Такого початку розмови за кілька десятиліть своєї журналістської кар’єри, мабуть, і не пригадаю. «Те, про що я хочу вам повідомити, тисне на психіку, — сказав відомий український генетик, завідуючий відділом Інституту молекулярної біології і генетики, член-кореспондент НАН і АМН, професор Віталій Кордюм. — Про це ніде не пишуть, і ви навряд чи наважитеся обговорювати такі речі». — «І все-таки ризикніть, — кажу йому. — А там подивимося».— «Моє діло — попередити, — усміхнувся вчений. — Вирішувати вам».
З Віталієм Арнольдовичем ми знайомі багато років. Не раз брав у нього інтерв’ю. І, здавалося, непогано вивчив його парадоксальний, трохи скептичний склад розуму. Проте цього разу він мене спантеличив. «Усі останні досягнення молекулярної біології й генетики дозволяють стверджувати, що кожна клітина кожного організму — своєрідна молекулярна машина», — заявив професор і перелічив її характерні ознаки: кінцева кількість елементів, наявність системи управління, можливість вмикати й вимикати основні компоненти, відповідно запускаючи, а потім припиняючи певні цикли... Але головне, що вже зрозуміли вчені, — клітиною можна керувати. Тут слід зазначити, що такі цеглинки уніфікованіші, ніж будь-яка машина, створена людиною. Кожна клітина має три принципових елементи: мембрану, спадковий і білоксинтезуючий апарат.
Якщо людина вигадала латинські букви, кирилицю, арабську в’язь чи, скажімо, китайські ієрогліфи, то в усього живого азбука однакова. Природа користується «чотирилітерним» кодом. І в кожного із нас, і в баобаба інформація записана чотирма основами ДНК. Коли в апарат білоксинтезуючої клітини надходить інформація від будь-якого організму, вона зчитується — адже код однаковий. Робочі інструменти, які це виконують, також одні й ті самі. Переважну більшість функціонально активних частинок клітини становлять білки. У момент синтезу вони складаються з 20 амінокислот, які далі можуть модифікуватися. Тобто й тут бачимо один набір.
За єдиним принципом побудована і ДНК, що зберігає інформацію. Щодо ферментів, які забезпечують її мультиплікацію, то за своєю структурою й величиною вони в різних організмів різні. Але робочі елементи в них однакові. Енергетика клітини також уніфікована. І в усьому цьому ланцюжку є суворо конвертована складова — так звана інформаційна РНК. Таким чином, узявши з будь-якого організму її ДНКову копію й увівши в інший, одержимо її функціональне вираження...
Провівши цей сеанс лікнепу, професор Кордюм, за системою Станіславського, витримав паузу, уважно на мене поглянув і видав головне: «Отже, ми з вами також машини. З усіма неприємними наслідками, що звідси випливають. Ми так само керовані. Людину, як і будь-яку машину, можна конструювати. Боюся, що до того все йде...»
Біотехнологія й сьогодні творить дива. А що буде завтра? Нині вже можна як завгодно конвертувати інформацію в біосфері, підкреслив генетик. Які тут обмеження? Передусім неймовірна складність живого. Білків дуже багато. Процес їхньої взаємодії — таємниця за сімома печатками. А систему регуляції багато в чому поки що не розкрито. Здавалося б, геном людини повністю розшифровано, гени й послідовність ДНК відомі. Проте взаємодія продуктів у клітині залишається загадкою. Саме на це спрямовані сьогодні основні зусилля дослідників. І фортеця, споруджена природою на шляху людського пізнання, швидше за все розвалиться. Що буде далі? З’явиться принципова можливість сісти за комп’ютер і розрахувати будь-яку клітину. Усе живе складається з таких цеглинок, отже, і кожен організм. Буде також цілком реально надати йому найрізноманітніших властивостей.
— Чи означає це, — цікавлюся у професора Кордюма, — що вчені теоретично зможуть створити будь-яку фантастичну істоту, приміром людиноконя — кентавра з давньогрецьких міфів?
— А чом би й ні? Які тут принципові обмеження? — здивувався генетик. — Та жодних! Нещодавно за кордоном провели сміливий експеримент. Він продемонстрував, як роблять такі речі на практиці. У людського ембріона взяли клітини мозку і вживили в різні ділянки головного мозку зародка пацюка. Як з’ясувалося, ембріональні клітини homo sapiens цілком вписалися в структури пацюченяти. Суворо кажучи, вийшов химерний людино-щурячий мозок.
