«На жаль, наукова політика в Національній академії наук України ще більш дивна, ніж нинішня державна, тому що в державній хоч є боротьба думок. Хай політики й корумповані, але вони — не єдина отара безсловесних овець, яку доводиться бачити протягом кількох десятиліть у нашому науковому співтоваристві…»
Олег Кришталь і Сергій Комісаренко Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ |
Тепер до них приїжджають з усього світу, щоб повчитися. Досвід цього інституту, який, до речі, за лічені роки став одним із найкращих у Європі, вплинув на прийняття принципових рішень на рівні країни: в Польщі запроваджено грантову систему фінансування наукових проектів, міністерство освіти перетворюється в агентство роботи з паперами щодо освіти, створюється агентство, яке керуватиме науковими дослідженнями. Все це викликало істотні зміни в їхній академії наук, яка ще недавно була майже в такому ж складному становищі, як і українська…
«ДТ» — ?..
О.К. — Незаперечний показник одужання польської науки в тому, що до країни почали повертатися справжні вчені. Інститут, про який ідеться, повністю укомплектований польськими дослідниками, які свого часу виїхали, зробили ім’я за кордоном, а тепер, коли обстановка в країні поліпшується, повернулися й очолили лабораторії...
У радянські часи після чергових гастролей за кордоном Симфонічного оркестру Ленінградської філармонії майже півколективу не повернулося назад. Знаменитого диригента, керівника оркестру Євгена Мравинського викликали в міськком і жорстко запитали: «Чому від вас втікають оркестранти?» Мравинський здивувався: «Хіба це від мене втікають? Це від вас вони втікають!..»
Від кого втікають вчені з Національної академії наук України? Тепер уже не скажеш, що вони втікають від влади, — вона цілком демократична. То що ж викликало такий потік біженців із вищою науковою кваліфікацією? На це запитання у президії зазвичай відповідають, що вчені втікали у 90-х від злиднів та невлаштованості, а тепер, мовляв, потік різко зменшився.
Справді: всі хоч чогось варті кандидати наук, доктори і навіть кілька академіків виїхали ще в ті часи. З огляду на теперішнє становище науки в Україні, вони не повернуться. З-поміж справжніх учених тут залишилися тільки скуті сімейними обставинами або впертим небажанням змінювати місце життя. Є ще невеличка групка чудових дослідників, яким вдалося налагодити стосунки із Заходом і розгорнути тут сучасні лабораторії. Найчастіше вони живуть на іноземні гранти, широко публікуються в найкращих часописах світу і можуть дозволити собі певну дистанцію від закостенілої президії. Це своєрідна групка внутрішніх емігрантів, якими в усі часи вирізнялося наше суспільство...
І все ж у президії лукавлять, коли кажуть, що еміграції зараз немає, — вона просто докорінно змінилася. Тепер втікати вчені починають ще зі студентської лави, — найталановитіші студенти українських вузів уже на третьому-четвертому курсах їдуть стажуватися на Захід, вдихають повітря справжньої науки і... Талановитих людей на Заході цінують. Отож фактично відплив талантів відбувається ще інтенсивніше і ще в страшнішій формі, ніж у перші роки незалежності. Але студентів статистика не враховує як дослідників, тому президія НАНУ може бадьоро рапортувати: учені вже не втікають.
Керівництву академії годилося б відповісти на таке запитання: чому молоді дослідники не йдуть у НАНУ і склад академії так катастрофічно старіє?.. Академія швидко перетворюється на своєрідний хоспіс, музей радянської науки, що зберігає в собі рецепти, за якими проводилися дослідження часів холодної війни і загальної мілітаризації. Питається: кому в демократичному суспільстві потрібні такі рецепти?
Академія скаржиться на брак фінансування. Проте міністр фінансів В.Пинзеник неодноразово звертався до вчених: приходьте, мовляв, і отримуйте гроші на будь-який проект, із яким можна вийти на міжнародний ринок. Умова одна — за виділені гроші доведеться звітувати не папкою з доповіддю про успішно виконану роботу, а інноваційним продуктом, із яким можна хоча б повернути витрачене...
На таку пропозицію академічний люд відповідає мовчанкою. Він звик, щоб йому згори спускали гроші й казали конкретно: потрібен танк або ракета, — а потім ще й щотижня підганяли. З такою системою, дивися, щось та й виходило інколи. А так — щоб узяти гроші, виконати роботу, а потім повернути кредит — учені прикладних напрямів науки найчастіше не вміють. І, хоч би за що сьогодні взялися, в них обов’язково виходять танк або ракета. І до того ж якісно гірші, ніж у радянські часи. Чому так виходить, доступно пояснив генеральний директор «Південмашу» після спроб зробити більш-менш пристойний трактор або тролейбус: ми звикли робити ракети — вироби, які живуть усього кілька секунд; а тролейбус, що створюється, аби кататися містом десятки років, — це зовсім інше...
Вочевидь, щоб робити це «інше», потрібні інакше підготовлені люди і, звісно ж, за іншими принципами побудована академія. Природно, в нинішню талановита молодь не піде. Більше того, вона з такої академії втече, якщо навіть заблукає туди помилково...
Сьогодні за кількістю державних академій, тобто таких, у яких отримують пристойну платню за членство, Україна випередила всі пострадянські держави. Цікаво б дізнатися: чому країна, що має стільки академій, не може відповісти на елементарні питання державного будівництва, не може вибрати достойної економічної моделі розвитку, і чому уряди, які приходять до влади, ніколи не отримували рекомендацій, на які можна було б спертися?
