Фінансування науки, зокрема й державне, безперечно, належить до найактуальніших тем. Це стосується як академічної науки, так і університетської. Впадає в око тенденція до зменшення витрат на науку як частки ВВП України. З 2003 року цей показник у нас знизився більш ніж удвічі.
Не можна не відзначити того факту, що у 2003 році Україна і Китай мали майже однакову стартову позицію цього показника (1,06% в нас і 1,13% у Китаю). Через десять років, у 2013-му, Китай збільшив показник до 2,8%, а наш — опустився до 0,7%. У 2020-му у нас він становить 0,41% ВВП.
Чим керується держава, дотримуючись такої негативної тенденції? Адже «затискання» науки у прокрустове ложе мізерних 0,41% ВВП, з яких державних лише 0,18%, аж ніяк не сприяє зростанню суспільного імпакту наукових досліджень наших вчених і послідовно витісняє нашу науку на світову периферію.
CША, Велика Британія, Німеччина, Китай, Франція — саме так виглядає перша п’ятірка країн-лідерів за науковим імпактом, тобто кількістю цитувань наукових статей вчених, які працюють у цих країнах. Дивуватися не доводиться — перелічені країни мають найвищі показники ВВП у світі, що в умовах розумної державної політики забезпечує відповідне фінансування науки. Згідно ж із з даними дослідження The scientific impact of nations Девіда Кінга середини першої декади нашого століття, чим більший ВВП країни, тим більша загальна кількість цитувань вчених країни.
Тимчасом якщо ми з вами відкоригуємо загальну кількість цитувань за розміром країни, отримаємо зовсім інший перелік країн-лідерів: Швейцарія, Ізраїль, Швеція, Фінляндія, Данія, Нідерланди. Отож за умови, що на науку виділяється однакова частка ВВП країни, науковий імпакт менших за розміром країн вищий за науковий імпакт більших країн, тобто їхні вчені сукупно ефективніші, генерують більше наукового імпакту в розрахунку на одиницю ВВП країни.
Якщо ми розглянемо показник ВВП в розрахунку на душу населення країни, то маємо відкоригувати попередній висновок, відзначивши, що йдеться про країни з досить високим ВВП на душу населення. У такому разі можна стверджувати, що ефективність вчених країни та ВВП на душу її населення, тобто продуктивність економіки країни, взаємозалежні.
Усі розвинені країни, як великі за розміром ВВП, так і невеликі, об'єднує те, що на науку вони витрачають у середньому близько 2–3%. І впродовж кількох десятиліть цей показник має тенденцію до зростання. Очевидно, що саме так у країнах формується економіка інноваційного типу.
В Україні ВВП на душу населення учетверо-вп’ятеро нижчий, ніж у розвинених країнах. Можна було б припустити, що це й пояснює низькі показники наукового імпакту наших вчених, адже за загальним показником цитувань ми на 47-му місці у світі, а за кількістю цитувань у розрахунку на одну наукову публікацію — 225-ті. А наші вчені є заручниками економічної ситуації в країні. Для держави — це дуже зручне виправдання низьких обсягів фінансування науки. Та це було б так, якби ми мали витрати на науку в Україні як частку ВВП не 0,41%, а 2–3%, як у розвинених країнах світу. Тобто в нас низький рівень наукового імпакту (а саме цитованість) не тому, що ми економічно бідна країна, а тому, що в нас невиправдано рестрикційна державна політика у сфері фінансування науки.
Звісно, треба бути реалістами й розуміти, що миттєво збільшити ВВП на душу населення у 4–5 разів неможливо. Це шлях завдовжки десятки років. Водночас збільшення витрат на науку як частку ВВП з 0,41 до 2–3%, як у розвинених країнах, цілком можливе і є виключно питанням поточних пріоритетів держави.
Держава може послатися на той факт, що в розвинених країнах світу частка держави у витратах на фінансування науки становить від 30 до 50%. І в Україні, мовляв, так само — 43%. Але в нас це 43%, які відштовхуються від суми 0,41% ВВП, а в розвинених країнах — від 2–3% ВВП. З урахуванням прогнозу ВВП України на 2022 рік , а також витрат на науку у 2% ВВП, з яких — 43% фінансування за рахунок держави, у 2022 році держава мала б профінансувати вітчизняну науку на 48 млрд грн, натомість у державному бюджеті закладено лише 14,3 млрд грн.
Здається, що для держави ключовий показник, який визначає обсяг фінансування науки в Україні, — саме ці 43% державних витрат у загальних витратах на науку. Тобто істотне збільшення державного фінансування можливе лише у разі зростання фінансування з інших джерел, у тому числі й приватних. Імовірно, така позиція держави.
Це неправильна позиція, бо інфраструктура ринку приватного фінансування науки в України ще належним чином не розбудована, і вітчизняні вчені перебувають у заручниках такої ситуації. Тому держава мала б узяти на себе відповідальність і збільшити бюджетне фінансування до обсягів, зазначених вище, взявши за цільовий показник саме 2% ВВП як частку загальних витрат на науку, а не 43% як частку державних витрат на науку в загальному обсязі фінансування науки з різних джерел.
