UA / RU
Підтримати ZN.ua

Дідівщина в науці, побудованій за армійським принципом

Нові умови функціонування науки в Україні у пострадянський період — ринкова переорієнтація екон...

Автор: Олексій Беленок

Нові умови функціонування науки в Україні у пострадянський період — ринкова переорієнтація економіки, інтенсифікація міжнародних контактів, «наскрізний вітер» глобалізації — настійно вимагають реформування системи організації академічної науки і присвоєння вчених ступенів. «Здоровий консерватизм» цієї системи дозволив у перехідний період уберегти від повальної руйнації тодішню структуру науки, зберегти кістяк наукових кадрів. Але він-таки й гальмує подальший розвиток науки, коли від неї очікується максимальне сприяння виходу держави з затяжної кризи, побудові інноваційної економіки, базованої на знаннях, інтелектуальному прориві, неможливому без поєднання досвіду старших та енергії молодих учених.

Про те, що вітчизняна наука в очах платників податків, які її фінансують, не є інструментом модернізації суспільства, свідчать дані Всеукраїнського опитування громадської думки (так званого Омнібуса), проведеного Інститутом соціології Національної академії наук України у 2006 р. на репрезентативній за основними соціально-демографічними ознаками для дорослого населення вибірці (N = 1800). Тільки 37% учасників опитування вважають, що наука значною мірою сприяє позитивним змінам у житті України. Половина опитаних зазначила, що престижність професії вченого в Україні знизилася. Причому серед респондентів, які мають повну вищу освіту, із цим твердженням тією чи іншою мірою погодилися 60,7%. Не обізнані з науково-практичними досягненнями НАНУ 79,7% громадян України.

Незважаючи на багаторічну критику на сторінках вітчизняної преси, НАНУ не проводить змін, залишаючись, по суті, архаїчним міністерством науки. В епоху всесвітнього поширення мережевих (горизонтальних) зв’язків зберігається ієрархічна (вертикальна) структура управління наукою. Загалом, феномен науково-дослідного інституту, автономного відносно освітнього середовища, є, швидше, рудиментом командно-адміністративної системи, яка була становим хребтом радянської моделі соціалізму. У ті часи ідеологічний нагляд за вченими було легше здійснити, локалізувавши трудові колективи у напівзакритих осередках (інститутах), щорічно згори плануючи відкриття, що суперечить самій суті науки.

Зі зміною суспільно-політичного ладу в 1991 році витрати держави на науку різко зменшилися. У період «дикого ринку» НДІ обростають комерційними організаціями, їхні окремі приміщення найчастіше здаються в оренду, прозорі умови якої — швидше, виняток, ніж правило. Нерідко фірми-орендарі офіційно сплачують символічні суми, а різниця між «паперовою» і «ринковою» вартістю становить дивіденди вузького кола осіб, фактичних приватизаторів майна академії до юридичного перегляду її статусу. У перебудовні часи (1987 р.) АН СРСР ухвалила низку прогресивних рішень, пов’язаних із циклічністю та віковим цензом перебування на адміністративних посадах (не більше двох термінів і віком до 70 років), з обов’язковим п’ятивідсотковим оновленням складу наукових кадрів інститутів із лав талановитої молоді, із реальною, а не декоративною участю трудових колективів у житті інститутів. У правовому полі незалежної України ці заходи закріплені не були.

Проявом культурної інерції пізньорадянського часу є, по суті, довічна рента вченим за минулу працю (написання і захист дисертації), а також формальне врахування наявності ученого ступеня в руху по щаблях кар’єри у позанаукових сферах. Скільки потенційно талановитих випускників вузів не змогли пробитися в науку крізь бюрократичний частокіл українського ВАК, який перевершує радянський аналог, через жорсткість і безальтернативність структури! «На дисертації витрачається маса часу й сил, які відривають від справжньої роботи, — зазначив академік Р.Сагдєєв. — Але на дисертаційних справах годуються безліч людей — і система зберігається». Молоді пошукувачі вчених ступенів слухняно дотримуються всіх нав’язаних їм бюрократичних умовностей. Боячись ускладнень під час захисту, вони не критикують систему атестації наукових кадрів. Ті, хто отримав жаданий ступінь, не критикують, оскільки вписуються в ієрархічну систему, яка сформувалася до них, і дотримуються гласних і негласних правил корпоративної етики, навіть якщо в душі й не поділяють їх.

Про моральну складову дисертаційного буму, який спостерігається нині, говорив ще 2001 р. тодішній президент України: «просто прикро дивитися, як серйозні, маститі вчені дозволяють ставати на одну дошку із собою спритникам та невігласам у науці. Не можна ж власноруч знижувати рівень вітчизняної науки, сприяти девальвації вчених ступенів і профанації наукової діяльності. Сьогодні уже фактично ввійшли в ужиток такі поняття, як «старі» і «нові» доктори й кандидати. І порівняння, слід сказати, далеко не на користь останніх. Те ж саме дедалі частіше можна почути щодо професорів та доцентів».

