У «ДТ» (№21, 2003 р.) вміщені два, по суті протилежні погляди — пана Трахтенберга і пані Дергачової — на результати недавно проведених у НАНУ виборів, які відбили найгострішу, як мені представляється, внутрішньоакадемічну проблему — організацію самої НАНУ. Дивно, як узагалі за системного мислення можна заперечувати цілком очевидну річ: не може ефективно розвиватися наука в умовах авторитарної залежності більшості наукових співтовариств від відносно невеликої групи титулованих людей.
Ситуація в академії багато в чому повторює головну проблему України в цілому — народ залежить від виконавчої влади, яка не обирається, а від верху до низу призначається однією людиною, котра до того ж не представляє жодну політичну силу. І ця влада зараз робить усе, щоб зберегти контроль над держадміністраціями і силовиками, для подальшого самопереобрання. Упевнений, обидва згадані автори, а разом із ними всі мислячі незаангажовані люди, згодні з цим твердженням.
Коли ж мова заходить про академію, у частини людей логіка зникає. Основний аргумент — нам не дають грошей, а в іншому — у нас усе нормально. З першою частиною ніхто не сперечається — гроші і не з’являться, поки не зміниться ситуація в країні. А от із другою погодитися тяжко, оскільки порівняння з більш розвиненими країнами змушує визнати недосконалість нашої адміністративної системи організації науки.
Коротко ситуацію можна описати таким чином. У науці, особливо фундаментальній, оцінка діяльності науковців має значною мірою суб’єктивний характер. І що більш нетривіальні ідеї висуває той чи інший учений, то складніше сучасникам відрізнити їх від безплідної фантазії. Ця обставина, по суті, дає можливість адміністраторам від науки перекривати кисень тим, хто їм неугодний. Історія рясніє прикладами, коли визнання приходило вже після смерті вченого. Крім того, учені теж люди, із властивими їм слабкостями. У них, наприклад, є марнославство, котре не завжди адекватно компенсується талантом. Тому закрита система відтворення керуючого складу, чим, по суті, є вибори членкорів і академіків, ефективною не може бути в принципі. У генія, між іншим, буває дуже незручний характер, і підпускати його до розподілу грошей дуже небажано.
Верхівка академії це добре розуміє, тому при виборах часто враховуються критерії, що не мають стосунку до наукових потенцій кандидата. А іноді, про що написала Ольга Дергачова, беруть гору критерії, що не мають стосунку до моралі.
У багатьох більш розвинених країнах організація науки різниться в деталях, але ідентична в головному: керівник лабораторії (професор) — незалежна величина. Його ніхто не може звільнити. По досягненні 65 років він зобов’язаний звільнити дорогу молодим. Спільнота завлабів складає керівне ядро наукової установи і по черзі вибирає директора інституту для вирішення загальних адміністративних завдань. Оскільки директорство відриває від науки і нічого, окрім додаткового клопоту, не приносить, погоджуються на це без особливо ї охоти. Швидше через усвідомлену необхідність. Така модель, без сумніву, була б ефективнішою і для нас. Досягнення, ім’я і репутація — найвища нагорода для справжнього вченого. Для цього не потрібно присвоювати звання і пільги виборним шляхом.