Однак таке становище не може тривати нескінченно. У періоди криз виразки загострюються. Яке суспільство під час різкого економічного спаду терпітиме всередині себе утриманців, тим більше що у всіх незалежних пострадянських країнах академії вже давно перебудовано. Наприклад, у Казахстані академію просто розпустили. У Росії та Білорусі провели жорстку реформу. Це дозволило молодшій і активнішій частині академій швидко подолати опір представників консервативного, вкрай відсталого, але впливового правління наукових організацій...
Сьогодні світ науки інтенсивно змінюється скрізь. Один із вдалих прикладів роботи центрів, або кластерів, — інститут пана Я.Кужницького. Він демонструє, що найкраща наука створюється там, де збирається критична маса людей, здатних генерувати ідеї. Успіх наших польських колег примушує і нас шукати шляхи до реформування української науки.
«ДТ» — Олегу Олександровичу, як нам в Україні подолати низькоефективну витрату коштів на науку, на технології?
О.К. — Для відповіді на це запитання ми й запросили Яцека Кужницького. Звісно, можна було б домовитися про приїзд британських вчених. Вони створюють успішні наукові кластери довше за інших. Проте ми запросили поляків, оскільки їм вдалося швидко створити інститут світового рівня, вони — наші сусіди, їхній досвід більш зрозумілий українцям, а наші проблеми — зрозумілі їм.
«ДТ» — У чому суть перетворень у польській науці?
О.К. — Поляки зберігають академічну систему, істотно її оновивши й запровадивши віковий ценз для активних членів. Розподіл фінансів ставиться в жорстку залежність від міжнародних рейтингів вчених-реципієнтів.
«ДТ» — Валерію Павловичу, чи приживеться в нас досвід, який так добре зарекомендував себе в Польщі?
В.Кухар — Колись ми хотіли організувати такий же віртуальний інститут у Славутичі. Пов’язували з ним великі сподівання, але все провалилося. Для запуску такого інституту Верховна Рада мусила б ратифікувати відповідні закони. Але все це буксує, бо ВР не хоче їх приймати. Щоб почала працювати ця система, треба відійти від цілої низки положень нашого законодавства…
«ДТ» — Але ж у поляків вийшло! Невже наші вчені такі безнадійні в організаційному плані, що не можуть у себе навести лад?
В.К. — У них Л.Бальцерович колись узяв на себе відвагу провести реформу. А ми досі про неї тільки говоримо, тому вони вже в Європі, а ми…
«ДТ» — Ганно Валентинівна, як ви вважаєте, інститут, аналогічний польському, можна створити в Україні?
А.Е. — У принципі можливо, тому що в нас є високопрофесійні дослідники і певний досвід роботи в організації таких інститутів. Водночас це бачиться мені абсолютно неможливим через менталітет наших політиків, від яких залежить рішення таких питань. У мене десятилітній досвід створення аналогічного інституту. Я дійшла з цією ідеєю аж до парламенту — три роки тому в комітеті з питань науки Верховної Ради я зробила доповідь, переконувала депутатів у тому, що інститут із гнучкими підходами в галузі генноклітинних технологій необхідний Україні. Всі були «за». Але коли дійшло до елементарного початкового фінансування… Були постанова президії НАНУ, постанова колегії МОНу, нам виділили 15 мільйонів, а в результаті ми отримали тільки… два, з якими створити інститут неможливо…
О.К. — Річ у тому, що гроші в президії розподілили за принципами кругової поруки, і цим усе закінчилося…Важко уявити, щоб такий інститут з’явився в нашому академічному болоті. За напруженістю інтелектуального поля, за духом змагання польському інститутові Яцека немає рівних у Європі. Це досягається тим, що в ньому немає жодної штатної посади. Якщо туди потрапиш, це не означає, що ти навічно в шоколаді. Ти можеш працювати в інституті не більше семи років. Причому через три роки вже перевіряють — результати мають бути блискучі. Ні?.. До побачення. Це інститут високої напруги.
«ДТ» — І люди витримують таку напругу?
О.К. — Більше того, в інституті працюють щасливі люди! Це — товариство молодих переможців, працювати в такій компанії талановитим людям, які знають собі ціну, — велика радість. В інституті відкрито конкурс для дослідників усього світу. І це не наш академічний конкурс, де все по блату. Беруть в інститут кого завгодно, якщо претендент талановитий і професійний. Зараз із дев’яти завідувачів лабораторій у цьому інституті — один іноземець. Решта — поляки, які повернулися з різних всесвітньо відомих лабораторій.
Щоб створити такий інститут, у Польщі було прийнято спеціальний закон. Тепер інститут не підпорядковується ні державі, ні Польській академії наук. Він підпорядковується лише Міжнародній консультативній раді…
«ДТ» — Ю.Тимошенко на наступний рік виділила два мільярди гривень на науку — це вдвічі більше, ніж раніше. Вже на ці гроші можна організувати не один такий інститут…
О.К. — Для створення нового інституту головне — не гроші, а мозок учених, які в ньому працюватимуть. Отож повинен існувати об’єктивний механізм добору найкращих, талановитіших дослідників та їх державної підтримки. У цьому — суть грантового фінансування. Тому неодноразово казав раніше й повторюю тепер: фінансувати українську науку без зміни організації наукової системи — безглуздо. Реформа не просто назріла. Вже йде зворотний відлік: у момент «нуль» реформувати буде нічого.