«Кожне століття має своє середньовіччя» — цей дотепний афоризм Єжи Леца професор Ісаак Трахтенберг дуже точно використав («ЗН», №9, 1999 р.) для того, аби протиставити ерзацнауці своє розуміння завдання цієї своєрідної людської діяльності. Його на сторінках тижневика підтримали й інші відомі українські вчені. Нині як своєрідний маніфест ця група вчених запропонувала редакції статтю академіка РАН Едуарда Круглякова. Таким чином, якщо сьогоднішній розквіт лженауки вважати проявом сучасного середньовіччя, то створення спеціальних комісій (спочатку в Росії, а потім і в Україні) з боротьби з науковою єрессю слід, очевидно, вважати початком «хрестового походу» проти осквернителів істинного знання.
Про Ейфелеву вежу й теорію відносності
Ще в часи розквіту культового серед учених журналу «Наука и жизнь» хтось із його славетних авторів звернув увагу читачів, що в жодному тлумачному словнику не можна знайти чітке пояснення того, що ж таке наука. І винні в цьому не упорядники словників — філософи, в принципі, не можуть дати точного визначення поняття. Більше того, якби це вдалося зробити, результат був би жалюгідним — настав би кінець тієї дивовижної, надзвичайно плідної й вічно мінливої суми пошуків і досягнень людської цивілізації, тобто того, що сьогодні іменується наукою.
До речі, понятійна непевність характерна і для решти інших спроб увігнати в прокрустове ложе будь-які заняття творчих людей. Ну спробуйте визначити, що таке мистецтво, театр, поезія, математика. Нарешті, скажіть, що таке графоманство, а що — чиста література, що живописні пошуки, а що — мазня. Або спробуйте переконати противників у тому, що новітній варіант майдану Незалежності — досягнення архітектури... Тільки коли наводитимете аргументи, не забудьте про суперечки ну хоча б навколо створення Ейфелевої вежі в Парижі, проти якої колись ополчилися найбільші інтелектуали Франції. А хто нині погодиться з тим, що вежа псує Париж? Недаремно мудрий патріарх фізики академік Ігор Тамм любив повторювати, що, дай Боже, йому хоча зрозуміти б... над чим працюють його учні...
Як багато геніальних людей зіштовхувалися з явищем, коли відхиляли з самого початку те, що згодом відкривало нові обрії людству. Пригадайте хоча б трагічну помилку нашого геніального математика Михайла Остроградського, котрий визнав роботу молодого Лобачевського такою, що не мала ніякого стосунку до науки. Як він каявся згодом, що так помилився.
І такі помилки — скоріш правило в науці, ніж виняток. Так, Альберт Ейнштейн ніяк не міг прийняти квантову фізику. Для людини, вихованої на класичній фізиці, вона ніяк не походила на науку. Скільки зусиль витратив геніальний творець теорії відносності, аби знайти доказ того, що квантова фізика — лише тимчасова помилка молодих учених...
Як після всього цього знайти межу, яка розділяє науку та лженауку? Як журналістам визначити: хто з тих докторів наук, професорів і академіків, не кажу вже про рядових кандидатів, котрі приходять із своїми статтями до редакції, є «справжніми вченими», а хто звичайними «міськими божевільними»?
Ми вже маємо чималий досвід використання ЗМІ в боротьбі за «істинну радянську науку» проти генетики, кібернетики. Лише дивом журналісти уникли участі в не менш ганебній боротьбі проти творця теорії відносності, в яку втягували їх у повоєнні роки дуже авторитетні українські академіки. До речі, один із них керував Інститутом фізики Української академії наук. З усього цього можна зробити висновок: не завдання наукової журналістики приймати бік одних або інших. Узагалі невдячна це робота — ставати професійним борцем за чистоту науки. Рано чи пізно пошиєшся в дурні...
Наша мета — інформувати суспільство про процеси, які відбуваються в науковому середовищі, про його реальні чи уявні досягнення. А платники податків, депутати парламенту, місцева влада вже самі мають прийняти рішення — фінансувати їм таку науку, яка в нас є, чи ні.
