На це запитання весь цивілізований світ уже давно дав позитивну відповідь. Кожна наукова установа — дослідні інститути, університети, науково-дослідні центри, обсерваторії, музеї — має структуру, яка постійно повідомляє громадськості про результати їхньої праці, винаходи, діяльність окремих учених тощо. Ця інформація вважається важливою, оскільки понад 90 відсотків наукових досліджень проводиться за рахунок держави, тобто платників бюджету, і люди мають право знати, на що йдуть їхні гроші. Це там, у європах, японіях та різних америках.
В Україні ситуація інша. Мабуть, наш уряд добре дбає про психічне здоров’я нації, оскільки платники податків просто масово збожеволіли б, якби дізналися, на що йдуть важко зароблені ними гроші. Так, наука і науковці отримують з тієї суми мізерні кошти, але й вони мають звітувати перед суспільством, на що ці гроші витрачаються. У нас же навіть про найважливіші (як, утім, і про найшкідливіші) для суспільства досліди і винаходи дізнаються лише тоді, коли виникає патова ситуація або скандал.
Чому так? Певно, можна продовжувати все списувати на «родові плями» радянського ладу. Але ми вже давно живемо не в «імперії зла», а в демократичній країні. Проте наукова інформація переважно залишається terra incognita для суспільства, а часто і для самих науковців. Так, є наукові конференції, є галузеві наукові журнали, які (ніде правди діти) виходять через рік-два по тому, як туди подали статтю. Але нормальної циркуляції наукової інформації в суспільстві майже не існує.
Треба сказати, що декому це дуже вигідно, оскільки в атмосфері закритого для громадськості доступу до результатів наукових досліджень легко поцупити чиюсь ідею, «узагальнити» результати чужої науково-дослідної праці, присвоїти статтю, монографію, дисертацію тощо. Та й хто знає, скільки «антинобелів» отримали б вітчизняні науковці, якби всі їх досліди та відкриття ставали надбанням мас-медіа і, відповідно, всього суспільства.
Проте ці проблеми, хоч і важливі, але не настільки хвилюють громадськість, як низка найактуальніших питань, щодо яких мусять сказати своє слово лише вчені. Це ризики вживання генетично модифікованих продуктів і проблема пересадки людських органів, стовбурових клітин, коров’ячий сказ, пташиний грип, вплив забрудненого довкілля на людину, глобальне потепління та багато інших проблем, які у масовій свідомості набувають форм, що нагадують найвигадливіші сюжети фільмів жахів. Мав рацію Гойя, коли створив офорт під красномовною назвою: «Сон розуму породжує потвор».
Деякі науковці намагаються налагодити контакти з суспільством. Але вони теж люди, і їм властиві людські вади. Одні — просвітителі — із блиском в очах ладні годинами розповідати по телебаченню або радіо про дослідження, щедро присмачуючи мову термінами і вузькоспеціальними словами, малозрозумілими аудиторії. Другі ж, так звані кабінетно-лабораторні, безпорадно розводять руками перед телекамерою — а що тут говорити, і так усе зрозуміло. Принаймні їм. І далі одностайний висновок — журналіст не зміг передати аудиторії їхні думки, допустився прикрих помилок, переплутав поняття. А отже — більше жодного слова «акулам пера» та «гієнам телебачення». Певно, що і ті й інші не здатні аргументовано донести свої проблеми до громадськості, не можуть професіонально «вибити» фінансування з урядових організацій. От і гинуть у зародку справді важливі для розвитку науки і промисловості ідеї та розробки, а кошти найчастіше добувають ті, хто всілякими методами зумів переконати потрібних людей.
Розірвати це коло спроможний лише фахівець, який добре орієнтується у науковій проблематиці і вільно володіє словом. Такі є, але, на жаль, їх надто мало. І вчаться вони виконувати складні завдання, які ставить перед ними життя, здебільшого самотужки. Ось, наприклад, як харків’янка Лариса Сєростанова, помічник генерального директора Інституту монокристалів. Філолог за фахом, вона довго працювала журналісткою, а потім прийшла в науково-дослідну установу, щоб виконувати обов’язки представника зв’язків з громадськістю. Читала книжки та статті досвідчених психологів і піарників, вивчала засади комунікації, самостійно засвоювала ази професії, якої на той час не вчили у жодному вузі України. Сьогодні вона є однією з небагатьох, хто здатний фахово подавати наукову інформацію суспільству.
На потребі готувати прес-секретарів для науки і введенні такої посади у науково-дослідні установи наполягає Іван Крячко, завідуючий відділом науково-технологічної інформації Головної астрономічної обсерваторії НАНУ. Підтримує цю думку й Олександр Романовський, завідуючий відділом науково-технологічної інформації Інституту проблем природокористування та екології (м.Дніпропетровськ).
Обговорити проблеми професіонального подання наукової інформації вони зібралися на тренінгу, який організувала Британська рада в Україні (ініціатор і менеджер програми — Віктор Кириленко). Це вже не перший захід, присвячений такій проблемі, що відбувся під патронатом Британської ради. Попередні проводилися за участі викладачів вузів із спеціальності «журналістика». На жаль, поки в Україні ніхто не готує фахівців з наукової інформації. Така спроба здійснена у Києво-Могилянській академії, але там ведеться журналістська підготовка магістрів, які вже здобули базову технічну або природничу спеціальність. Чи будуть вони справжніми пропагандистами наукових знань, покаже час.
А поки що українська громадськість змушена знаходити у мас-медіа інформацію про винаходи вчених з Європи, Азії, Росії та США, із завмиранням споглядати, як вони отримують престижні міжнародні премії та багатотисячні гранти. А справжні науковці мусять шукати шляхів, аби привернути увагу суспільства до своєї роботи. Або махнути на все рукою і знайти західний університет, де з радістю візьмуть підготовленого в Україні висококласного фахівця.