, які подають тепло в інститут?» А сусіди й колишні колеги на заводі додумалися! У результаті через лічені години всі мікроелектронники сиділи в пальтах і спостерігали за тим, як лопаються батареї, графини з водою, труби...
Та якби ж тільки на цьому все закінчилося! А спробуйте тепер уявити, що вам після такого пасажу перекриють ще й воду... Ні чаю приготувати в лабораторії, ні в одному місці воду злити... Незабаром у надсекретному колись інституті, напханому технічними геніями під самісіньку зав’язку, готові були гвалт кричати. Терміново зібрався штаб із порятунку. Під покровом ночі найбільш відчайдушні пробралися на ворожу територію, вирізали перекриваючі заслінки і все ж таки подали воду в інститут. На час.
«А-га, ви так!» — обурилися на заводі й забетонували... каналізаційний злив, магістральна труба якого з інституту проходила по території заводу. Незабаром у будинку-висотці інституту становище стало критичним. У НДІ сформувався загін камікадзе-відчайдухів і...
Історія вишуканих пакостей, якими пригощали одне одного передові представники науки й індустрії XXI століття, цим не обмежується. Недавно мені показали новенький, буквально з голочки бетонний мур, що розділив територію єдиного в минулому підприємства. Поруч стирчать зрізані теплоізоляційні труби — відлуння невщухаючої війни. Про цю розділювальну стіну не писали ЗМІ, її не показували в новинах поруч із повідомленнями про спорудження стіни між Ізраїлем та Палестиною. Новина якось загубилася в буднях нашого нового життя. Проте, безумовно, її значення для майбутньої України явно недооцінене...
— Чи не дуже далеко зайшла сварка НДІ мікроприладів і ВАТ «Квазар»? — з цього запитання почалася розмова оглядача «ДТ» із керівництвом інституту.
В.ВЕРБИЦЬКИЙ, директор НДІ мікроприладів, доктор технічних наук:
— Не було і немає сварки між НДІ мікроприладів та ВАТ «Квазар». Є сварка між окремими керівниками. Я й себе зараховую до них. Чому вона спалахнула? А тому, що я, як людина, котра сидить у директорському кріслі, відповідаю за майно інституту. Оскільки ж зазначене майно незаконними шляхами відчужене, я змушений вживати всіх заходів (це мені велять контракт і статут), щоб повернути його інститутові. Є одне питання: потрібно цивілізовано й нормально розійтися. Наші опоненти на «Квазарі» кажуть: усе наше, на що немає документів. Але жоден суд не підтвердив і не сказав, що територія й майно належать ВАТ «Квазар». Почалося все це 1994 року. Після цього які можуть бути відносини?
Хоча між спеціалістами, між виконавцями роботи немає ніяких проблем. Сьогодні НДІ мікроприладів виконує низку договорів для філій і конкретно для ВАТ «Квазар», зокрема по мікросхемах. Ми готові замовляти заводу те, що сьогодні нам виконують у Мінську. За умови, що вони зможуть замовлення виконати.
Згоден, є об’єктивні причини зниження виробництва. Нині потужного замовника в особі ВПК вже немає. Але давайте в менших обсягах виробляти продукцію. З’явилися інші потенційні замовники. «Квазар-мікро», наприклад, завозить на мільйони доларів комплектуючі та мікросхеми. Можна взяти у нього частину замовлень. В Україні немає мільярдів доларів, щоб підняти мікроелектроніку на сучасний рівень. То давайте піднімемо те, що нам під силу...
— Доля вас розвела, ви вже фактично у складі НАНУ. Але ж інтереси справи і здоровий глузд штовхають вас до об’єднання з «Квазаром». Якщо є спільні інтереси, варто йти на взаємні поступки. Чи не так?
— Не бачу ніякої необхідності об’єднуватися. По-перше, тому, що в нас різні форми власності й у досяжному майбутньому вони будуть різні. Ми повинні розробляти нові вироби і кудись їх упроваджувати. Якби завод не був імпотентом і міг робити ці вироби, ми впроваджували б у нього.
Шестимікронна норма, за сьогоднішніми вимогами, — це виробництво постолів. Це те, з чого починалася мікроелектроніка в Україні. Інститут же виконав ряд нових розробок. Ми кілька років тому відкрили новий напрям в електроніці й лазерній техніці. На цій базі виник симбіоз кремнієвої й арсенід-галієвої технології. Ми запатентували прилад, якому немає аналогів у світі, — білий світлодіод. Я — один з авторів цього приладу. Такого немає навіть у США, хоча вони купили Накамуру — винахідника білого світлодіода.
— Ви можете відновити своє виробництво?