Недостатність фінансування наукових досліджень перешкоджає підвищенню імпакту наукових публікацій вчених. Тут варто послатися на наукову працю міжнародної групи авторів What is the relationship between research funding and citation-based performance? A comparative analysis between critical disciplines, яка з’явилася минулого року в журналі Scientometrics.
Чи є зв’язок між науковим імпактом, фінансуванням наукових досліджень та відомим у наукових колах «ефектом Матвія», що здатен розширювати прірву між центром і периферією міжнародного ринку наукових досліджень?
Так, у журналах з економічних наук 38,98% опублікованих статей — ті, котрі є результатом профінансованого наукового дослідження (наприклад, за рахунок гранту), при цьому на них припадає 51% усіх цитувань. У журналах із комп’ютерних наук — 61,88 з 70,6% усіх цитувань. У журналах із медицини — 50,14 з 71,13% цитувань. Результати досить цікаві, бо фіксують залежність рівня цитувань (науковий імпакт) наукового продукту (статті) вченого від доступу до фінансування наукових досліджень. Тобто доступ вченого до фінансування збільшує цитування наукового продукту — статті. Як тут знову не згадати наші мікроскопічні 0,41% ВВП на науку! Ці висновки надійні, адже базуються на аналізі понад 180 тисяч статей у більш ніж 2200 наукових журналах бази WoS.
Є таке поняття як «ефект Матвія». Його автор Нобелівський лауреат Роберт Мертон визначає природу «ефекту Матвія» щодо наукового імпакту: «Видатні постаті в науці отримують левову частку уваги та цитування, тоді коли більшість праць інших авторів залишається непоміченою. Вчені посилаються один на одного, формуючи «невидимі коледжі», тобто неформальні інститути комунікації» (тут не потрібно плутати «невидимі коледжі» з недопустимою практикою узгоджених домовленостей між авторами цитувати один одного).
«Ефект Матвія» впливає на цитування статей, причому він вищий для статей саме з «фінансовим забезпеченням». Для цієї групи статей найбільший «ефект Матвія» демонструють статті вчених-економістів (збільшення кількості опублікованих статей удвічі супроводжується збільшенням кількості цитувань у 2,75 разу). Для статей вчених-медиків «ефект Матвія» становить 2,57, а для вчених напряму комп’ютерних наук — 2,46. Для статей, які не мають фінансового забезпечення, «ефект Матвія» трохи нижчий. Наприклад, для статей вчених-економістів — 2,6, для статей вчених з комп’ютерних наук — 2,25, для статей вчених-медиків — 2,13.
Наявність фінансування найбільше посилює «ефект Матвія» для статей з медицини — +0,44 (різниця між «ефектом Матвія» для «фінансово забезпечених» статей і незабезпечених), найменше — для вчених комп’ютерних наук (+0,21). При цьому вчені-економісти з доступом до фінансування досліджень звітують найпотужнішим «ефектом Матвія» — 2,75.
Очевидно, що в умовах наднизького рівня фінансування науки в Україні (0,41% ВВП) у наших вчених поки що немає іншого виходу, крім як ставати учасниками таких «невидимих коледжів», примушуючи «ефект Матвія» працювати на себе, примножуючи науковий імпакт і продуктивність. Інакше наша наука буде приречена перебувати на світовій периферії, з 225-м місцем у світі за показником цитування в розрахунку на одну статтю. Якщо «ефект Матвія» впливає на цитування наукових публікацій, то він працює або на користь нашим вченим, або навпаки.
Отож коли говоримо про «ефект Матвія», цитування та фінансування науки, мусимо зазначити: нашим вченим варто шукати можливості для контактів із високоцитованими вченими світу, які публікуються в журналах із високим імпактом, успішні в отриманні наукового фінансування, а встановивши такі контакти, розвивати їх спільними дослідженнями та публікаціями. Хоча найкращим партнером вітчизняним вченим мала б бути наша держава, фінансуючи наукові дослідження відповідним чином і тим самим запускаючи в дію «ефект Матвія» на користь наших вчених.
Так мало б бути, а оскільки є інакше, «закопувати свої таланти», дані Богом, як у тій притчі з Євангелія від Матвія, на яку й посилається автор «ефекту Матвія» в науці Роберт Мертон, нашим вченим не варто. Державі ж зараз необхідно бодай зайнятися інтенсивною промоцією у світі тієї нашої науки, яка все ще жива завдяки ентузіазмові вчених, та ще раз подумати, чи можна без науки побудувати інноваційну економіку. Такі приклади у світі ми навряд чи знайдемо, тому показник 0,41% ВВП неодмінно має бути приведений державою до прийнятної у світі норми — 2% ВВП за рахунок власної участі. Держава має докласти зусиль до того, щоб ефект Матвія працював на наших вчених, а не проти.