— Звірята, — уточнюю, — про яких ви розповідаєте, якби вони стали дорослими особинами, то відрізнялися б від звичайних лабораторних пацюків?
— Не знаю, — чесно зізнався мій співрозмовник. — Що таке мислення, нам досі не відомо. Одне можу сказати напевно: конструювання на рівні клітин стане можливим, коли дослідники, які працюють над протеомікою (так називається такий напрям), розкриють таємниці взаємодії білків усередині цих мікроскопічних частинок живого. На наступному етапі створення різноманітних химерних організмів стане справою цілком реальною. Але, звісно ж, ніхто не планує налагоджувати серійний випуск кентаврів або, приміром, грифонів. Йдеться про найфантастичніші варіанти нових видів рослин або порід домашніх тварин.
— Але людина, як правило, не обмежується суто мирним, так би мовити, розумним використанням своїх відкриттів, — продовжую гнути свою лінію. — Їх нерідко намагаються використати у непривабливих цілях, скажімо, в корисливих інтересах певної вузької групи людей або для посилення військової (чи економічної) могутності окремої держави. Нещодавно весь світ здригнувся від злочину, скоєного у США бін Ладеном та його підручними. Які можливості відкрилися б перед терористами, якби до їхніх рук потрапила біотехнічна технологія третього тисячоліття?
— Це залежить від завдань, які вони перед собою ставлять, — каже Віталій Арнольдович. — Але, гадаю, із такого наміру нічого б не вийшло. У бін Ладена немає таких фахівців (а вчені мають бути найвищого класу), і навряд чи вони з’являться у терористів у близькому майбутньому. Якщо ж казати про терміни, то приблизно років через десять вашого «кентавра», цілком імовірно, вже вдалося б створити. Точніше, аналогічне завдання стане цілком здійсненним.
— Ну, кентавр, — зазначаю, — лише ідея, узагальнюючий образ. А ось людинодельфін був би і справді корисний...
На думку професора, багато серйозних учених уже й сьогодні не сприймають таких проектів як казку. Є лише два обмеження, вважає він. Бракує фантазії для сформулювання завдання й немає достатніх коштів. Перепони етичного характеру справи не зупинять. Історія свідчить, що їх не важко подолати. І штучне запліднення, і виношування дитини чужої жінки, і те, що сьогодні називається генною терапією, свого часу було абсолютно неприйнятним етично й категорично забороненим. Усе залишалося під забороною лише доти, доки вважалося важко здійснюваним і ризикованим. Але щойно стало технічно можливим, наша етика відразу зіграла відбій і все дозволила. Коли конструювання живих істот узагалі й людини зокрема дійде до технічного відтворення — досить безпечного й відносно прийнятного в ціні — етичні перепони зникнуть.
Дефіцит фантазії — бар’єр серйозніший, ніж здається на перший погляд. Подивімося на рослини. Як їх ще можна поліпшити? Адже вчені вже подбали про підвищення врожайності, про опірність хворобам, комахам і нематодам, про зміну часу дозрівання, збільшення термінів зберігання рослинної продукції та поліпшенні її якості. Нарешті, про надання рослинам нових, потрібних людині властивостей. Чого ще бажати?
— А якщо говорити про погане, — намагаюся спрямувати розмову в інше русло, — адже нові породи тварин можуть стати й небезпечними. Приміром, залишаючись здоровими, сіяти на ворожій території страшний мор...
— Ну ось, ви знову про неприємне, — щиро засмутився професор. — Ми вже стільки говорили про різні підступи. Звісно ж, можуть. А, власне, чому ви гадаєте, що цього ще не здійснили? Наведу приклад зі СНІДом. Років десять тому провели дуже цікавий дослід. З РНКового вірусу, що викликає смертельну хворобу, зробили ДНКову копію й одержали трансгенних мишей, у спадковий апарат яких було імплантовано повнорозмірну копію вірусу імунодефіциту людини. У результаті, відповідно до першого повідомлення, яке можна вважати найвідвертішим, частина мишей захворіла на СНІД і почала продукувати ВІЛ. Ясна річ, експерименти проводилися в лабораторних умовах, що цілком унеможливлювало випадкове зараження на «хворобу століття». Але...
Нещодавно у схожих на описані лабораторних експериментах пощастило одержати трансгенну мишу, у спадковий апарат якої вживлено ДНКову копію вірусу гепатиту С. Далі цей «скарб» мав передаватися в спадок. Природно, це також проробили з суто дослідницькою метою. У науковому плані дослід був абсолютно коректним і не викликав жодних заперечень. Проте його можуть повторити й в інших лабораторіях, де мета стоятиме зовсім інша.