— У нас є устаткування для виробництва мікросхем із півторамікронною нормою. Щоб усе це почало працювати, потрібно 500 кВт електроенергії замість наявних 50 кВт. Через дії керівників ВАТ «Квазар» інститут потрапив у жахливі умови, у повну енергетичну блокаду. Без електричної енергії, без комунікацій не можна працювати — будь-яке підприємство стає трупом. Хто організував таку приватизацію? У цьому нехай розбираються правоохоронні органи. Тільки завдяки допомозі міської влади ми вижили. Хочу підкреслити, що найтяжчий період у житті інституту позаду. Дев’ять років тому я сидів у кабінеті у валянках, ручку тримав у кишені, щоб чорнило не замерзло і можна було розписатися на документах. Але, попри труднощі, ми зберегли дуже багато. Сподіваємося, що з наступного року все це почне працювати в нових умовах у Національній академії наук України завдяки сприянню академіка В.Семиноженка та інших людей науки, котрі вміють бачити державну перспективу.
Володимир ПЕРЕВЕРТАЙЛО, заступник директора НДІ мікроприладів:
— Головне, що в нас є, — замкнений цикл розробки інтегральних схем. У цьому циклі перший етап — розробка і моделювання електричної схеми виробу та створення багатошарової топології кристала мікросхеми, що містить десятки тисяч, іноді сотні тисяч або навіть мільйони транзисторів та інших елементів. Для роботи з такими масивами інформації потрібно мати суперкомп’ютери та спеціальне програмне забезпечення, що містить у собі складні математичні моделі елементів схеми, і, звісно ж, спеціалістів найвищого класу. Досить сказати, що вартість програмного пакета для проектування інтегральних схем — від півмільйона до десятків мільйонів доларів. Ми володіємо таким програмним забезпеченням власної розробки рівня, який дозволяє розробляти схеми з мінімальними розмірами елементів до одного мікрона.
Дослідне виробництво кристалів інституту законсервоване, працюють тільки окремі ділянки. Кристали мікросхем на пластинах кремнію нам доводиться замовляти й виготовляти в Мінську, у ВО «Інтеграл». На відміну від України, у Білорусі електронні підприємства працюють. Якщо раніше в Україні виробляли до 70% усіх телевізорів, випущених у Союзі, то тепер це лише десятки тисяч. І то їх виробляють на чужій елементній базі. У Білорусі існує державна підтримка телевізійних заводів. Вони випускають телевізори «Горизонт» і «Витязь», які продають у себе в Білорусі та Росії, а цей же телевізійний ринок міг би бути нашим, як і ринок кристалів нашої номенклатури, де ми мали сильні позиції.
Дуже важливо, що НДІ мікроприладів має власний центр вимірювань дуже високого класу. Адже можна мати своє виробництво кристалів, але якщо ви не можете тестувати зробленого виробу, то кінцевим продуктом володіє той, хто вимірює і складає те, що ефективно функціонує.
Тому нині багато фірм почали працювати за новим принципом — без власного виробництва. А саме: розробники, які мають потужні комп’ютерні центри з програмним забезпеченням, дають свої розробки підприємствам, що виробляють їх на пластинах. Потім ті повертають їх в інтелектуальний центр, де проводяться вимірювання, і кристали на пластинах віддають на складання мікросхем. Потім готовий продукт продають споживачеві. Тобто, не маючи власного виробництва, такі центри на ринку домагаються разючих успіхів. Початковий капітал у таких фірм від 3 млн. доларів. Протягом кількох років він сягає сотень мільйонів доларів.
— Ви можете піти таким шляхом?
— Ми можемо використовувати ВО «Інтеграл» у Мінську й московські підприємства «Ангстрем», «Мікрон», а також підприємства-виробники, розміщені в Німеччині, наприклад, у Ерфурті. Тут важливо мати продукт того рівня, який потрібен споживачеві у світі. Це дуже важко, але ми до цього йдемо.
Останнім часом у нас почали активно розробляти прилади для формування зображень у видимому й інфрачервоному діапазонах випромінювань. Цей напрям пожвавішав у зв’язку з тим, що Україна зіштовхнулася з потребою в них. Нині ставиться завдання на власній технологічній базі створити новий прилад — матрицю на основі сполук кадмій-ртуть-телур для інфрачервоного приймача.
Протягом останніх десяти років створено ще один новий напрям — детектори альфа-бета-гамма і рентгенівських випромінювань. Ми робимо детектори, а вихідні пластини для них купуємо за кордоном. На цьому напрямі базується важлива частина ядерно-фізичного та радіаційного приладобудування. Можу з гордістю сказати, що за деякими виробами ми вийшли на один рівень зі світовим лідером у цій галузі — фірмою-гігантом Hamamatsu.
У нас з’явився ще один новий важливий напрям — оптоелектроніка, лазери та світлодіоди.
