Питання про те, якою має стати Національна академія, щоб ефективніше служити країні й бути привабливішою для молодого покоління вчених, обговорюється на сторінках «ДТ» чи не з перших днів виходу в світ нашого тижневика. Уже тоді наші кореспонденти розділилися на два табори. Так, молоді дослідники, котрі попрацювали в передових лабораторіях та університетах за кордоном, чітко стали на бік перетворень. Їх підтримали й кілька авторитетних учених, що плідно працюють у науці. Табір опонентів склали, в основному, наукові аксакали, чиїм головним аргументом і рецептом було — зберегти все, як є, збільшивши при цьому бюджетні асигнування на науку.
Підбиваючи підсумки суперечки, яка затяглася на десятиліття, зазначимо: на превеликий жаль, аргументи сторін не є приводом навіть для найменших зрушень. Нині останні надії пов’язуються з загальними зборами НАНУ, котрі мають відбутися наступного тижня. Проте якщо певні перебудовні зміни справді готуються, то все робиться в обстановці неймовірної таємничості, коли навіть дійсних членів академії не посвячено в жодні деталі. Що вже казати про простих докторів і кандидатів наук, котрі взагалі стоять поза обговоренням долі організації, в якій вони працюють?
Матеріали, запропоновані читачам відділом науки в цьому номері «ДТ», наочно показують, наскільки глибокий розкол між нашими вченими в розумінні того, що потрібно зробити для успішного функціонування української науки. У цих умовах навряд чи є сенс продовжувати дискусію, в якій ніхто з учасників навіть не намагається почути свого опонента...
Діапазон думок про стан і перспективи розвитку науково-технологічної сфери України та її ролі в побудові демократичної розвиненої Української держави надзвичайно широкий.
Особливо дивує те, що цей діапазон не звужується при ранжируванні вибірки думок від простих науковців до маститих професорів і академіків. У цьому автор переконався на засіданнях круглих столів, проведених Українським міжнародним комітетом науки та культури при НАН України (КНК НАНУ), а також під час виконання проекту «Науці — громадянську ініціативу».
Отже, маємо дві крайні точки зору. Перша — «НАНУ повинна бути радикально реформована» (інтерв’ю професора В.Брюховецького, «ДТ», №14, 2005). Друга — «НАНУ поки що збереглася як цілісний науковий організм… Необхідно … уникнути спокуси поспішного вжиття непродуманих заходів…» (стаття академіка НАНУ А.Наумовця «Обережно, панове: це — Академія», «День», 14 квітня 2005 р.).
Обидві точки зору заслуговують на увагу, тим паче, що вони стосуються двох різних функцій науки — підвищення рівня освіти та сприяння інноваційному розвитку економіки України. Питання вибору правильного шляху реформування науки актуальне та складне — воно не повинно бути відірване від поточних реалій нашого життя та сліпо копіювати досвід інших країн. Будь-які реформи чи модернізація мають грунтуватися на чіткому баченні майбутнього й добре продуманій тактиці. І, поза сумнівом, на певній романтиці й вірі в успіх тих, хто здійснює ці реформи.
У інтерв’ю «ДТ» професор В.Брюховецький зазначає, що «після призначення Ющенка прем’єр-міністром науку й освіту об’єднали в одне міністерство», керуючись, очевидно, певним баченням майбутнього. Автору цих рядків випала честь у 2000—2001 рр. працювати в цьому об’єднаному міністерстві й відповідати за розвиток науки та її інтеграцію з освітою.
Нині не час і не місце описувати те, що вдалося зробити в ці роки ціною великих зусиль із боку МОН і за доброзичливого ставлення НАНУ. І все-таки мій досвід показує: МОН у його нинішньому вигляді та з наявними повноваженнями не в змозі ані впливати на розвиток науки в університетах і в країні в цілому, ані сприяти переходу на інноваційний шлях розвитку економіки країни.
У своїй статті в газеті «День» академік НАНУ А.Наумовець наводить багато переконливих прикладів успішної роботи низки закладів НАНУ при виконанні державного замовлення на інноваційні проекти за умови їхнього цільового фінансування. Проте й тут виникають запитання: а що далі? хто буде реальним споживачем цього продукту? хто замкне ланцюжок «фундаментальна наука — прикладні дослідження й розробки — попит і виробництво»? Єдині інноваційні структури — технологічні парки — у 2005 р. припинили свою діяльність, будучи позбавлені колишніх пільг. Державний сектор економіки практично знищено, а приватна власність, що виникла з надр держави, не довела свою ефективність та інноваційність.
Результат сумний — наука не затребувана вітчизняним виробником, прикладні розробки НАНУ, за рідкісним винятком, лягають на архівні полиці. Як тут бути? Закрити НАНУ, перевести її інститути в університети, забезпечивши в такий спосіб виконання першої з функцій науки? Україна ще не готова до такого кроку, а НАНУ була й досі залишається визнаним центром фундаментальних досліджень у багатьох напрямах сучасної науки. Можна навести безліч прикладів із діяльності всесвітньо відомих наукових шкіл М.Боголюбова, В.Глушкова, С.Брауде, Є.Патона й багатьох інших, нині живих і здорових, учених.
Проте це не означає, що НАНУ не слід реформувати. Змінилося наше суспільство, сталися значні соціальні трансформації, зникло багато мотивів і ресурсів наукової творчості, з’явилися нові науково-освітні технології. Усе це має служити підставою для реформування НАНУ. При цьому, на мою думку, таке реформування не буде успішним, якщо не буде змінено управління науково-технологічною сферою на вищому державному рівні й не буде усвідомлена в суспільстві роль науки в культурному й інноваційному розвитку України.
На одному зі згаданих круглих столів із проблем науки прийнято звернення до вищого керівництва країни, в якому запропоновано концепцію реформування структури управління науково-технічною сферою в Україні.
Ця концепція, крім формування нових управлінських структур вищого рівня, передбачає збереження НАНУ як самокерованої організації, котра виконує й координує фундаментальні дослідження в країні й водночас є інтегрована з освітою (спільні з вузами науково-освітні кластери, кафедри, установи, центри тощо) й виробництвом (технопарки, НВО, інноваційні центри і т.п.).
Концепція передбачає також формування на базі провідних університетів країни дослідних (їх ще називають академічними) університетів, у яких освіта й наука утворять єдиний комплекс (а викладачі мають реальну можливість займатися науковими дослідженнями).
Усе це залишиться добрими побажаннями, якщо в Україні повною мірою не відродяться громадські наукові організації, не відбудеться демократизація в науковій сфері та зрештою не буде вироблено нову державну політику в цій діяльності.
Сутність нової політики має полягати ось у чому:
максимальний розвиток і використання інформаційних мереж науки на базі Інтернету, електронних друкованих видань та ін.;
інтелектуальна мобільність та інтеграція української науки в світову систему;
високі стандарти вищої освіти на базі дослідних університетів;
відродження національної гордості за досягнення українських учених і популяризація наукових досягнень у ЗМІ;
зміцнення зв’язків науки та виробництва шляхом створення сприятливого інноваційного клімату;
розробка критеріїв персонального добору наукових кадрів і оцінки їхньої діяльності.
Усе це мої колеги та я хотіли б обговорити з Президентом і прем’єр-міністром України. Поки що гасло «Стукайте — достукаєтеся» не спрацьовує, хоча в науковій сфері було та є багато прибічників нової влади, котрі підтримали її під час помаранчевої революції.