Терористам таке не під силу, запевняв мене Віталій Арнольдович. Потрібен дуже високий рівень, міжнародна кооперація. Змусити ж працювати на себе великих учених злочинці не в змозі. Для цього їм довелося б «викрасти» кілька лабораторій світового рівня. Усе так, проте невиразна тривога на душі залишається. Джина випустили з пляшки. Існують різні форс-мажорні обставини, у яких такі роботи можуть втратити невинну академічність.
За оцінками фахівців, межа, починаючи з якої коїтимуться неймовірні, як на наші сьогоднішні уявлення, речі, — приблизно 2007 рік. Відтоді, вважають вони, ітиме пряме відпрацьовування на людях надреволюційних біологічних технологій. Ось тільки як оцінити перспективу з погляду етики? Чого більше принесуть експерименти — користі чи шкоди? Принаймні сьогодні введення в ембріон людини будь-яких чужих генів офіційно заборонено. По-перше, такі маніпуляції вважають неетичними. По-друге, не відпрацьовано технологію. Тварин у разі невдачі можна вибракувати, а що робити з людьми? Тут імовірність успіху має бути стовідсотковою. Такого рівня технологія може набути років через п’ять-сім — не раніше.
Але нині вже існує ще один шлях, якщо хочете, елегантніший і принаймні безпечний. Він не пов’язаний із введенням генів в ембріони. Йдеться про так звані стовбурні клітини, які можуть трансформуватися в інші. Кілька років тому було доведено, що в організмі людей є «стовбурні ембріональні клітини дорослої людини». Назва, звісно, трохи дивна. Річ у тім, що вони протягом усього життя залишаються ніби на ембріональній стадії. Такі «цеглинки» існують у всіх тканинах, у тому числі в центральній нервовій системі. До речі, якщо раніше вважалося, що вона не відновлюється, то тепер існують принципові докази, що й нервові волокна можуть регенерувати — з цих самих воістину чарівних частинок живого. Інакше кажучи, можливе відновлення будь-якої старої тканини. Виходить, зовсім не обов’язково користуватися клітинами ембріона: у кожного з нас є власні стовбурні.
Але й це ще не все. Американські дослідники недавно зробили приголомшливе відкриття. З’ясувалося, що в організмі людини існує справжнє сховище, з якого такі клітини можна черпати в необмеженій кількості. Це такі ненависні жінкам (та й представники сильної статі прагнуть їх позбутися) жирові прошарки. З грама цієї тканини можна одержати стільки диво-клітин, що їх вистачило б на відновлення всієї людини. Тут виникає резонне запитання: а чи не можна, використовуючи стовбурні клітини, її клонувати? Не можна, запевняють фахівці. Такі речі не мають сенсу. Клонування заради нескінченного продовження людського життя, про що ще кілька років тому захоплено писали газети, виявилося певним науковим фантомом, мильною булькою. Адже, крім усього іншого, створена в такий спосіб людська істота, навіть маючи абсолютну зовнішню схожість, була б цілком іншою особистістю. Ще не так давно вчені вважали, що шляхом клонування можна отримати потрібні для пересадки молоді стовбурні клітини або органи. Але, як з’ясувалося, набагато простіше й ефективніше використовувати з такою метою власні стовбурні клітини людини, яких у неї скільки завгодно. З них, вважають дослідники, вдасться виростити для власника будь-яку «запчастину».
До речі, нещодавно з’явилося повідомлення, що, взявши стовбурні клітини з очей кількох сліпих, цим людям регенерували знищену сітківку. А ось іще одне диво. Є дані, що безнадійно хворому чоловікові стовбурні клітини трансплантували безпосередньо в серце. В такий спосіб удалося замістити тканини, уражені хворобою. Нині робота в цьому напрямі триває повним ходом. Коштів на неї не шкодують.
— Позаяк клітина — це машина, — запевняв мене професор Кордюм, — то і стовбурну з допомогою молекулярних команд можна націлити на будь-який шлях розвитку, а потім, замінивши дефектні гени здоровими, відновити людину її ж клітинами. Зважте, поки що йдеться про виправлені гени. Про поліпшені чи додаткові сьогодні не говорять. Але я переконаний, що над цим також працюють. Передбачаю ваше наступне запитання: до чого призведуть такі дослідження? Якщо коротко, до удосконалення homo sapiens. Ну, приміром, з’являться люди з гострішим зором, досконалим слухом, поліпшеним нюхом. Та мало що ще можна в нас із вами вдосконалити. Скажімо, не виключено, що збільшення обсягу мозку та його структур викличе розвиток певних здібностей і навіть геніальності...