Володимир ОСИНСЬКИЙ, професор:
— У «Сатурні» ми налагодили виробництво світлодіодів до 100 тисяч штук на місяць. Нині створено нове покоління цих приладів з інтенсивністю випромінювання в 15—20 разів вищою. Розроблено нові технології над’яскравих світлодіодів, які можуть бути використані для загального освітлення, у світлофорах, різних табло, інформаційних системах, в оборонній промисловості, на транспорті. Потреба у світлодіодах, особливо над’яскравих, в Україні колосальна — до 20 мільйонів штук на рік. І все це поки що купується за валюту. Вигідніше придбати імпортне обладнання, щоб реалізувати розроблену в себе технологію.
Дуже важлива тема — розробка білих світлодіодів для заміни ненадійних і малоефективних ламп. Нині у світі білі світлодіоди базуються на подвійному перетворенні — фіолетовий або ультрафіолетовий світлодіод збуджує люмінофор, який світить білим світлом. При такій технології неминучі великі втрати. У США, ЄС та Японії є спеціальні програми з розробки ефективніших білих світлодіодів загального призначення.
Просто так синтезувати біле світло з трьох різних кольорів не виходить — то один, то інший світлодіод «втікає» за параметри, утворюються відблиски. У нас розроблено систему мікропроцесорного керування, в якій датчики стежать за білим світлом, керують режимом його роботи й відразу адаптують до умов зовнішнього освітлення, щоб було інформативно й комфортно для очей. Таких приладів немає ні в Японії, ні в США. Ми готові виробляти ці прилади, але потрібні інвестиції. До речі, дуже невеликі. Так, щоб продемонструвати закордонним покупцям ліцензії роботу дослідної лінії і на ній випускати 30—50 тисяч світлодіодів на рік, нам потрібен один мільйон доларів. Наступний етап — налагодження масового виробництва. Для цього потрібні десять мільйонів доларів. У цьому разі передбачається повна реконструкція технологічної бази, закупівля західного устаткування для вирощування багатошарових структур, що складаються приблизно зі ста наношарів.
Ми розраховуємо через НТК «Інститут монокристалів» Національної академії наук України, до якого нині увійшов НДІ мікроприладів, запатентувати свою технологію білих світлодіодів на основі кремнію з арсенідом галію в Японії, США, ЄС. За нашими оцінками, такі світлодіоди зможуть конкурувати з лампами. Як ми з В.Вербицьким виявили, ефективність технології різко підвищується, коли використовувати так звану іонну стимуляцію. Таким чином можна буде створювати світлодіоди високої якості з ККД, рівним 90%, до якого прагнуть розробники в усьому світі.
P.S. Наскільки реальні перспективи впровадження наукових досягнень керівників інституту, про це судити спеціалістам. Сьогодні різко поріділі лави працівників НДІ мікроприладів хвилює інше: що чекає їх у найближчій перспективі? Нарешті, чи регулярно виплачуватимуть зарплату і чи є хоч якісь надії, що вона стане більш-менш пристойною?.. Судячи з репліки В.Вербицького, у нього в кабінеті вже не доводиться сидіти в пальтах і валянках, але в інших кімнатах дорученої йому установи, на жаль, дуже холодно взимку. Це теж хвилює працівників...
На жаль, спроба оглядача «ДТ» отримати конкретне роз’яснення від Володимира Григоровича з приводу того, наскільки серйозні стосунки з НАНУ і чи візьме вона на себе нелегкий тягар витрат, щоб підняти українську мікроелектроніку, так і залишилися безрезультатними. Судячи з усього, чіткої думки з цього приводу не має і сам директор. Не усунув двозначностей В.Вербицький і в, здавалося б, простішій проблемі — поділу майна між двома установами. Тим часом без розділювальної відомості будь-яке рішення інших питань багато в чому просто втрачає сенс…
P.P.S. Останнім часом ми намагаємося знайти причину того, чому наша наука така обшарпана й дедалі більше відстає від світового рівня. Або ж пробуємо зрозуміти, хто винен у тому, що розвалилися передові підприємства. Однак чи не важливіше спробувати відповісти на інше цілком природне запитання: а що заважає нам об’єднати зусилля й довести до пуття те, що побудоване ціною самообмеження і жертв кількох поколінь українців? Невже дрібні, особисті, незбагненні, з погляду загальноприйнятої моралі та звичної логіки, інтереси окремих керівників варті поневірянь стількох ні в чому не винних людей? І, в остаточному підсумку, невже не можна припинити цю затяжну війну й зупинити наближення повного краху цілої галузі?..
Хотілося б наголосити на найхарактернішій біді українських наукових установ у сучасний перехідний період: вона полягає навіть не в малому фінансуванні, а в катастрофічно невмілому менеджменті. Як засвідчили дослідження соціологів, спроби об’єднати в одній особі ученого й менеджера (нерідко дуже успішні у США та Європі), як правило, вкрай нечасто виправдують себе в Україні. В такому разі наукова установа довго не може виплутатися з лабіринту найпростіших ситуацій, що мають тенденцію наростати, мов снігова куля...