Дисертація для нувориша
Академік Лев Ландау якось поскаржився в пресі, що навіть у кращих радянських наукових журналах 90 відсотків опублікованих статей або не містять ніякої евристичної інформації, або описують явні помилки й помилкові результати досліджень. І це пролунало тоді, коли фізика в нашій країні була в розквіті, коли на неї виділялися велетенські кошти, працювали визнані світом учені, котрі висували високі вимоги до своїх учнів!
Можна лише припустити, який рівень публікацій у нас нині, коли кількість «наукових» журналів різко зросла, коли їх видають навіть в обласних центрах мало не «гуртки крою та шиття з правами будівельного технікуму». І все з однією метою — ширше відкрити шлях до захисту дисертацій. Ясна річ, чому кількість «учених» у деяких галузях науки в Україні зростає як на дріжджах. Лише економістів із науковими ступенями за час незалежності побільшало в 70 разів порівняно з радянськими часами! А в скільки разів зросла кількість істориків, соціологів, юристів!..
«Науковий сервіс» досяг небачених масштабів — кому ліньки писати ахінею для таких журналів, той просто може купити будь-який науковий ступінь, академічне звання, премію. Розцінки відомі (від 5 до 10 тисяч «зелених») і цілком по кишені нуворишу. Одна впливова в суспільстві людина, з котрою мені довелося недавно зустрітися, без ніяковості поділилася своєю гризотою: чи то купити докторський ступінь, чи то стати лауреатом національного конкурсу...
За такого стану самої науки смішно дивуватися, що низькопробні науково-популярні статті заполонили ЗМІ. А якими вони мають бути в таких умовах?
Наукова «попса»
Уже не чутно гучних скарг на те, що наші громадяни замість того, аби ходити до опери чи філармонії, у масі своїй відвідують «попсові» концерти. Такі смаки, про які, як відомо, не сперечаються. Чому ж учені відмовляють простим людям, котрі вірять у магічну силу науки, але не мають необхідної освіти, щоб зрозуміти всю принадність її істинних досягнень, у можливості насолодитися «науковою попсою»? Чому так соромно вважається провести вечір на лекції гастролера з Москви Акімова чи ще когось із стовпів паранормальних досліджень? Причому зали заповнюють люди, для котрих 5 гривень, які вони платять за квиток, явно не є зайвими. Але вони слухають занадто важкі пояснення, вдивляються в складні формули. Їх тягне до чогось позамежного...
Ключ до розуміння такого інтересу колись знайшов чудовий вчений і філософ науки, Нобелівський лауреат Вільгельм Конрад Оствальд. Він, до речі, сам довго воював за чистоту науки з «атомістами», бо ніяк не міг повірити в реальність існування «неподільних» атомів, відкритих Ернстом Резерфордом. Проте саме він одним із перших придивився до вчених і поділив їх на два великі загони: романтиків і класиків. Для романтика характерний у науці пошук нових вражень. Його можна віднести до своєрідних шукачів самородків. Такий учений знаходить щось, аби відразу продовжити пошуки. Його не приваблює нудне промивання золотоносного піску навіть тоді, якщо ця робота може принести набагато більше, ніж його сумбурні пошуки.
Зовсім інакше поводяться представники іншого великого загону вчених — класики. Гадаю, саме серед них найчастіше зустрічаються дослідники, котрі бурхливо обурюються розквітом так званої антинауки. Бо романтики й самі часто-густо «ведуться» на всякі авантюрні ідеї й готові вистрибом бігти туди, де є хоч найменший шанс знайти що-небудь абсолютно несподіване... Що ж, слава Богу, вчені, як і взагалі люди, дуже різняться одне від одного.