Ви, шановний читачу, напевно, помітили, що, розповідаючи про прорив у галузі біологічних технологій, професор посилається на праці закордонних вчених. Повірте, річ тут зовсім не у відсутності патріотизму і не в схилянні перед усім іноземним. Як з’ясувалося, в Україні таких досліджень на стовбурних ембріональних клітинах дорослих людей не проводять, хоча звичайні ембріональні клітини в нас використовують досить широко. Що це, недалекоглядність чи провінційність, яка засіла мало не на генетичному рівні? Ані те, ані друге. Вище голови, на жаль, не стрибнеш. Увесь державний бюджет України менший, ніж витрачають національні інститути здоров’я однієї країни — Сполучених Штатів Америки. Мені можуть заперечити, що не обов’язково проводити дослідження відразу на всіх напрямах біотехніки. Досить, мовляв, вибрати один. Але вже тут постаратися обігнати всіх без винятку конкурентів.
— На перший погляд, пропозиція розумна, проте скористатися нею неможливо, — прокоментував ідею Віталій Кордюм. — Аби працювати на високому рівні з клітинами, слід бути на найпередовіших рубежах у молекулярній біології та молекулярній генетиці, мати значні досягнення в експериментах із тією групою тканин і тим органом, куди плануєте що-небудь уводити. Причина нашого відставання аж ніяк не в сором’язливості та провінційності, а лише у відсутності коштів. Крім усього іншого, маю повідомити, що прорив, про який ми говоримо, у ряді закордонних наукових центрів здійснюють... українські вчені — молоді й середнього віку, але найталановитіші та найенергійніші. Можете бути певні, що вже тут зарубіжні «селекціонери» не схибили. Не розводитимуся про відплив мізків. Про нього говорено-переговорено. Проте, на превеликий жаль, процес триває...
— У нас часто не розуміють, — сумно констатує генетик, — що на цьому напрямі не можна вимагати негайної віддачі. Тут фундаментальні та прикладні дослідження якнайтісніше пов’язані й безперервно переходять одне в одне. До того ж розробити в лабораторії й реалізувати на практиці — різні речі. Практичне застосування потребує величезних коштів, яких ми не маємо. І найближчим часом вони навряд чи з’являться.
Чи означає це, що ми приречені на безнадійне відставання? І Віталій Кордюм, та й інші фахівці, з якими мені довелося розмовляти, так не вважають. Світова наука розвивається шляхом кооперації, кажуть вони. Завдяки постійним контактам із нашими вченими, які працюють за межами країни, і закордонними колегами, українським біологам вдається, попри все, бути «у формі» — і в теоретичному, і в практичному плані. Безперечно, вони відстають. Проте не тупцюють на місці. У цьому істотна різниця. Так, у США, Англії, Німеччині й інших країнах біотехнологія вирвалася вперед. Наші дослідники рухаються слідом. Відтворювати простіше й дешевше, ніж розорювати цілину. Але вони не втрачають надії, що вітчизняна економіка вийде зі смуги кризи, коштів стане більше й українські вчені перестануть бути лише свідками.
* * *
Дуже хотілося б завершити статтю на оптимістичній ноті, але я вирішив усе-таки з’ясувати, чому твердження, що людина — це машина, може відбити в мене бажання писати на цю тему. «Чому ця думка здається вам такою блюзнірською? — запитав я професора Кордюма. — Якщо конструювання людини буде нам на користь, що тут поганого?»
— Знаєте дитяче визначення слова «егоїст»? — спантеличив мене запитанням у відповідь Віталій Арнольдович. — Це людина, яка любить себе більше, ніж мене. Ми, люди, — страшенні егоїсти, і тому нам здається нормальним пристосувати для своїх потреб усю біосферу. Але переробляти себе, рідного, якого вважаєш пупом землі, вінцем творіння, конструювати людину, як якийсь автомобіль? Нарешті, порівнювати її зі звичайною машиною? Від самої думки про таке у багатьох волосся стане дибки. Хіба мало людей, котрі серйозно вважають, що все, що відбувається у світі, — робиться для їхнього блага? Людина може стати розумнішою, але, на жаль, не мудрішою. Чи буде на користь людству й усій земній біосфері революція, що розпочалася у біологічній технології? Не знаю, не знаю... Очевидно, років через десять буде знято всі обмеження — і моральні, і технічні. А далі — пряма лінія, повна невизначеність...