Відтворення і гарантії непорушності соціальних відносин і структур — ось що рухає генералами від науки. Тому реформування науки не можна доручати науковій бюрократії, якій воно не потрібне, оскільки позбавляє її влади та основного джерела доходів — законних і незаконних. Навряд чи на це піде й переважна більшість співробітників, котрі перебувають усередині наукового співтовариства, — кожна нова посада у феодальному табелі про ранги (від молодшого до головного наукового співробітника) розширює зону їхньої персональної автономії, не скасовуючи при тому статус найманого працівника бюджетної організації, з одного боку, і розподілу влади в ній — з іншого. Таке явище, як дідівщина, може бути властиве не лише армії, а й науці, якщо та побудована за армійським принципом.

Основні думки, які звучали раніше у пресі з приводу реформування НАНУ, в концентрованому вигляді містяться у пропозиціях до проекту «Концепції розвитку наукової сфери України» Всеукраїнської асоціації «За європейські цінності в науці» (5.10.2006). Погоджуючись із основним пафосом цього документа, вважаю, що терміни (чотири-шість років), які відводяться на реформи, не просто назріли, а спізнилися майже на десятиліття. Всі необхідні ідеї у ЗМІ озвучено, практичні кроки щодо реалізації реформи сформульовано. Щороку нерішучість академічної номенклатури відбирає майбутнє у здібної молоді і вчених середнього віку. Терміново потрібна своєрідна програма прориву «500 днів» за аналогією до економічної програми С.Шаталіна — Г.Явлінського, неприйняття якої консерваторами пізньорадянської КПРС у 1990 р. великою мірою зумовило розпад державності і скочування суспільних відносин у перебудовному соціумі до «дикого ринку». Головне слово в реформуванні має бути на за чиновниками, а за моральними авторитетами в науці, вченими, котрі активно працюють і, бажано, не обіймають якихось адміністративних посад.

Стрижнем процесу реформування НАНУ на найближчу перспективу має стати поетапне роздержавлення, фінансова і кадрова реструктуризація. Прикладні НДІ, відповідно до цієї схеми, стають акціонерними товариствами, а сектору фундаментальної науки може бути надана бюджетна підтримка, причому остання має стосуватися конкретних програм і напрямів наукових досліджень, а не тих чи інших організацій і інститутів як таких. Важливо, щоб кошти на дослідження розподілялися на конкурсній основі через спеціальні державні наукові фонди з урахуванням незалежної експертизи, в обхід існуючого бартеру (обміну рецензіями, відгуками, експертними висновками). У конкурсі на замовлення наукових досліджень (у т.ч. — із бюджету) мають право брати участь усі наукові колективи, незалежно від відомчої належності та форми власності. Одні й ті самі особи не повинні бути одночасно науковими адміністраторами, експертами і безпосередніми виконавцями.

Багатоканальність фінансування наукових праць дозволила б ученим, особливо молодим, у міру можливості не залежати від негативних сторін наукових угруповань (клановість, непотизм, бюрократизм, сімейність), висувати оригінальні, нестандартні ідеї, проводити міждисциплінарні дослідження, не обмежені рамками тієї чи іншої наукової дисципліни.

Формування сприятливого дослідницького і комунікаційного середовища неможливе без розвитку низової демократії і подолання бюрократизму в управлінні наукою, що створює атмосферу розмитої індивідуальної відповідальності. Підвищенню ККД ученого сприяла б його робота не у складі громіздкої штатної структури, а в мобільних наукових групах, які створювалися б на певний час навколо тієї або іншої актуальної тематики і будувалися б на проектному принципі діяльності. Хоч власником інтелектуальної власності має бути сам дослідник (група дослідників), важлива роль відводитиметься менеджеру, який здійснюватиме добір ідей, їх патентування, бізнес-проектування, просування на ринок тощо. Цій меті можуть служити госпрозрахункові підрозділи, які спеціально займатимуться інноваційною і впроваджувальною діяльністю, співпрацею з інвесторами. Цей процес уже започаткувало надання статусу юридичних осіб окремим підрозділам у складі великих наукових інститутів.

Доходи від використання власності академічних інститутів мають розподілятися між державою та ін­ститутом (якщо власність залишається де-юре державною) або між співробітниками-акціонерами (якщо наукові інститути буде все-таки роздержавлено).

Величезна власність академії потенційно може приносити дохід як для створення кращих умов праці діючих учених, так і для пенсійного обслуговування ветеранів науки. Але вже тепер важливо створити бар’єри, які перешкоджали б схемам штучного банкрутства наукових організацій і приватизації інститутів та інших матеріальних об’єктів НАНУ окремими особами.

Академія ж залишиться своєрідним елітним клубом, де всі знають реальну ціну одне одному. Оскільки приналежність до академії в новій системі втратить колишню адміністративну і фінансову привабливість, із неї відсіватимуться власники дутих наукових звань та корисливі шукачі престижних посад. Перегляд привілеїв академіків і членів-кореспондентів НАНУ, ніби лакмусовий папірець, проявить мотивації претендентів на ці звання, які лежать в іншій, не науковій площині.