Якщо розвинути думку Оствальда далі й подивитися, якій категорії шукачів віддають перевагу читачі науково-популярної літератури, беруся стверджувати, що їм набагато ближчі вчені-романтики. Читач науково-популярної літератури ледачий за своєю суттю, бо якби він був працьовитий і серйозний, то сам би зайнявся науковими дослідженнями. Саме він із великим задоволенням «ведеться» на найнесосвітенніших ідеях. Такий читач готовий вибачити автору неточності й навіть свідомі перекручування, але він невблаганний в одному — журналіст, письменник має поставляти йому «науковий» матеріал, як кажуть росіяни, «из ряда вон». Виходить, хоч як це прикро, ніякими викривальними статтями на захист чистої науки її, цю науку, від такого романтика не захистиш. Мені також сумно, але життя досить жорстка штука і з його законами необхідно рахуватися хоча б для того, аби не набивати гулі на кожному кроці.
Спираючись на висновки Оствальда, можна заявляти таке: якби сьогодні в Україні з’явилися вчені, котрі вразили б нас своїми відкриттями, якби вони запропонували абсолютно нові обрії для нашого матеріального чи духовного буття, можна не сумніватися, читачі пішли б за ними. Але де відкриття українських учених, про які можна було б говорити?
Володарі дум
Академік Ярослав Яцків недавно з гіркотою зауважив: за останні десять років молоді вчені не зробили жодного видатного відкриття. І це попри те, що ми стали жити у вільній країні, де, здавалося б, можна розвивати будь-які ідеї. Виявляється, крім свободи й таланту сьогодні для того, аби робити серйозні відкриття, потрібні ще й чималі гроші.
Правда, тут можна пригадати тих українських дослідників, котрі нині успішно працюють за кордоном у генетичних лабораторіях Франції, США, Німеччини, Англії; про жменьку талановитих астрономів, котрі домоглися блискучих результатів в обсерваторіях Латинської Америки; про досягнення наших «твердотільщиків» у Гамбурзі. Не менш помітні роботи математиків, комп’ютерників, котрі працюють у багатьох країнах світу. Розповідь про ці досягнення цілком могла б вдихнути свіжий струмінь у занепадаючу науково-популярну журналістику, але для цього українським журналістам потрібно мати змогу спілкуватися з корифеями, відвідувати їхні зарубіжні лабораторії, регулярно бувати на всесвітніх виставках. На жаль...
Ось і доводиться нашому читачеві на сторінках газет і журналів читати вигадки, нерідко справді далекі від науки. Воно й не дивно, який інформаційний привід може надати журналістові напівмертва українська наука?
Подивіться, наскільки оперативно, з яким розмахом подається інформація, приміром, про футбол. Наш читач одержав можливість із перших рук отримувати відомості про футбольні справи у світі й Європі, бо на всі ігри з футболістами вилітає потужна група теле-, радіо- й газетних журналістів. Чому наша наукова адміністрація не може зрозуміти (якщо вона хоче домогтися, щоб суспільство з увагою поставилося до її спроб відновити науку), що на найважливіші конференції, «круглі столи» за кордоном, всесвітні виставки повинна вирушати не група чинуш від науки, а, передусім, істинні творці науки й наукові кореспонденти. Як це відбувається в багатьох країнах світу.
Дайте журналістам привід писати про реальні досягнення, від яких захоплювало б дух, що змушували б юних відриватися від телевізора й навчатися, аби вступити до технічного вузу чи на природничонаукові факультети. Поки цього немає, газети перелицьовуватимуть байки про біохвилі в казки про торсіонні поля, жувати вже вельми обридлу парапсихологічну жуйку, вигадувати уфологічні небилиці, нові пригоди йєтті тощо. Криза сучасної наукової журналістики — лише відбиток глибокої кризи, яка охопила науку. Звісно, найпростіше зібрати загони вчених і влаштувати «хрестовий похід». Але досвід історії навчає, що вони не приводять до розв’язання проблеми. Давайте шукати шляхи, як підняти науку, а все лушпиння, що сьогодні обліпило зупинений корабель знання в нашій країні, облетить саме по собі.